Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 81

– Нічого цього нема, – роздільно вимовив Лукс. – Через… через нього.

Він дивився на мерця, позбавленого правої руки. На мага, прикритого парчевим укривалом.

– Зрадник!

Затріщали стіни.

– Убивця! – Голос Лукса застрибав від стіни до стіни. Платформа сильно вдарилась об випнутий камінь. Засіпалось полум’я смолоскипів, шахта сповнилась гуркотом.

– «Це місце шанується, як святиня, – сказав Розвіяр, коли гуркіт стихнув, – і ревно оберігається від сторонніх очей. Я був, можливо, єдиним чужинцем, якому пощастило побачити озеро Плодючості. У цей час на берегах нікого не було видно, тільки сонце…»

Платформа спускалася все повільніше. Знизу тягнуло холодом, вогкістю, гнилизною.

– «Тільки сонце дрібнилось на спокійній воді, і в самому центрі пливли, мов єдина істота, вершник і його брат – я бачив шлейф на воді, який тягнувся за ними, і два майже однакових обличчя, звернених на схід…»

Розвіяр побачив, як з’являється отвір у стіні – піднімається з-під спрямованої вниз платформи. Плюснула вода, платформа різко хитнулась на плаву, ланцюги провисли. Розвіяр ледве втримався на ногах і вхопився за Лукса.

– Ми внизу, – пошепки сказав Розвіяр. – Я весь час боявся, що шахту завалило.

Він дивився в отвір, у темний коридор, що веде вглиб скелі. Як і раніше, громадище замку, громадище скелі тисли йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри й досі гули в ньому нелюдським басом, але тепер до цього звуку домішувався інший: тріск осування породи. Шелестіння повзких тріщин.

– Розвіяре, – сказав Лукс і раптом притулився до нього косматим боком. – Будь ласка. Будь ласка!

Розвіяр стиснув його мокру долоню:

– Тепер уже трохи. По коридору прямо.

– Там вода!

– По коліно. Не страшно.

Розвіяр перший зійшов із платформи. Вода була пекучо холодною й піднімалася вище колін, вище, ніж Розвіяр гадав. Він узяв смолоскип, посвітив уперед, у якусь мить обмер: йому здалося, що тунель завалився, але це була омана очей, спантеличених відблисками на воді.

– Не страшно, – повторив він гучніше і враз пошкодував: звук у цьому тунелі йшов зусюди. «Страшно… страшно…» – зашепотіло каміння над головою, і затремтіла вода, і її поверхня забрижилась.

Він повернув смолоскип у кріплення при узголів’ї мерця. Мовчки взявся за ручки носилок. Мертве обличчя хитнулось. Розвіяр збагнув, що збирається йти спиною вперед. Знову поставив носилки, поглянув на Лукса. Обличчя звіруїна лисніло від поту, хоча в підземеллі було холодно.

– Ходімо.

Він повернувся до Лукса спиною, взявся за носилки й поволік по платформі, і наполовину втягнув їх у коридор, перш ніж відчув, що Лукс узявся з другого кінця. Важко дихаючи, звіруїн спустився у воду й засичав, ніби від болю.

Розмірено плюскала вода під ногами. Два смолоскипи горіли на носилках. Важка чорна тінь, яка нічого спільного не мала з Розвіяром, вела його вперед, у повну чорноту. Це моя тінь, казав він собі. Це тінь людини, в якої смолоскип горить за спиною. І все одно йому страшно було дивитися вперед.

Тунель, здається, став нижче, у деяких місцях доводилось нахиляти голову. Вода не гаяла часу – гризла, підточувала, розширяла тріщини. У цьому тунелі Розвіяр усвідомив усю правоту будівничого: замок готовий був завалитись у будь-яку хвилину. Він зволікав, чіплявся за життя, а розлами грали з ним, як смертельна хвороба – з дуже сильною людиною. Вода… зміщення шарів… напруження каменю, готове розірвати найміцніші зв’язки… майже осіле громадище над головою…

Розвіяр зажмурився й пригадав, як скакав верхи на Луксі по зимному лісу, якого кольору соски на Ясчиних грудях, як пливе листя повільною річкою. Він ішов далі з заплющеними очима, не рахуючи кроків, збившися з ліку. Аж коли підлога стала підвищуватися, обличчя торкнувся вітер. Вода спустилась нижче колін, і Розвіяр зважився кінець кінцем поглянути.

