Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 84

* * *

Тарі-Колесо, який зі своїм загоном патрулював перевал, попереджено заздалегідь:

– Пропусти їх. Так, щоб було правдоподібно – вони прорвались. Так, щоб із твоїх людей ніхто не загинув. І щоб ніхто, жодна душа, не здогадався.

– Але як я зможу…

– Як хочеш.

Уночі з замку втекли п’ятеро горлорізів і Глен, колишній раб. Троє з утікачів були в змові з Розвіяром, але ніхто не знав про інших – кожен вважав себе єдиним шпигуном. Розвіяр витратив довгий день на цю неприємну, брудну роботу: витягнути з ями за допомогою вартівників. Допитати. Зрозуміти. Прийняти рішення: вербунок чи «солодке молоко».

Горлорізи, яким Розвіяр не міг довіряти, забули про все своє попереднє життя й тепер тягали колоди разом з рабами. Не можна сказати, щоб вони виділялися з натовпу: половина живого товару, проданого на ринку у Фер, була позбавлена пам’яті з допомогою солодкого напою рабовласників.

З перевалу прийшов Самар, молодий вартівник, що служив під проводом Тарі-Колеса. Обличчя в нього було сіре:

– Повелителю… Ми їх упустили.

– Ти поранений?

У вісника було сильно порізане вухо. Розвіяр сидів із ним, відпоюючи вином, розпитуючи, як було діло на перевалі. Утікачі були озброєні тільки короткими ножами, але захопили патрульних розполохом.

– Було дуже темно… Згустилися хмари… Ми всі дуже втомились… Тарі дозволив відпочити, інакше ми не достояли б до ранку… Ми стріляли, але було темно… Хотіли переслідувати по дорозі на Кипучку, але в такій темряві…

– Тарі заборонив, – вирвалось у Розвіяра.

Самар поглянув страдницьки: Тарі-Колесо був його другом і начальником.

– Повелителю, ми всі винні…

– Коли ви будете винні, я скажу, – озвався Розвіяр майже весело. – Спи.

Удень, коли загін Тарі змінився з перевалу, Розвіяр гучно й при всіх висловив йому своє невдоволення. Пізніше, наодинці, обійняв.

– Навіщо тобі це треба? – пошепки спитав Колесо.

– Мовчи. Я потім розповім.

* * *

Він повернувся до зали варти, упав на шкуру й проспав мертвим сном декілька годин. Уві сні йому ставало все холодніше. Він скрючився, притискаючи коліна до живота. Довкола була крижана вода й вогні міста Мірте, далекі, байдужі. Він знову був хлопчиськом, якого викинули за борт пишного корабля. Руки й ноги судомило, Розвіяр бився, намагаючись зігрітися, намагаючись вижити.

Він прокинувся від того, що стало тепло. Розплющив очі; поряд сидів Лукс, притулившись м’яким шерстистим боком, і зігрівав.

– Холодно? Хочеш, запалимо камін?

– Я велів топити тільки пічку з вогнянками. – Розвіяр ковтнув.

– У нас цілий караван з деревиною.

– Не можна палити. Потім не стане… однієї вуглинки для горна, однієї колоди для балки, і все завалиться.

– Тобі снилося щось страшне?

– Дурниці. – Розвіяр потягнувся. – Що ти там ховаєш, під плащем?

– Я приніс тобі подарунок.

Лукс розгорнув пакунок і поклав на шкуру печірки два клинки – світлі, неширокі, плавко зігнуті. Їхні лінії нагадали Розвіяру примхливе написання заголовної букви «Ешт». Уздовж клинків тяглась дрібна в’язь, а в руків’я було вставлено коштовне каміння – це не була ница розкіш. Невідомі зброярі прагнули досягти досконалості: насправді смертоносна зброя має бути красива.

– Для парного бою. – Лукс мружився з задоволення. Його лице було вимазане сажею, шкіряна безрукавка розкрилась на грудях, від звіруїна пахло димом і потом. – Найкраще, що ми знайшли в тутешній зброярні, і перековувати не довелось, тільки нагострили. Ти візьми їх!

Розвіяр узявся за руків’я. Ступив по залі, змахнув, приміряючись. Клинки здавалися продовженням рук.

– Дякую… Я спав?

– Тобі треба було відпочити… Не хвилюйся, новин нема.

– Будуть. – Розвіяр закрутив клинками обіруч, слухаючи, як вони ріжуть на шмаття злежане задушливе повітря. – Новини будуть… На нас насядуть і звіруїни, й Імператор, і Хап, і вони не стануть чекати, коли ми відновимо замок, коли наберемо людей в оборону… У нас півтора десятка бійців, решта – раби та ремісники, баби, старі…

– У нас є маг.

