Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 77

Розвіяр різко озирнувся. Горлорізи були зовсім поряд, але шуміла річка, заглушаючи слова.

– Ніхто не має знати, – промовив він, відчуваючи, як тріскається висохла шкіра на губах.

Вони спинились біля того самого місця, де сиділи ще годину тому, дивлячись на гори й на річку. Тут, у цьому самому місці, Розвіяр колись відпустив Лукса, замість того щоб виконати наказ володаря й убити полоненого. Розвіяр був уражений зустріччю з Ранком-Без-Похибки, але те, що сталося з Яскою, розбило його на гамуз.

– Ніхто не має, – пошепки повторив він. – Сховаймо його, цей перстень.

– Я його надіну.

– Яско…

– Я надіну й замотаю палець ганчіркою. Ніхто не побачить.

– Яско, це його перстень…

– У будь-якого мага має бути перстень. Ти казав. – вона поглянула на свою ліву руку з надітим на палець дерев’яним перснем. – І ще – у будь-якого мага має бути вчитель. Вважатимем, що Ранок – мій учитель. Він сам так захотів.

І перш ніж Розвіяр устигнув стримати її, вона наділа перстень з бірюзовим каменем на вказівний палець правої руки.

* * *

Надвечір прибув гінець: караван із рабами спинився на ніч у Кипучці. Люди змучилися швидким переходом, караванник злякався, хоч би товар не зробився непридатним, і дозволив рабам відпочити на березі теплого озера.

– Ти сказав «завтра», секретнику, – нагадав Дол-Шерт.

– Сказав, – погодився Розвіяр. – Відійди й дай мені подумати.

Колишній моряк стримався. Імовірно, уявив, як варитиме Розвіяра в казані. Сяйнув очима й відійшов.

– Ти нічого не відчуваєш? – уп’яте спитав Лукс у Яски. Та сиділа, колисаючи руку з перетягнутим ганчіркою пальцем. Палець був неушкоджений – пов’язка ховала перстень Ранку-Без-Похибки.

– Нічого, – озвалась вона відчужено. – Крім того, що перстень мені саме до міри… Я гадала, щось нове відкриється, – зізналась вона з несподіваною образою.

Розвіяр дивився на замок.

Сьогодні людей Дол-Шерта обстріляли – ховаючись серед каміння, горлорізи підійшли занадто близько. Двох легко поранили. Зробилося ще зрозуміліше, що приступом замок не взяти: захисники, здається, навіть не ощадили стріл.

– Там збройниця в нижньому ярусі, – сказав Розвіяр. – Кузня, заготованки…

– Скажи, ти навмисно привів цього старого? Щоб запустити його в замок? – несподівано спитав Лукс.

– Ні. Чесне слово. Навпаки – я думав, сотник Бран допоможе домовитись із ними.

Лукс щигликом спушив китицю на кінчику свого хвоста:

– Може Ранок-Без-Похибки допомогти нам ввійти в замок?

– Ранок-Без-Похибки ніколи нікому не допомагав, – відповіла за Розвіяра Яска. – Тільки собі.

Її ніздрі роздувались. Розвіяр насторожився:

– Ти щось відчуваєш?

Вона помовчала.

– Так, – відповіла без особливої певності. – Смердить димом.

– Це і я відчуваю, – сказав Лукс. – Палять першокласну деревину! На дрова пускають! Наш приятель, торгівець Ремиш, вуса б на собі повисмикував з образи!

– Це інший дим. – Яска поїжилась. – Розвіяре… підеш зі мною?

– Чому ти пропонуєш тільки йому? – Лукс схопився на всі чотири лапи. – Ви сьогодні вже ходили… Розвіяре, будь ласка, ну зажди нас тут!

– Ти поранений…

– Був! І не шукай відмовок, вона й моя дружина теж! Чому нам не пройтись удвох – просто погуляти? Просто?

Розвіяр бачив, як Яска розгубилась.

Він бачив, як блищать очі в Лукса і як його смаглява шкіра стає ще темнішою від спалого рум’янцю.

Він озирнувся. Горлорізи прислухались до їхніх слів. Звісно, потягнуться слідом: наглядатимуть, але й допоможуть у разі небезпеки. Лукс у чомусь має рацію; на думку про їхню майбутню прогулянку в Розвіяра ніби розпрямилася в грудях залізна стрічка з загостреними краями.

– Ідіть, якщо хочете, – сказав він сухо.

