Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 78

– Ти маєш поглянути, – сказала Яска, важко дихаючи. – Ми не підходили близько… Ти маєш сам…

Коли це Лукс припав до землі всіма чотирма лапами. Яску кинуло йому на спину.

– Богине Воф, – Лукс здригнувся від голови до кінчика хвоста. – Я не піду туди. Це ж…

Він дивився вперед, туди, де в сутінках виднівся стовп чорного диму.

– Так, – сказав Розвіяр, відчуваючи, як до нього повертаються сили. – Хто знайшов? Ти, Яско?

Він стиснув її так, що вона запищала:

– Пусти!

– Ваша могутносте…

– Пусти, дурний!

Лукс ковтнув:

– Я… не піду туди. Не люблю їх.

– Зажди тут. Яско, ти теж.

– Я піду з тобою! Я це знайшла…

– Зажди тут.

Нове гніздо виявилось поряд зі старим – нижче на один поворот дороги. Не було ні каміння, яким звичайно обкладають яму вогнянки, ні блоків, ні ланцюгів, ні охоронців; Розвіяр затамував дихання, прикрив лице рукою й заглянув униз, у яму, в гніздо.

Очі відразу ж почали сльозитись від диму й жару. Кліпаючи й змахуючи сльози, Розвіяр побачив маленьку, худу, з довгим хвостом пташечку, схожу на великого чиркуна. По її пір’ю бігали іскри. Вона сиділа, розметавши величезні прозорі крила – прикривала кладку з трьох яєць, розжарених до червоного, схожих на великі потворні голови.

Розвіяр випрямився, відчуваючи, що не стає повітря. Відповз убік, віддихався. Жодної думки не було в голові, тільки стугоніла кров.

Він одірвав клапоть від плаща й перев’язав лице. Затамував дихання й знову схилився над гніздом. Довгий меч гекса діставав майже до самого дна.

Розвіяр навалився грудьми на гарячі, прокоптілі камені. Вістрям меча викотив яйце з-під крила розпеченої пташини; та сиділа, не рухаючись, тільки стежачи за Розвіяром двома великими, вогненно-червоними, на вигляд вологими очима.

– С-спасибі, – пробурмотів Розвіяр у ганчірку, що закривала лице. Закашлявся: тканина не захищала від диму. Мружачись, несильно вдарив мечем. Яйце не піддалось; воно було, напевно, надто маленьке, надто недавно вогнянка його знесла, і личинка не встигла розвинутись…

Він задихався. Дим виїдав очі. Чорний меч гекса не було видно – зливався з темрявою. Майже не дивлячись, Розвіяр ударив ще раз і цілим серцем зажадав розколоти прокляте яйце, розбити, знищити.

Шугнуло жаром. Розвіяр відлетів од краю гнізда – з обпеченим обличчям, без брів та вій. Унизу закричала Яска. Й одразу ж, освітлюючи собою схил, піднялася з гнізда личинка вогнянки. Зависла в повітрі, розметавши гострі крила. Посипалася сажа, ніби пилок.

* * *

Другого дня вранці, щойно свінуло, до єдиного входу в замок підійшли Розвіяр під руку з Яскою. Слідом Дол-Шерт вів десятків зо три горлорізів, найсміливіших з наявних. Поява вогнянки налякала «вартівників» куди більше, ніж перспектива попасти під обстріл; у її присутності люди Дол-Шерта, близькі до істерики, ладні були вбивати направо й наліво.

Розвіяр вийшов на відкритий простір перед галереєю. Подав руку Ясці, допоміг спуститися з уступу. Колишній моряк, ледь забарившись, вибрався слідом. Вогняна личинка всілась перед ними на камінь, склавши крила на спині, немов величезні долоні.

Розвіяр упізнав – почув – як захисники замку побачили вогнянку крізь бійниці. Загрюкотіли чоботи по галереї, заметався вітер, хтось здушено скрикнув. Із замку вирвалася стріла – одинока, пущена від страху й відчаю. Розвіяр одразу зрозумів, що вона ні в кого не влучить. Так і сталось; люди Дол-Шерта, попри наказ, відповіли рідким невладним випалом – десяток стріл ударились об стіну, даремно, панічно.

– Не стріляти, – виплюнув Розвіяр, повернувши голову до колишнього моряка. – У тебе солдати – чи потолоч?

– Не стріляти! – гаркнув Дол-Шерт.

Бліді Ясчині щоки повільно червоніли, наливаючись жаром зсередини.

– Що далі? – крізь зуби спитав Дол-Шерт.

– Чекаємо.

У Яски тремтіли ніздрі. Грали, ніби дражнили вітер.

– Навіщо ти взяв дівчисько?

– Щоб продемонструвати добрі наміри.

