Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 74

Замок був цілком вирізьблений у скелі: камінне місто, де колись жили наймані ремісники, чотири круглі вежі-колони, між якими павутинням тяглись галереї, і високе склепіння палацу, де колись жив володар. Скорочувалась відстань; ставали помітні пролами та тріщини, зруйновані стіни і вежі, порослі мохом бійниці – з однієї Розвіяр колись пустив найкращу в житті стрілу. Замок був покалічений і покинутий, але не був пустий. Піднімався до неба ледь помітний димок; щось ховалося за стінами, щось чи хтось.

Залишивши Брана, Розвіяр підійшов до Яски. Вона дивилася на замок, у якому ніколи не була. Її ніздрі надимались.

– Що там?

– Люди, – просто відповіла вона.

– Багато?

– Не знаю.

– Є серед них маг?

– Звідки? – Яска раптом розсміялась. – Мрець, чи що? Ні, не бійся, мерці не в замку, вони лежать навколо… Тут, – вона повела рукою, – під камінням.

– Тут була велика битва, – сказав Розвіяр.

– Вогонь і дощ, так? Ти розповідав.

– Ти можеш захистити мене від стріли?

– У тебе ж є кольчуга, – мовила Яска, подумавши. – Кольчуга вартівника – дуже добрий захист від стріли. На вильоті.

Розвіяр усміхнувся:

– Дякую.

– Я хотіла б захищати тебе… кожну хвилину, – сказала вона винувато. – Я спробую.

Він поцілував її і хотів відійти, але вона втримала його, ухопившись за рукав:

– Послухай… Ця людина, яку ти привів з рабського ринку. Старий. Хто він?

– Мій учитель, сотник Бран. Учив мене орудувати мечем, стріляти, ганяв колами, називав шмарклею…

– Значить, Лукс має рацію. – Яска не відповіла на його усмішку.

– Лукс?

– Цей чоловік служив у замку, попередньому володарю. Він ходив у той похід… У якому тебе не було.

«Він його вів», – мало не зірвалося з губ Розвіяра.

Декілька голосів склались в один.

«Одне питання, вожаку. Ти був тоді в Чорній Бучі?»

«Я вів Плем’я».

Він пригадав, як старий гекса, який прожив життя в сідлі довгоногого ящера, відповів на питання Розвіяра й одразу по цьому помер. Він пригадав, як упав на коліна ватажок Корунх, кат Камінної Стрілки. І як сотник Бран, покалічений і проданий у рабство, сказав, мружачи запалені очі: «Це відплата за той похід… За новий кордон… Ти пам’ятаєш їхні голови на списах? Усе, що сталося з ним, і що сталося зі мною, – це відплата за той похід…»

– Лукс його впізнав? – повільно спитав він у Яски.

– Ні. Він здогадався.

Розвіяр похитав головою:

– Здогад… Це ж не точно. Можна помилитись.

Лукс підбадьорився в останні години дороги – під впливом трилисника його рана затягалася швидко, як завжди. Розвіяр нічого не сказав йому, просто мовчки пішов поряд.

– Так близько, – пробурмотів Лукс. – Ми йдемо… майже вздовж старого кордону.

– Як гадаєш, за нами стежать?

Лукс помотав кудлатою головою:

– Не знаю… Мені сьогодні снився брат. Короткий Танцюра.

Розвіяр не дібрав розуму, що сказати.

– Мені сниться вже вкотре, що ми з ним діти… У перший раз пішли самі гуляти… Купаємося в струмку. Літо, світить сонце. Співають ляскуни в камінні. Знаєш, коли їх багато, вони співають ладно, майже як люди. І всі гори квітнуть жовтим трилисником, ми в пилку… Пилок пливе на воді… Танцюра сідає мені на спину, я біжу вгору по схилу… Він тягає мене за вуха, не боляче, а так… А я все розумію. Що я не дитина, що він – мертвий. Що схили ці спустіли давно, що ляскуни мовчать. Що не народжуються діти, іде війна, старійшини клану валяються зі стрілами в шиях. А він сміється в мене на спині й намагається впіймати хвіст на бігу… Я йому казав, щоб він так не робив, а то впаде. І він падає, а я не можу його впіймати…

Лукс казав монотонно, дивлячись перед собою, твердо ставлячи на дорогу широкі лапи.

– Що там тепер, Розвіяре? Я й носа не зможу показати. Не тому, що мене уб’ють. Мені просто соромно, так соромно, що я їх кинув…

– Рішення вершника, – тихо нагадав Розвіяр. – Я вирішив. І якщо вирішу, що нам туди треба, значить, підемо разом.

Лукс поглянув на нього. Несподівано всміхнувся – журливо й весело водночас.

