Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 79


79
Изменить размер шрифта:

– Дивись.

Розвіяр повернув голову. Дол-Шерт поточився, скинувшись із ним очима.

– Ось слуга нічного барона Новка, готовий переметнутися до Хапа. Ось людина, яка збирається вбити мене, тільки-но я зроблю свою роботу.

Дол-Шерт не витримав – відсахнувся. Вищирився, як череп у гробовищі.

– Але я не служу нічним баронам. – Розвіяр дивився йому в очі. – Цей замок не належатиме ні Новкові, ні Хапові, ні тобі, мерзотнику. Місце розбійникам – на шибениці. Місце работоргівцям…

Меч Дол-Шерта злетів, окресливши вістрям дугу. За мить голова Розвіяра, відділена від тулуба, мала покотитись по камінню, але вогнянка виявилася швидша. Її не обходив ні замок, ні Бран, ні жінка-маг із перснем на руці. Вона не помічала двох інших личинок. Для неї в усім світі існував один наказ: охороняти. І виконуючи його, вона кинулася між своїм паном і його ворогом.

Дол-Шерт завив. Його жага вижити була така сильна, що він устиг пробігти кілька кроків перше, ніж повалився на каміння, почорнілий, в обвугленому одязі. Меч, розпечений до червоного, ввіткнувся в щілину між камінням і зашипів, випалюючи мох.

Яска замружилась.

У руїнах стіни почулись дикі зойки – люди Дол-Шерта, які не втекли раніше, кинулись навтіки тепер. Але вогнянка повернулась, не переслідуючи нікого. Розвіяр сказав їй уголос:

– У табір. Охороняти Лукса.

Личинка злетіла несподівано високо, мов птах, і важко понеслась геть від замку.

Сотник Бран розкрив рота – і знову закрив. Розвіяр поглянув йому в очі:

– Тепер тут ти, я, твої вогнянки й жінка, яку я кохаю понад життя. Там – каравани з робітниками, деревиною, будівниками. Провізією. Зброєю. Там мій брат, якому загрожує небезпека, і п’ять десятків озброєних людей, які служать нічному барону. Скільки людей у замку?

– Двадцять, – відповів Бран, хоча не збирався спершу відповідати.

– Ти розумієш, хто перед тобою?

Минула довга хвилина. У галереї мовчали. Стіна замку йшла вгору – там, під самим небом, темніли луки й світліли різьблені, ажурні балкони з гніздами чиркунів, що ліпилися в тріщинах.

Бран похитнувся. Повільно опустився на одне коліно.

– Так, володарю.

* * *

– У мене родина у Фер, – сказав головний будівничий. – Пане… У мене родина у Фер. У мене родина.

Усе було скінчено. З людей Дол-Шерта вціліла ледве чи половина – зайнявши оборону в розколині, вони розтратили майже всі свої стріли, але Бран велів вогнянкам не чіпати їх. Повелівати личинками виявилось для сотника важкою, майже надсильною роботою. Він волів убивати ворогів у бою, чесною сталлю.

Зате вогнянка Розвіяра, маленька й миршава, будила в горлорізів жах.

Перемогу складно було назвати легкою – троє захисників замку загинули, чимало було поранено. Розгубившись, метались наймані робітники, ревіли запряжені рогачі, що вдалися в паніку, забачивши вогнянок. Худоба намагалася розбігтись, щоправда, рогачі пішли недалеко: важким неповоротким тварям трудно було просуватися каменистими стежками. Перекинулись дві хури, розсипалась деревина. Утрати могли б стати непоправними, якби Яска, слухаючись наказу Розвіяра, не взялася б заспокоювати скотину й ставити на місце людей.

Вона стояла навколішки, розхитуючись. Перстень горів у неї на пальці, і рогачі впадали в сон на ходу. Робітники безвільно забирались назад під вози. Хмари по всьому небу стягались до Яски, де-де з-під каменів виходили ляскуни й довірливо йшли до неї. Вона мотала головою, змахувала з лоба краплинки поту й витирала кров під носом, і знову бралася похитуватись, ніби глиняна лялька, а бій ішов своїм порядком, і люди Дол-Шерта вмирали слідом за очільником.

У розпал бою прибув рабський караван. Перше, що наказав Розвіяр караваннику, – розкувати рабів і вивести на поховальні роботи.

– Вони здаються, – сказав високий одноокий вартівник, захисник замку, і махнув рукавицею в бік розколини, де засіли вцілілі люди Дол-Шерта. – Ми приймемо їхнє здавання?

– Кривуля? – спитав Розвіяр.

