Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 71

Розвіяр узяв із рук слуги свічку під прозорим абажуром.

– Дякую. Спи.

Слуга взяв простягнуту монетку, вклонився і щез. Розвіяр штовхнув двері й опинився в першій з трьох кімнат. Камін стояв порожній і холодний. Фіранки на вікні були широко розчахнуті, ззовні, з вулиці, не долинало ні звуку, не долітало ні промінчика.

Розвіяр прислухався. З кімнати праворуч ледь чулося спокійне дихання.

Він прочинив двері, потихеньку зазирнув усередину. На широкій низькій постелі лежав звіруїн, витягнувшись на весь величезний зріст, звісивши нижні лапи. Біля його м’якого світлого живота лежала, пригорнувшись до нього, Яска; Лукс обіймав її вві сні й руками, й передніми лапами. Тонке простираделко вкривало Ясчине голе тіло до пояса.

Розвіяр зачинив двері. Кілька хвилин ні про що не думав – тільки дивився на кімнату, що виступала з темряви назустріч свічці. Треба запнути штори; не можна, щоби ззовні бачили вогонь, так не годиться у Фер…

Усе, що сталося з ним в останні дні, тепер повернулось і закалатало під ребрами, ніби камінь у бочці, що крутиться. Сотник Бран, великий воїн, понівечений і проданий у рабство, мов шмат м’яса. Руїни замку, який він обіцяв відновити… та чи не розкришиться камінь від першого ж доторку кирки?! Та чи не втече будівничий, коли зрозуміє, чого хоче від нього збожеволілий Новко? Розвіяр приносив жертви Мідному королю, він бачив кожну прожилку на траві під ногами, він помстився вбивцям свого батька, він носив меч гекса й кольчугу імперського вартівника… То й що?!

Він опустився в крісло і поставив свічку на підлогу. То й що, адже це його рішення, рішення вершника. Він віддав Яску своєму братові на «другу ніч» і так погодився, що вона дружина Лукса теж. Дружина Лукса, який дорожчий, аніж просто брат; чому ж так хочеться піти до коваля й замовити стремено?!

Завтра вдосвіта вони вирушають. Шлях через тунель, потім мимо Кипучки, потім через перевал. І майже не доведеться спати; треба відпочити зараз, поки можна. Подрімати хоч кілька годин. Він же й збирався, повернувшись у готель, завалитися в ліжко майже як мертвий…

Він піднявся. Зняв плащ. Розстебнув пояс, зняв перев’язь і піхви. Бездумно витягнув меч – темний, без жодного поблиску на клинку. Чому він не вбив работоргівця?!

Він провів пальцем по вістрю. Біль був сильнішим, ніж він сподівався. Виступила кров, швидко закапала на підлогу. Розвіяр дивився на неї з дивним задоволенням; йому хотілося взяти меч і спустошити кімнату, зруйнувати готель, розтрощити всі ці крісла й столи на тисячі скіпок. Ні з сього ні з того він пригадав молоденьку Джаль: милу, покірливу, зі старанною усмішкою на губах.

Він загасив свічку й підійшов до вікна. Вулиця мовчала; щось майнуло в провулку навпроти, начебто відблиск світильника, вкритого полою. Місто кипить нічним лихим життям, на руїнах згорілої бібліотеки оселилися, за чутками, павуки Ча і заплели обвуглені сволоки своїм павутинням…

Він стояв так хвилину і дві. Повітря нічного Фер пахло димом, сечею й страхом.

– Розвіяре!

Він не озирнувся.

Прохляпали босі ноги. Ззаду на плечі лягли тремтячі легкі долоні:

– Ти повернувся… Розвіяре, я так боялась… Розвіяре?

Він не обернувся. Руки Яски потихеньку сповзли з його пліч.

– Послухай… Ми… просто заснули. Просто. Нічого не було. Сьогодні – нічого! Ми не знали, де ти, коли тебе сподіватись. Лукс мене втішав. Якби не Лукс, я б збожеволіла! Тебе нема вже стільки днів… Ніхто нічого не знає, тільки – «Чекайте»… Розвіяре, Лукс мене не торкався!