– Знаєш, я хотів би, щоб ти побачив озеро Плодючості. Це… така краса. І такий спокій. На світанку туман піднімається струменями, як… тисяча прекрасних дівчат у білих шатах. І здається, що перемовляються дитячі голоси. А вдень у воді відбивається весь світ, Нагір’я – і все, що за його межами…

– «Нагори вірять, що озеро Плодючості вміщує душі всіх, ненароджених і вже померлих, – задумливо промовив Розвіяр, – і тому будь-який магічний обряд пов’язаний завжди з цим озером… Кожен клан володіє своєю частиною берега, вона називається Брама Плодючості, це місце шанується, як святиня…»

Він подумки перегорнув сторінку.

«…І ревно оберігається від сторонніх очей. Я був, можливо, єдиним чужинцем, якому…»

– Гей, секретнику!

Дол-Шерт підійшов зовсім близько. Розвіяр мимоволі відступив, очима зміряючи відстань. Лукс торкнув руків’я мечів, ніби перевіряючи, чи не нагрілися вони. Дол-Шерт осміхнувся:

– Зараз ми станемо табором… Мій наказ: нікому не ходити самотою. Тут небезпечно, може камінь на голову впасти… Чи нога підвернутись у тріщині… А ти, секретнику, цінна людина для Новка, та і Хап тебе хоче дістати. Не змушуй мене хвилюватись!

* * *

Нижча галерея була влаштована так, щоб з неї проглядався й прострілювався весь простір перед замком – майданчик біля нижньої стіни й за стіною, дорога, комори, під’їзні шляхи. Тепер майданчика не було, стіна майже зрівнялася з землею, комори впали в річку, дорога теж наполовину завалилась, ніби з’їдена жадібними зубами. Простір перед галереєю був кимось очищений від уламків: так, щоб незваний гість неодмінно опинився б на відкритому місці, зробившись легкою мішенню.

Покладатися на темряву Розвіяр не зважився: звіруїни, як і деякі люди, бачать у темряві. Він підліз так близько, як це дозволяла обережність; потік на дні ущелини гучав глухо, ніби соромлячись свого непропорційно величезного річища. Розвіяру здалося, що він розрізнює дихання людей, що зачаїлись у нижній галереї.

Він понюхав повітря, наслідуючи Яску. Нічого особливого не почув: тільки запах ночі в горах, свіжої та вологої, і ще дим від вогнищ – горлорізи Дол-Шерта розбили табір, ні від кого не ховаючись. Однак там, в закритій галереї, за бійницями були озброєні люди, вони знали про прибульців і готові були зустріти їх зливою стріл.

Дол-Шерт не відставав від Розвіяра. Дивно, як колишній моряк, звиклий до тісної палуби, снастей і хитавиці, примудрився так скоро приловчитися до камінних стежок, завалів, розколин. Дол-Шерт ніби прилип до того, за ким було доручено стежити, і спекатись наглядача не випадало можливості.

Розвіяр сів, укрившись за великим уламком стіни – це була частина балкона звідкись ізгори, надто важка, щоб люди, які залишилися в замку, могли прибрати її. Притулився до каменя спиною, сторожко поглянувши вгору: пригадав, як сотник Бран навчав вартівників бити навісом.

Там, усередині, не звіруїни. Звіруїни інакше дихають. Там не бродяги, не люди Імператора; там ті, з ким Розвіяр колись мешкав в одній казармі. Це й добре, й дуже погано: зі звіруїнами він знав би, як повестись, а бродяг взагалі не брав би на увагу. Пошукати обхідні шляхи до замку? Довго доведеться шукати. Горлорізів Дол-Шерта замало, щоб узяти галерею приступом. На затяжну облогу ніхто не погодиться – ні Дол-Шерт, ні Новко, ні, тим більше, Хап. Що за роль у Хапа в цій справі?

Усі хочуть дістати замок, утомлено подумав Розвіяр. Але мені він потрібніший, ніж іншим.

Розділ четвертий

На світанку прийшли перші два каравани, і в ущелині стало тісно. Понуривши голови, стояли горбаті рогачі. Вільні найманці сиділи під возами, похмуро поглядаючи на гори й на замок, сьорбали юшку, що її приготували на все товариство троє метких кухарів, чекали розпоряджень. Дол-Шерт не поспішав: вислухав звіти своїх горлорізів, дізнався, що в дорозі нічого вартого уваги не відбулось, що деревину й інструменти доправлено в цілості, а караван з рабами відстав найбільше на добу. Імовірно, наглядачі гнали рабів нещадно, подумав Розвіяр. А серед них були й жінки, яких Дол-Шерт усе-таки купив «для загальних потреб».