Попереду – рукою докинути – була поховальна камера. Точніше, те, що від неї лишилось. Уцілів тільки камінний постамент у центрі: стіни зморщились гармошкою, обвалились і розтріскались. Відкрились нові коридори, широкі й вузькі пролами, наполовину завалені, наполовину залиті водою.

Усе гучнішав віддалений басовитий тріск. У глибині коридора, з якого вони прийшли, упав у воду камінь.

– Тут твоє місце, Ранку-Без-Похибки, – сказав Розвіяр. – Лишайся під землею.

Тріск перейшов у ще більший стугін.

Розвіяр з останніх сил підтягнув носилки до постаменту. Луксові долоні немов приросли до руків’я, Розвіяру довелось насильно розтискати їх. Краї парчевого запинала спадали з носилок, укриваючи плиту, вогонь смолоскипів відбивався на золотому шитві подушки. Мертвий маг лежав, щільно зімкнувши висохлі повіки.

Тріщини над головою розверзалися, мов блискавки, і наростав грім. Кипіла вода в тунелі. Розвіяр біг, протискуючись мимо завалених брил, тягнучи за собою Лукса. Один смолоскип погас.

Потім Розвіяра щось ударило по голові, він упав і захлинувся. Пришов до тями за кілька хвилин: Лукс тягнув його, коридор усе не кінчався, а скеля гула, у темряві летіло каміння, і всі порожнини, всі отвори, всі щілини, де тільки могли пробитися вода й повітря, стрімко замикались: ніби скелі набридло терпіти зайд.

Підтримуючи один одного, вони видерлись на платформу. Шахта танцювала, вигинаючись то в один, то в другий бік, наче стеблинка трави під вітром. Лукс смикнув за сигнальну мотузку раз, удруге, втретє, вчетверте, і мотузка обірвалась. Але там, нагорі, вже закрутились блоки. Ланцюги напнулись, платформу перекосило, вона відірвалась від води й почала рух угору – ударяючись об стіни, нахиляючись і викидаючи тріски. Розвіяр і Лукс, учепившись один в одного, катались по дошках, намагаючись утриматись.

Загаснув другий смолоскип, і стало видно світло нагорі.

Це світло Розвіяр запам’ятав назавжди – як і сяяння Мірте.

Розділ п’ятий

– Властивості… породи… виявились… воістину… дивовижними. Почався завал, але відбувся, очевидно, перерозподіл шарів… украй удалий випадок. Звісно ж, будівля все ще… нестійка. Але це принаймні вже в людській владі.

– Що вам потрібно?

– Час, передусім. У нас з собою всі інструменти, треба буде від двох тижнів до…

– Два тижні – крайній строк.

– Поспіх може нашкодити…

– Постарайтеся все встигнути без поспіху.

Шахти більше не було. Громадище замку стояло тепер на суцільному камені і на розкришених у порох кістках Ранку-Без-Похибки. Нижні яруси лежали в руїнах, але джерела води не висихали. Тріск, струси і зсуви припинились.

Розвіяр улаштувався в залі варти – ледве чи не єдиному обжитому приміщенні замку. Тут було повно мотлоху, валялись на підлозі шкури печірок, стояла в стійках зброя, іржава й змащена, придатна й поламана. Тут же лежав Бран, укритий трьома плащами: сотника била пропасниця. Кривуля ходив туди й сюди по брудній підлозі, заклавши долоні за пояс:

– Ті, що не встигли розбігтися, сидять тепер у норах зі своїми чередами, самі в темряві, наче печірки.

– Це наші люди. Ми візьмемо їх під захист і під свою владу.

– Вони не підуть…

– Значить, треба примусити. Вивести назовні. Нехай живуть при сонячному світлі, як люди, і доставляють нам м’ясо, шкури, молоко. Робочі руки. Нам треба багато людей, дуже багато й дуже швидко. Я хочу, щоб загін виступив зараз.

– Який загін, Розвіяре? Де ми візьмемо людей? Тарі зі своєю п’ятіркою пішли на перевал…

– Бери тих, хто лишився.

– А замок? А стерегти полонених? І як примусити працювати весь цей набрід, що ти привів? Тут треба більше наглядачів, аніж робітників!

– Кривуля, – сказав Розвіяр. – Ти оце востаннє запитав мене, як я збираюсь виконати те, що збираюсь. Це мої клопоти. А ти зробиш те, що велів я: підкориш пастухів. Без крові. Так, щоб вони вважали себе звільненими, а не завойованими. Це непросто. Але я сказав, і ти це зробиш.

Вартівник облишив походжати. Зупинився перед Розвіяром. Хотів щось сказати – але затнувся.