Вартівник ковтнув:

– Так. Отак…

Розвіяр обійняв його. Давніше Кривуля, ще з двома очима, був вищий за нього майже на голову. Тепер вони зрівнялися ростом, і прізвисько вартівника дістало сумне підтвердження; Кривуля завагався, потім ніяково обійняв Розвіяра на відповідь:

– Так… що з ними робити?

– В’язати, – розпорядився Розвіяр. – Нам знадобляться раби в каменярнях. Дивись, щоб жоден не пішов!

Він залишив вартівників і Брана робити свою справу й підійшов до Яски. Поряд із нею вже стояв Лукс – похмурий, але неушкоджений.

– Дякую. – Розвіяр поклав руку Ясці на голову.

– Я зробила, що ти велів. З перснем легше.

– Луксе, наглянеш за нею?

Звіруїн кивнув, і Розвіяр пішов до будівників. Це були не бідні, шановані у Фер люди; старшому було близько сорока років. Блідий, лисуватий, він стояв біля воза, з останніх сил намагаючись зберігати самовладання.

– Усього лише перемінення наймача, – сказав йому Розвіяр. – Ви робитимете ту роботу, про яку домовлено, і дістанете винагороду. Звісно ж, у разі успіху.

– У мене родина у Фер, – сказав головний будівничий і ковтнув. – Як я можу служити вам… якщо ви повстали проти нічного барона?!

– А як ви можете не служити мені? – тихо спитав Розвіяр.

Головний будівничий шарпнув комір куртки, який і без того був розстебнутий, – будівничому не вистачало повітря.

– Постарайтесь утішитися, – сказав Розвіяр. – У Новка буде багато інших клопотів крім того, щоб мститися вашій родині.

* * *

– Накажи їм стрибнути в річку, сотнику.

Бран задихався й часто підносив руку до губів. Здавалося, його нудить.

– Навіщо? Ще два дні…

– Рогачі їх бояться й перевертають вози. Люди бояться й гублять волю. А якщо за ці два дні ти посковзнешся й стукнешся головою об камінь – тварюки вирвуться на свободу й не будуть коритись нікому.

Вогнянка Розвіяра першою полетіла до річки – вниз по схилу. Бран повагався кілька хвиль. Потім личинки, покірні йому, зірвалися з місця й кинулися слідом.

– Що ти тепер робитимеш… володарю?

– Пошли людей на перевал, Бране. Маленький загін із дуже надійних людей. Хай замкнуть долину: ніхто не має йти до Кипучки.

– Буде зроблено.

– У тебе є шпигуни у Фер?

Сотник ковтнув:

– Розвіяре… Звідки?!

– А дозорці на землі звіруїнів? Кривуля міг би послати дозорних…

– Послухай, вони сиділи тут, мов їздові щури в барабані, і все, чого хотіли, – втримати замок і лишитися серед живих! Вони голодували і бились… мої хлоп’ята, – у сотника змінився голос. – Я добре їх виховав… Радий був побачити… наостанок. Але їх надто мало, і трьох поховали сьогодні…

Він похитнувся. Розвіяр підтримав його під руку.

– Це відплата, – тихо сказав Бран. – Я досі їх бачу. Вони стоять на тому схилі й дивляться на мене. Вони…

У нього враз викривилось обличчя. Він втупився Розвіяру за плече з таким жахом, що той круто повернувся, хапаючись за меч.

Це був усього лише Лукс. Звіруїн нісся широкими стрибками, притискаючи до грудей дивний предмет, у якому Розвіяр не одразу, але впізнав клітку для поштових нетопирів.

– Розвіяре! Лист із Фер. Дол-Шерту!

Розвіяр підхопив сотника, готового впасти, блідого, наче крейдяна стіна:

– Це Лукс. Бране, це Лукс, це не мара!

Розвіяр сунув руку в клітку. Узяв у жменю нового самця, який подолав довгий шлях заради зустрічі з подругою, відв’язав од його лапи шовкову білу стрічку з текстом листа, розгорнув і прочитав несподівано красиво, по-книжному виписані слова:

«Товаришка Новка прикопали. Діло нівроку. Хап».

* * *

– Звіруїн переступить поріг замку?

– Переступить, – кивнув Розвіяр. – Це мій брат, його звати Місячний-До-Речі. Запам’ятай це ім’я, Кривуле. Про звіруїнів ми поговоримо потім.

Він увійшов у замок, де не був так давно. Переступив поріг, слухаючи внутрішню музику на кшталт тієї, що доносив колись вітер з піднесеного міста Мірте. Роззирнувся навколо, і музика змовкла: майже непошкоджений ззовні, замок дуже постраждав ізсередини.