Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 76

– Ходімо, – сказав Розвіяр після маленької паузи. І додав: – Ваша могутносте.

Небо взялось лускою хмар. Яска йшла, і далі спираючись на його руку, висока, гнучка, з гордо скинутою головою.

– Ми відновимо велику залу з блискучою підлогою, ти там танцюватимеш, – сказав Розвіяр.

– Що?

– Коли я стану володарем замку. Велика зала, щоб ти танцювала, і вогонь горів у каміні. Бібліотека з силою книжок, які я тобі читатиму. Я назву себе правителем… ні, королем. А ти будеш королевою.

– А Новко? А Хап?

– Вони всього лише розбійники. Їхнє місце на шибениці.

– А… Лукс?

Яска спинилась не повертаючись.

– Лукс, – сказав Розвіяр. – Може, відправити його моїм намісником у Нагір’я, правителем звіруїнів?

– Ти тільки й хочеш, що позбутись його, – сухо сказала Яска.

– Я?!

Яска пішла далі, балансуючи на каменях, не шукаючи руки Розвіяра, щоб опертись.

– Послухай, він мій брат! – сказав він у її тонку спину. – І не смій ніколи казати, що я…

З жахливим тріском земля провалилась під Ясчиними ногами. Розвіяр ледь устиг підхопити її за руку. Яска повисла, бовтаючи ногами в пустоті, Розвіяр повалився на бік, витягаючи її й намагаючись сам утриматись. Перекинув легке тіло через себе, схопився на ноги. Там, де щойно була тверда земля, тепер просів у річку ще один шматок дороги – завбільшки з обідній стіл на двадцять чотири особи. І на протилежному краю зсуву, у рівному скельному зрізі, чорніла порожнина.

* * *

– Там труп, – сказала Яска.

Горлорізи Дол-Шерта добряче налякались, а знайшовши Розвіяра та Яску живими й на місці, заходилися лаятись. Розвіяр велів їм замовкнути таким тоном, що горлорізи послухались; тепер один побіг до Дол-Шерта за підмогою, другий лишився стерегти Розвіяра.

– Там труп. Під землею.

– Могила? Склеп?

– Ні. Не зрозумію.

– Гей! Ти куди? – крикнув горлоріз, хапаючись за зброю.

– Не втечу, – сказав Розвіяр з огидою. – У тебе мотузка є?

– Звідки?

– Ну хоч пояс мені кинь. Я хочу поглянути, що там, – а що як скарби?

Горлоріз пожвавішав:

– Нехай я сам злажу.

– Завалить, – припустив Розвіяр.

Горлоріз зажурився. Був він пересічним мужичком, чимось схожим на постарілого плотаря Яшму: теж, видно, замолоду з кимось побився, а потім, щоб уціліти, довелось іти до Новка в поплічники.

Розвіяр спустився в пролам. Темна порожнина в стіні навпроти притягала й лякала водночас.

– Ліхтаря нема?

– І мотузку тобі, і ліхтар, – пробурмотів горлоріз. – Може, ще й мило?

Розвіяр, більше не розмовляючи з ним, підібрався до проламу й, стараючись не затуляти світла, зазирнув усередину.

* * *

Бірюзовий камінь горів у темряві, і це було перше, що Розвіяр побачив. Бірюзовий камінь у золотому персні. Пізніше, коли очі звикли до півмороку, Розвіяр роздивився, що перстень надіто на кістку. І що рука, яка колись його носила, майже розсипалась на порох.

Ранок-Без-Похибки, маг-звіруїн, лежав на подушці з піску й мотлоху, принесених водою. Його багата одежа зітліла. Його плоть з’їжилась, оголюючи кості. Він був майже скелетом – чотиринога напівлюдина з величезними кігтями, які тепер не було куди втягати, тому що не збереглись подушечки лап. Але обличчя його дивним чином уціліло: смагляве, хиже, з глибоко запалими очима.

Мертвий маг лежав, як і раніше, на боці, в позі сплячого. Ліва рука була притиснута до грудей, а права витягнута далеко вбік, ніби мрець указував на щось. Перстень світився.

– Мені не треба твого, Ранку-Без-Похибки, – прошепотів Розвіяр, мимоволі повторюючи давні слова володаря.

Мрець не відповів. Він лежав тут, під землею, багато місяців, привільно вмостившись на подушці з присохлого піску. Він ніби чекав чогось – і тепер дочекався. Склепіння печери, страх яке низьке, лягло Розвіяру на плечі, і прийшов забутий страх – страх опинитися замкненим у товщі землі, без повітря та світла. Волосся стало диба.

– Мені не треба твого, – повторив Розвіяр і поточився.

Зовсім поряд шуміла річка. Потріскувало каміння – можливо, за декілька хвиль треба було ждати нового обвалу. Розвіяра пройняв піт на думку, що він може назавжди залишитися під землею разом із мерцем, чия присутність відчувалась, як холодні руки, зімкнені на шиї.