Яска вагалась. Лукс підхопив її під руку й буквально потягнув угору по горбах; на боках у нього похитувались клинки в піхвах. Ми так і не навчились парного бою, подумав Розвіяр. Зі щитами… Прикриватись від стріл… Із вершників на звіруїнах виходять чудові ловці крилам…

Вечоріло. Замок стояв, величний і жалюгідний своєю занедбаністю. Розвіяр знав, що спроби відшукати підземні та скельні ходи ні до чого не привели: усюди були тільки завали, де природні, а де й рукотворні. Захисники руїн не бажали удару в спину.

Де поховано володаря, подумав Розвіяр із тугою. Що стало з його могилою? «Мідний королю, Мідний королю»…

Розвіяр двома долонями потер вуха. Йому було холодно – що хвилини, то холодніше. У такі хвилини – бездіяльності, заціпеніння – йому завжди заходила в голову та сама думка. І тепер, сидячи на камені, він механічно почав перебирати в пам’яті все, що в нього є, намагаючись відшукати щось по-справжньому дороге.

Ох, як добре було б повзти в пустелі, помираючи зі спраги, і знайти джерело. І принести його в жертву Мідному королю, сміючись від щастя потрісканим ротом. Як дрижав голос у володаря, як тряслась його рука…

Сонце давно спустилося за гори. На смерку околиці замку на мить зробилися знайомими – такими, якими їх пам’ятав Розвіяр. Ось стежина, по якій ганяв його сотник Бран з мішком каміння за плечима. А там далі стояв сарай, де зберігались інструменти – кирки, лопати, блоки та ланцюги, коромисла. А якщо задерти голову, можна розгледіти вікно Східної темниці, де він провів багато ночей, згадуючи ліс, оселю, батька й матір.

Розвіяр зажмурив очі, намагаючись хоч краєчком, хоч уривком повернути ці спогади. Але не бачив ні лісу, ні білок, ні світлячків – тільки згарище. Тільки руїни.

– Мідний король! – прошепотів він крізь зуби.

Бажання негайно принести що-небудь у жертву, змінитись, осяятись ізсередини було таким сильним, як голод і спрага. Він уп’явся очима на свої долоні: що? Що в нього є?!

– Посиджуєш, секретнику?

Він упізнав голос Дол-Шерта і не став обертатись. Колишній моряк підійшов перехильцем – під чоботами поскрипували камінці.

– А баба твоя цілується з напівлюдиною, – сказав Дол-Шерт з неприхованим задоволенням. – То ж бо я дивлюся…

Розвіяр мовчав.

– У звіра причандали побільше твоїх. – Дол-Шерт гучно позіхнув. – А в тяглового рогача, приміром, ще більші. Що, вона в тебе на чотириногих западає?

Розвіяр мовчав.

– Придумав, як увійти до замку? – м’яко спитав Дол-Шерт.

Розвіяр мовчав.

– Думай, – ласкаво запропонував Дол-Шерт і відійшов. Розвіяр чув, як віддаляється хрускіт каміння під його ногами. Поглянув на свою руку, стиснуту в кулак: між пальцями виступила кров. Гострий камінець, стиснутий у долоні, глибоко поранив шкіру.

Швидко смеркалось.

– Розвіяре!

Він обернувся.

Перелітаючи з каменя на камінь, збігаючи по непрохідному схилу легко, як можуть тільки вода й звіруїни, до нього мчав Лукс. Яска сиділа верхи; щоки в неї були яскраво-червоними – чи то від шаленого гону по горах, чи то ще від чогось. Лукс підскочив до Розвіяра й став як укопаний – того обвіяло гарячим вітром, змішаним запахом їхніх тіл. Добре, що в півмороку Яска не бачила його обличчя. А Лукс…

– Ходімо з нами, – швидко сказала дівчина. – Будь ласка. Ходімо.

* * *

Небо, пригаснувши до блідо-опалового кольору, ніби передумало темніти й зачаїлось, випустивши три-чотири яскраві зірки. Зубчасті верхівки гір облямовували його, немов спокійне озеро.

Лукс ішов попереду, і далі несучи на спині Яску. Розвіяр пробирався слідом. Услід щось кричали горлорізи Дол-Шерта: спершу погрожували й веліли спинитись, потім кинулись наздоганяти, не спускаючи підопічних з очей. До них підтягалась підмога.

– Що там? – сварливо спитав Розвіяр.

– Дим! – вигукнула Яска. – Нам туди, Луксе! Лівіше!

Розвіяр раптом упізнав це місце. Ось стійка, на якій колись сидів лучник. Ось поворот дороги, за яким замок зникає з-перед очей.

– Дим? Де?!

– Там! Вище!

Тепер Розвіяр і сам відчував цей запах. Побіжно пригадав розповідь плотогона Яшми: знайшов у руїнах чашку, бачив дим високо на схилі…