Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 75

Уранці, коли зійшло сонце, прилетів поштовий нетопир. Розвіяр знав, що ці тварі сліпі і не розрізняють день

і ніч. Він знав, що їх утримують парами: самки завжди повертаються до рідного гнізда, самці відшукують своїх самок, хоч би де ті були. Поштар із міста був самцем, який знудився по коханій: парочка ніжно милувалася в клітці, поки Дол-Шерт читав листа від Новка.

Розвіяр, Яска і Лукс тримались разом.

– Тривожиться. – Яска нюхала вітер, що ніс Дол-Шертів запах. – Але поки… Ні. Нічого не сталося.

Сидячи кружком, сьорбаючи остиглу юшку, вони бачили, як Дол-Шерт написав відповідь нічному барону. Як узяв з клітки самку й випустив у ранкове небо – нетопириха полетіла до гнізда, у порт Фер, у маєток Новка, а самець, щойно пролетівши довгий шлях заради зустрічі, занудьгував на самоті, повиснувши в клітці вниз головою.

– Секретнику, – Дол-Шерт знайшов очима Розвіяра, – що тепер?

– Тепер ми з сотником Браном прогуляємось до воріт.

Сотник ночував в улоговині, вкритій од вітру, і досі не піднімався. Відшпортавши плащ, який правив сотнику за ковдру, Розвіяр побачив дбайливо закутаний камінь.

* * *

За півгодини гарячкових пошуків зробилося зрозуміло, що сотник Бран щезнув із табору. Горлорізи Дол-Шерта стежили за ним упівока – не сподівались такого сприту від старого, покаліченого раба. Дол-Шерт ходив туди й сюди по гребеню, поглядаючи на замок, і погляд колишнього моряка примусив Розвіяра підібратись.

– Хитро, секретнику.

– Я тут ні до чого, – сказав Розвіяр крізь зуби. – Він потрібен був мені, щоб увійти в замок. Він мене зрадив.

– Чому я маю тобі вірити? Забагато навколо тебе… темних місць, хранителю секрету. Забагато дивних людей.

– Як і навколо тебе, – не втримався Розвіяр.

– Не думай. Вийти. Сухим. Із води, – роздільно вимовив Дол-Шерт. – Я вб’ю твою дівку перед твоїми очима, а потім розпорю тобі черево, щоб ти перед смертю помилувався на брудні кишки гекса…

– Обережніше, – сказав Розвіяр майже пошепки.

Дол-Шерт уважно поглянув йому в очі. Випалене сонцем, посічене зморшками обличчя колишнього моряка раптом застигло, неначе він побачив у неглибокій воді свою Смерть.

– Обережніше, – тихо й рівно повторив Розвіяр. – Якщо тобі дороге життя.

* * *

За дня ясно видно було списи, що стирчали серед каміння тут і там – на вістря, за давньою звичкою вартівників, насаджено голови. Це були, скоріше за все, давно вбиті мародери: жодного вже неможливо було впізнати, жовті черепи шкірились, лякаючи непроханих гостей.

У Розвіяра не було часу думати про Брана, про те, як він пробрався вночі до замку – може бути, одразу по тому, як сам Розвіяр побував там. Сотник викрикнув старий пароль, а може, просто назвав своє ім’я. Тепер він серед своїх – у пастці, але серед відданих солдат, вони знають усе, що Розвіяр хотів би приховати від них, і вони захищатимуть те, що лишилось від замку, так твердо, як тільки зможуть.

«Він був би тепер рабом на базарі! Він був би трупом, якби не я!» – хотілось кричати Розвіяру, але він мовчав, прекрасно розуміючи й сотника, і всю складність свого становища.

– Що ми тепер робитимемо? – спитала Яска.

Вона крутила на пальці дерев’яний перстень, той, що Розвіяр їй вирізав ще в Череватому Бору. Перстеник не мав ніякої чарівної сили, але Яска однаково надівала його, коли, на її думку, з’являлась потреба в магії.

– Я можу піти з тобою?

Він поглянув на неї – тонку, бліду, з нерівно підрізаним волоссям до пліч. У селянському вбранні, яке вони колись позичили в Акки. На дівчинку, яка викликала грозу, випускала блискавки з долонь… неслухняні блискавки.

– Чому ми досі не зшили тобі нову сукню? – спитав він вголос. – Чому в тебе немає намиста? Браслетів? Чобітків на золотих каблуках?

– Я можу піти з тобою? Розвіяре…

Він усміхнувся:

– Ходімо.

Підставив їй лікоть. Яска вхопилася за нього й щасливо всміхнулась.

