Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 82

Розвіяр чекав, дивлячись у його широкі, все ширші й ширші зіниці.

– Добре, – похмуро сказав Кривуля. – Я пішов.

Бран слухав їхню розмову, трусячись під трьома теплими плащами. Розвіяр відчував його погляд. Кривуля вийшов.

– Що ти хочеш сказати мені, сотнику?

– Навіщо ти відрубав йому руку, перш ніж убити? Володареві?

Розвіяр підійшов. Присів поруч на шкуру:

– Що ти знаєш про Мідного короля?

– Нічого, – повільно промовив старий.

– Згадай. А раптом щось знаєш. Я повернусь не скоро. Постарайся заснути.

* * *

Табір, поставлений на підходах до замку ще Дол-Шер-том, кипів: різні люди, зведені долею в трьох караванах, потроху приходили до тями від переляку й розгублення. Раби трималися кількома групами, найманці збиралися своїм товариством, караванники й поодинокі наглядачі ховались, не бажаючи попадатись нікому на очі. Розвіяр пробрався між двома хурами з деревиною й одразу зрозумів, що відбувається недобре: когось б’ють і, можливо, збираються вбивати.

– Не підходь! – кричав молодий ламкий голос.

– Чого роззявився? – ревів охриплий бас. – Камінням…

– Камінням забити, он їх скільки лежить!

– Не підходь! Заб’ю!

– Полишіть його! Полиш…

Заверещала дівчина. Розвіяр зовсім забув, що Дол-Шерт привіз для звеселяння своїх горлорізів п’ятеро жінок, куплених на ринку у Фер.

– Усі назад.

Його негучний голос примусив натовп розхлюпнутись, як воду, упалу на камінь. У середині кола виявився парубок років шістнадцяти, зі скривавленим ротом і розбитим носом, з величезним каменем у руках.

– Кинь, – сказав Розвіяр.

Камінь упав. Розвіяр підійшов ближче. Біля ніг юрби, що боязко поточилась від нього, ридала дівчина – рабиня.

– У чім річ?

– Він убив, – сказали з натовпу. – Раб убив теслю!

– Кепсько. – Розвіяр поглянув на хлопця, який зіщулився під його поглядом. – За що?

– За ґвалт, – глухо сказав хлопчисько. – Він ґвалтівник!

Юрба ще поступилася назад. Розвіяр побачив труп, що лежав долілиць: потилиця вбитого була проламана.

– За ґвалт і сам убиватиму, – сказав Розвіяр, повільно переводячи погляд з одного обличчя на інше. – Де жінки?

Їх випхали вперед – чотирьох нещасних, збитих у купку, заляканих рабинь.

– Ідіть у замок, – сказав їм Розвіяр. – Розшукайте кухарів, скажіть – я прислав на допомогу. Ідіть!

Юрба захвилювалась, пропускаючи жінок. Та, що сиділа на землі, не ворухнулась – тільки нижче опустила голову.

– Тебе це не стосується? – сухо спитав Розвіяр. – Іди!

Скривавлений парубок здригнувся від його слів. Дівчина звелась і, непевно ступаючи, пішла за рештою рабинь.

– Слухайте всі, – сказав Розвіяр, і знов зробилось тихо. – Слухайте уважно – не повторюватиму. Ущелину замкнено. На сторожовій вежі замку чергує могутній маг. Вона дізнається, якщо хтось із вас вирішить утекти.

Виразно стало чути плюскіт річки.

– Ви прийшли сюди, як раби й слуги розбійників. Служіть мені, і я відплачу встократ. Зрадите – покараю дуже жорстоко. Будете вірні – нагороджу й дам волю. Бачите цей замок? Він стане панувати над Нагір’ям і над Фер, над горами й узбережжям. Хочете мати частку цього панування?

Люди мовчали. Небагато витримувало погляд Розвіяра – опускали очі, ховалися за спини сусідів. Це були різні, дуже різні люди: уперті і биті долею. Зовсім молоді, уперше в наймах на роботі далеко від дому. Зневірені, продані, куплені. Боягузливі. Понурі. Злі. І всі вони були у владі Розвіяра – від височенного коваля, що зростом виділявся з юрби, до парубка-вбивці зі скривавленим ротом: той, скориставшись переміною загальної уваги, потроху відступав до хури з лісом. Його коліна помітно трусились.

Коваль стояв, нахиливши голову, дивлячись спідлоба. У його обличчі не було страху – тільки напруга. Розвіяр кивнув:

– Підійди.

Коваль послухався після малесенької паузи.

– Як тебе звати?

– Скиба. Коваль.