– Свою бабу? Чи вона вже не твоя?

– Якщо ти не заткнешся, ватажку…

Розвіяр затнувся. Напруга передавалась йому, язик робився до неможливості самостійним і гнучким, хотілось говорити без упину, погрожувати, паплюжити, знущатись, але він примусив себе замовкнути. Скільки часу минуло? Чи досить, щоб паніка в галереї вляглась, щоб вони серйозно задумались про шляхи порятунку? Чому мовчить Бран?

– Гей, люди в замку! – гукнув Розвіяр. – Ви знаєте, що за тварюка в мене, ви їх бачили! Вона коритиметься мені ще три дні й три ночі і за наказом випалить усе живе в замку!

Він замовк. Бійниці гляділи на нього – хрести, зиґзаґи, тонкі лінії мов намагалися скластись у письмена й набути смислу.

– Мені не треба вашої крові! – Розвіяр підняв голос. – Ми з вами були товаришами! Хай вийде Бран, я його не зачеплю, просто хочу поговорити!

Яска раптом схопила його за руку. У цьому жесті був жах.

– Що?

Вона поточилась. Потягнула його за собою:

– Там…

– Що?!

Заскрипіли двері галереї, колись високі, а тепер наполовину сховані під землею.

– Не стріляти, – прошипів Розвіяр.

Незграбно, боком, тримаючи в повітрі покалічену руку, вибрався сотник Бран. У нього було обличчя людини, що несе на витягнутих руках важезний чан з окропом над головами діточок, які граються. Розвіяр і не думав, що втомлене, зморшкувате, байдужне обличчя старого може виражати таку напругу, розгубленість і страх.

– Ти… це… сам, – сказав Бран, і Розвіяр не зрозумів його, поки з дверей слідом за ним не вирвався сніп іскор і не вилетіла вогнянка – личинка вогнянки, велика, більша за Розвіярову, жахлива тварюка.

– Ти сам цього хотів, – сказав Бран і облизнув губи. Слідом за першою личинкою з замку вийшла друга. Розвіяр, сповнений жахом, утопив очі на двері: він ждав третю, четверту, п’яту…

– Не один ти такий розумний, – прохрипів Бран. – Я помру – ціною твого життя. Гідно.

Розвіяр стояв заклякнувши. Згадались тонкі струмені диму, що піднімались над замком день і ніч. Він і справді переоцінив своє везіння.

– У замку володаря ніколи не сяде нічний барон, – сказав Бран, і його голос звучав тепер чистіше, потужніше, майже як у старі часи. – Ні його посіпака.

– Старий дурень, – дзвінко промовила Яска. – Ти знаєш, хто перед тобою? Як ти смів назвати його посіпакою, патякало!

Вона стягла з руки ганчірку, яку повільно розмотувала всю останню хвилину. Скинула руку. Бірюзовий перстень Ранку-Без-Похибки загорівся холодним вогнем у неї на пальці.

У Розвіяра зачесались вуха. Він почув чи то стогін, чи то зітхання, що долинули з галереї. Зіниці Брана, ніби зачакловані, прикипіли до персня: Бран бачив Ранка-Без-Похибки, зрозумів Розвіяр. Можливо, він бачив його живим.

Дол-Шерт зашипів крізь зімкнуті зуби. Його голова хитнулась назад, як від ляпаса. Яска гордовито всміхнулась.

Цілу хвилину ніхто не рухався. Вогнянка Розвіяра сиділа, байдужна до всього, крім наказу: охороняти. Невідомо, який наказ дістали дві вогнянки Брана, але й вони не рухалися з місця. Люди Дол-Шерта почасти розбіглись, почасти залягли в скелях. Сам колишній моряк витягнув меч, але не знав, що з ним робити.

– Це нічого не значить, – прохрипів Бран. – Навіть маги безсилі проти цього замку. У нас повна піч, ми виставимо проти вас…

Розвіяр зрозумів, хоч і не був магом, що старий сотник бреше, можливо вперше в житті. У печі замку береглись про чорний день тільки два яйця, і тільки сильний страх міг примусити захисників розбити їх сьогодні.

– Бране, – прошепотів Розвіяр.

Старий дивився на нього – й не бачив. Покірні йому вогнянки піднялись над землею, червоні крапки побігли по їхніх крилах, складаючись у візерунок. Дол-Шерт поточився від спеки, Розвіяр відчув, як знову починає пекти обпалене вчора лице.

– Бране! Дивися на мене!

Старий здригнувся. Розвіяр захопив його увагу, зачерпнув, як останню ложку каші, пригорілу на дні казана. Він підкоряв своїй владі багатьох людей з волею куди слабшою, ніж у сотника Брана. Але йому не потрібна була влада над сотником – а тільки його тверезий, уважний погляд.