– Куди це ви? – різко спитав Лукс.

– Прогуляємось по околу.

– Ти хочеш, щоб її вбили?!

Розвіяр глянув на нього. Лукс опустив очі:

– Послухай, тут можуть бути шпигуни у скелях…

– Дівчині потрібне свіже повітря, – твердо сказала Яска.

Неквапливо, ніби на прогулянці, вони пустились в обхід замку, тримаючись перед очима в Дол-Шерта: Яска спиралась на руку Розвіяра.

– Там люди. – Яска ледь ворушила губами. – У галереї.

– Стрілятимуть?

– Так.

– Добре. Не бійся.

Вони пройшли повз спис із настромленим на нього черепом. Поминули купу мотлоху, що залишився тут з часів падіння замку: перекинутий віз, розбиті бочки, згнилі тюки, черепки глиняного посуду. Серед каміння виразно виднілися стежки, якими користувались, напевне, і мародери, і мешканці замку. Хрустіли під ногами дрібні камінці, скалки скла, а можливо, й потрощені кості.

Замок мовчав. Бійниці, що поцяткували нижню галерею, здавалися химерною прикрасою: хрести й косі лінії, зиґзаґи й чорні крапки. За ними, Розвіяр знав, ховались чужі очі – і вістря стріл, укладених на тятиву. Він шкірою відчував небезпеку, що оперезала замок: до того зубчастого каменя, схожого на розтріпану голову, долетить з галереї стріла. А до цього сірого, розколотого – ні.

– Куди ми йдемо? – спитала Яска.

– Ми гуляємо.

Вони пройшли вздовж потоку, тримаючись від замку на достатній віддалі. За ними, на відстані не менш достатній, йшли слідом двоє озброєних горлорізів.

– Тут я відпустив Лукса, – сказав Розвіяр, дивлячись на шумливу воду.

– Тут?

– Берег став іншим, його розмило. Лукс попав у полон – я взяв його. Володар велів його вбити. Я привів… і відпустив.

– Він мені розповідав, – сказала Яска.

Розвіяр повернувся:

– Правда? Що він ще про мене розповідав?

– Що він хотів би вмерти за тебе.

– Щ-що?!

– Що він хотів би вмерти за тебе, але… він сказав, що ніколи тобі не зізнається. Це надто… патетично, ось що він сказав.

Розвіяр сів на камінь. Яска, підібравши сукенку, всілась поряд.

– Ми довго чекали тебе. Спершу на плоті, потім там, у місті. Ми багато разів думали, що більше ніколи тебе не побачимо. Треба було якось підтримати одне одного…

– Розумію, – сказав Розвіяр.

– Куди тече ця річка?

– Далі вздовж кордону Нагір’я, земель звіруїнів… Там були села, багато сіл, жили пастухи, випасали печірок… А далі вона впадає в іншу річку, величезну, вже на кордоні Імперії.

Яска примружилась:

– Тут літають патрулі?

– Ні. Тобто раніше не літали, а…

Крилата тінь мигнула на видноколі – далеко. Можливо, над самим озером Плодючості.

– Тепер літають, – сказав Розвіяр смутним голосом.

– Для патрулів замок небезпечний. Можна сховатися й обстріляти зі стінних гармат. – Яска, здається, міркувала вголос. – Мені треба багато думати. Дуже багато вчитись. А я боюся.

– Своєї магії?

– Так.

– Знаєш, – сказав Розвіяр. – Я пообіцяв собі, що ніколи не стану тебе змушувати. І навіть прохати. Навпаки. Тепер, коли нашому життю нічого не загрожує…

– Нічого не загрожує?! – Яска повернулась до нього, її очі округлились, як монети. – Дол-Шерт збирається нас убити! Бран уважає тебе зрадником і теж хоче тебе вбити! А якщо ти не знайдеш способу ввійти до замку до тої пори, як прийде караван із рабами, Новко захоче тебе вбити! Я ж навіть не знаю, що ти йому наобіцяв…

– Яско, – сказав Розвіяр, – я завжди просив тебе про допомогу, коли без цього не можна було обійтись. А тепер…

Її ніздрі затремтіли. Розвіяр змовк.

– Що сталося?

– Вітер помінявся. Просто помінявся вітер. І здається…

– Що?

Вона поривчасто піднялась:

– Пройдімо далі… Униз за річкою. Там нікого нема.

– Тоді навіщо туди йти?

– Мені здається… там великий простір під землею. Річка промила. Грот чи печера. Не знаю точно. Але мені хочеться на це поглянути. Таке… відчуття.