– Ще ковалі є?

– Так. Ще двоє.

– Ти старший. Виберіть підпомагачів. Ідіть у замок. Знайдіть звіруїна, його звати Лукс, він покаже вам кузню.

– Звіруїн?!

– Так. – Розвіяр не дозволив ковалю відвести погляд. – Він мій брат, завідує в замку зброєю, механізмами, стінними машинами. Зробіть усе, щоб кузня запрацювала вже сьогодні. Ідіть!

Чоловік стояв, так само дивлячись спідлоба. Розвіяр погамував у собі порив заговорити знову: йому здалося, що коваль не послухається. Захотілося витягти меч, навіть рука смикнулась. Захотілося щось ще сказати: «Ну?», або «Чого ждеш?», захотілося люто тупнути ногою, але Розвіяр стояв недвижно. Його чорний плащ, запилений знизу, торкався чобіт.

Коваль повільно кивнув. Махнув рукою комусь у юрбі, почався рух; Розвіяр видихнув – так, щоб ніхто не бачив, і знову набрав у груди повітря:

– Гей! Серед рабів є старший?

Він командував і розпоряджався так довго, що охрип. Виповзли з тіні призабуті караванники, теж узялись командувати. Розвіяр завважив, кого з них люди слухають, і непомітно передав їм частину влади. Прийшли з замку вартівники, усього людей п’ять, спинились на підвищенні, нічого не роблячи, просто спостерігаючи за натовпом; вони прийшли вчасно, і Розвіяр був їм вдячний.

Як повільно, думав він, дивлячись на рабів, що знову зібралися в купку й про щось упівголоса розмовляли. Як повільно розуміють ці люди. Хутчіше!

– А що ж з убивцею робити? – спитав сутулий майстер зі зчесаними кістками пальців.

Парубок, майже докравшись до воза, знову завмер.

– Хто вб’є без суду, висітиме, – жорстко сказав Розвіяр. І владно повернувся до хлопця: – Ходімо.

* * *

Ніч стала продовженням дня, ранок злився з вечором. Раби та найманці передавали, ставши ланцюжком, уламки каменю, носили й розпилювали колоди, крутили блоки. Запрацювала кузня. Перековувано щити й клинки, поставлено на мури гармати й стінні арбалети. Змінювався дозір на перевалі: на дорозі до Кипучки нічого не відбувалось. Двоє рабів-утікачів стали жертвою власного боягузтва: їх застрелили в сутінках, коли вони намагались утекти через перевал.

Яска стояла на вежі, закинувши голову, роздуваючи ніздрі.

– Патрулі над горизонтом ходять удень і вночі. Поки не наближаються. Наземних шпигунів нема. У Нагір’ї є маг – він почує нас рано чи пізно.

Розвіяр сидів у дерев’яному кріслі, принесеному знизу, з покоїв володаря. Йому було цілком зрозуміло, що встати вже не зможе: п’ять діб він не заплющував очей.

– Звідки ти знаєш, що в Нагір’ї є маг?

– Ти сам розповідав. Усюди, де Імператор установлює владу, будують вежу, і в ній оселяється імператорський маг.

– У Нагір’ї поки що нема влади Імператора.

– Вітер з Нагір’я, – її ніздрі роздулись, – я відчуваю. Він пахне відчаєм. Прокляття в силі: не народжуються діти. А воїни продовжують умирати – і ті, хто проти імператорської влади, і ті, хто за неї. І маг… я чую його. Коли вітер переміниться, він почує мене!

Розвіяр піднявся. Це був, напевно, найскладніший подвиг, який він учинив у житті, – тим більше складний, що його ніхто не бачив.

Він підійшов до Яски й обійняв її:

– Ти не слабша за свого ворога.

– Він справжній маг. Його забрали з дому, коли він був ще малям, і навчали, навчали… Навчали премудростей, вливали йому в голову знання, а в руки владу.

– Тебе, а не його, вибрав Ранок-Без-Похибки. Тобі, а не йому, дістався перстень. Ти, а не він, володієш цим замком. І я на твоїм боці, Яско, а не на його.

Вона слабко всміхнулась, розглядаючи перстень у себе на пальці.

– Я відчуваю, як багато в цьому замку сили. Камінної. Начебто скельні черв’яки досі тут. І була битва, коли прийшла друга сила… Розвіяре, скажи мені ще раз, що ти на моїм боці.

– Я на твоєму боці. Завжди.

– Це добре, – промовила вона серйозно. – Бо я ні за що не хотіла б виявитися твоїм ворогом.

– Яско, що ти кажеш?!