– У них теж є маг, Луксе.

– У нас є ти!

Розвіяр опустив руки. Клинки торкнулись підлоги, ще лунко дзвякнули об камінні плити.

– Ти завжди перемагаєш, Розвіяре. – Лукс чи то стверджував, чи то запитував. – Ти добиваєшся всього, хоч би чого захотів! Вийде й цього разу, правда ж?

* * *

Був не ранок, як думав Розвіяр, а полудень під низьким, затягнутим хмарами небом. Коли вони з Луксом – звіруїн і вершник – піднялись у гори, хмари розступились і вийшло сонце.

Розвіяр виписував клинками сталеві літери, що повисали, здавалося, в повітрі. Усі їхні проби парного бою, весь Луксів вишкіл склався, нарешті, в єдине ціле, ніби частини механізму, і відсутньою ланкою були нові клинки. Вершник верхи на чотириногому братові був невразливим: так, в усякому разі, здалось Розвіяру. Вічний рух без єдиної паузи – простіше прицілитись у метелика в леті. Стіна клинків – чотири руки, що діють злагоджено, чотири могутні пазуристі лапи. Розвіяр пригадав, як боялися в замку звіруїнів, і тільки вогнянки могли з ними впоратись – нечесний хват. Моторошна безмозка тварюка проти непереможних у відкритому бою воїнів.

І враз він пригадав, як імперські вартівники розстрілювали з повітря вождів із клану Рівнодення. Одна стріла – одна смерть, і тільки стариганю-звіруїну дісталися дві стріли.

Він озирнувся на замок. Підіймались дими, працювала кузня, топилася піч із двома останніми яйцями вогнянки; ця тварюка ще молода, сказав сотник Бран. Несеться мало й рідко. Треба чекати, коли подорослішає…

Лукс скакав униз по схилу, перелітаючи з каменя на камінь. Розвіяр злився з сідлом, ухопившись за шкіряний ремінь-портупею. Йому здавалося, що це його лапи відштовхуються від землі, у його тілі перекочуються пружні, текучі, як вода, Луксові м’язи, і його ж очима дивиться на світ звіруїн. Вершник і його брат – єдина істота; Розвіяр сповна відчув це й святкуючи закричав на всю силу легень.

Вітер перемінився.

* * *

– Мідний королю, Мідний королю…

Клинки лежали на краю басейну. Вогник свічки відбивався у воді, мінився на сталі, заломлювався в коштовнім камінні. Розвіяр був сам у кімнаті; двері на балкон покосилися й висіли на одній завісі. Ззовні віяло холодним вітром.

– Візьми, що ціную. Подай, що потребую.

У його житті було не так багато зброї, особливо такої, до якої варто було прив’язуватись. Свій темний меч гекса він цінував, але ніколи не любив. А ці, майже живі, зі своїм норовом, ніби перейняли характер Лукса, який знайшов їх і вибрав для свого вершника…

Він мимоволі потягнувся, бажаючи схопити меч за тепле руків’я, зловити й стримати. Рука наткнулась на камінь.

Він мигнув. Очі сльозились од вітру й утоми. На краю басейну нічого не було; Розвіяр провів по гладкому каменю кінчиками пальців, ніби не розуміючи, що сталось, не вміючи звикнути до цього, знову розгубившись…

А потім його залило світлою й теплою хвилею. Вагота останніх днів перетворилась на білий пух. Клоччя застигло в повітрі, зливаючись із поблисками на воді; тріснули невидимі обручі, що стягали голову й груди.

Він став навколішки. Ліг щокою на холодний камінь.

Засміявся.

* * *

Він ходив із кута в кут, і Яска уважно стежила за ним очима. Ніби не могла зрозуміти: чому він так часто всміхається?!

– …Мапа – всього лише земля, – уривисто казав Лукс. – На ній засідки не позначено! Розстріляють з укриття раніше, ніж ти відкриєш рота!

Лукс нервувався. Його смугаста шерсть стояла сторч, він знай погладжував долонями боки й говорив не вмовкаючи, лив слова, як воду. Розвіяр слухав його – і не слухав.

– Ніхто не стане з тобою розмовляти. Нема такої сили, щоб їх примусити. Ти знаєш нагорів… ні, ти не знаєш нагорів! У нас… тобто в них – зовсім інша ціна життю. Як щось є традицією – буде виконано за будь-яку ціну, розплатяться кров’ю свої, чужі… Раби, вершники, жінки, діти… Як вода, яка завжди тече вниз. Остроги в боки… Я іноді розумію Ранка-Без-Похибки. Так ненавидіти можна тільки нагорів, і тільки тому, хто серед них виріс!