– Розвіяре! – гучно покликала Яска ззовні. Її голос розбив наслання. – Що там?

– Мені не треба твого! – утретє повторив Розвіяр. – Лишайся мертвим!

І вибрався з печери під небо.

* * *

Повернулась підмога з табору Дол-Шерта: сам колишній моряк, а з ним троє його людей з мотузками й жердинами. Горлорізи не почували трепету перед мертвим магом, але Дол-Шерт знав більше, ніж вони, і довго мовчав, коли Розвіяр розповідав про свою знахідку.

– Не треба його чіпати, – скінчив Розвіяр.

Дол-Шерт вилаявся.

– Час іде, секретнику. Коли ми ввійдемо в замок?

– Завтра, – сказав Розвіяр.

Дол-Шерт довго його роздивлявся. Осміхнувся:

– Ти дуже впевнений у собі, гекса. Якщо ти обдуриш – я зварю тебе в казані. Мені вже доводилось таке робити.

– Не сумніваюсь, – сказав Розвіяр. – Не сумніваюсь, що доводилось.

Зсування припинилось. Річка обвиклася з новою лінією берега, і вода пінилася навколо каміння, на вигляд метушлива й безсила. Насправді – Розвіяр знав – каміння вже потрапило у владу постійної, невтомної, безжальної сили, яка, злизуючи на рік по піщинці, прогризає ходи в товщі каменя, закругляє гострі кути, ховає явне й оголює сховане. Вода схожа на час, подумав Розвіяр й усміхнувся: там, під землею, він пережив такий струс, що тепер його думки були безформними й відірваними.

Він не тямив, скільки минуло часу. Люди Дол-Шерта проклали тимчасову дорогу через провал, але вниз, у печеру, не спускались. Яска якийсь час сиділа поряд, потім зникла. Він помітив це не одразу.

– Яска?

Двоє горлорізів, приставлених шпигувати, зиркнули на нього з підозрою.

– Де дівчисько?! – спитав він у нестямі. – Куди ви дивитесь, сліпі прилипачі, очі на заду?!

У цю мить Яска вилізла з печери на дні провалу, спинилась і примружилась від яскравого денного світла.

Він на мить уклякнув. Потім зістрибнув униз, відчув, як зрушився камінь під ногами. Знову затріщала земля; Розвіяр схопив Яску за плечі, ладний убити її:

– Ти що?! Ти…

– Зажди. – Вона була дуже бліда, нижня губа прокушена до крові. – Допоможи мені… вибратися.

З допомогою горлорізів він підняв її нагору й вибрався сам. Шуміла річка, ніжно підточуючи берег, в’їдаючись у скелю. Яска часто кліпала, щулилась, тулила до грудей міцно стиснуті кулаки.

– Навіщо ти туди пішла? Навіщо?!

– Ходімо. – Ледве відсапавшись, вона потягла його назад уздовж берега. Горлорізи відстали.

– Яско? – Тепер, коли паніка й лють зійшли, Розвіяр відчув нове й усе більше занепокоєння. – Послухай… що?

Вона кивнула – пташиним рухом, ніби дзьобнула. Розкрила ліву руку. Поглянула на червону долоню зі слідами ввіпнутих нігтів. Лівою долонею розтулила праву – з видимим зусиллям. Нестерпно блиснув під небом бірюзовий камінь.

Розвіяр захитався.

– Він мені віддав, – прошепотіла Яска. – Я присягаюсь. Він мені віддав сам.

– Він мертвий.

– Так. Він страшно сильний, і мертвий…

Яска раптом обійняла його лівою рукою… Міцно притиснулась. Відпустила. Заговорила швидко, гарячково, ковтаючи слова:

– Я тільки раз бачила мага. Племінника не рахую, він зовсім малий. Тільки раз, того старого, що прилетів на криламі по хлопчика, а я його оглушила… А тепер – я бачила справжнього мага, Розвіяре. Мертвого… перший раз у житті. Я зрозуміла, що це.

Вона знову розтулила кулак. Перстень Ранку-Без-Похибки лежав на її долоні.

– Ти знаєш, хто він такий? – тихо спитав Розвіяр.

– Так. Зрадник, убивця, кат свого народу. Страшна людина… тобто звіруїн. Розумієш, мені допомогло, що він звіруїн, я уявила собі Лукса, мені стало не так страшно… Я просто ввійшла й дивилася на нього, мені було моторошно від того, що я розуміла, що він таке. Коли це його рука – права – розсипалася зовсім… На порох… І перстень покотився. І от, поки він котився по каменю, я зовсім зрозуміла, ясно, як небо, що він мені віддає. Він знав, що я… маг, розумієш.