– Я бачив.

– Ти нічого не бачив! І не міг бачити… Ну чому ти не маг, чому не відчуваєш, що я не брешу?!

Вона говорила все гучніше. Розвіяр зачинив вікно й таки обернувся; у кімнаті було темно. Він відчував тепло Ясчиного лиця, чув сльози, вчував запах шкіри й волосся.

– Розвіяре… – сказала вона ледь чутно, – що мені робити?! Якщо ти кажеш, що я маю бути його… мені бути однаково твоєю? Навіть коли ти наказуєш? Ти наказуєш мені бути його, і не можна не послухати? А потім ти відштовхнеш мене, тому що я його? За що ти так мене? І за що його, як же ми можемо…

Вона затнулась. Із кімнати, де залишився Лукс, розповзлась тиша; Розвіяр злизнув кров з порізаного пальця. Яска стояла дуже близько, вона не схлипувала й навіть, здається, не дихала.

Розвіяр узяв її за плечі. Одразу зрозумів, що вона не бреше й ніколи не брехала йому: її губи мали смак правди.

Він мов зірвався з вершини, і розтікся рікою, і розлився по траві широчезної рівнини. І знову зібрався потоком, ринув униз по річищу й не чув нічого, крім її уриваного дихання. Він жив і вижив заради сьогоднішньої ночі. Він зійшов на гору й вибухнув ізсередини – мовчки, без жодного стогону, тільки стиснувши зуби.

Ясчине гаряче тіло перетворилося на річку, і Розвіяр плив у ній, щасливий, веселий і сильний. Його тягло, погойдувало, річка була щедрою й теплою, а в небі відбивалися мости й склепіння далекого Мірте. Здається, на декілька хвиль він заснув або зомлів – і, відпливаючи все далі за річкою, почув здушений крик унизу, біля входу до готелю.

– Назад!

– Двері…

– Допо…

Розвіяр схопився. Не вистачало повітря – доводилося дихати ротом. Серце калатало, у поспіху пропускаючи удари; збиваючи такт, затупотіли швидкі кроки по коридору. Загомоніли злякані голоси, їх перервало владне ревіння ззовні:

– Відчиняйте! Гекса віддайте – решту не займемо!

Розвіяр метнувся по темній кімнаті:

– Свічку! Яско, свічку, хутчіше!

Темрява залилась червоним світлом: ззовні, на вулиці, загорілися смолоскипи, а фіранка була прикрита нещільно. Розвіяр одягався, плутаючись в одязі, ламаючи нігті; з маленької кімнати вискочив Лукс, прикрикнув на злякану, голу Яску:

– Од вікна! Відійди!

Він відштовхнув дівчину вглиб кімнати й завмер біля вікна, тицьнувшись носом у щілину між рамою та фіранкою. Унизу гомоніли. Розвіяр розібрав голос хазяїна; той щось канючив, упрохуючи.

– Що нам Новко! – гаркнув грубий пропитий голос. – До ями Новка! Ми від Хапа! Відчиняй!

Розвіяр знайшов свій меч.

– Не можу, – голосив хазяїн, – ключ відшукати не можу!

– Не можеш?! – Щось важке гепнуло в двері. – Не знайдеш ключа – так ми ззовні відімкнемо. Дружина з діточками вдома?

– Я відчиняю! – закричав хазяїн щосили, і в цю мить Лукс, із тріском обірвавши штору, стрибнув униз.

Розвіяр кинувся до вікна і побачив, як він м’яко приземлився на чотири лапи за спинами людей, що з’юрмилися біля входу в готель. Заметляли клинки. Повалився перший труп, перший поранений відскочив, притискаючи руки до живота. Троє вцілілих горлорізів напали на Лукса з трьох сторін, і з їхнього хвату Розвіяр зрозумів, що їм уже доводилось битися зі звіруїнами.

– Шкуру над каміном! – кричав ватажок. – Шкуру приб’ю цвяхами! Не помалюйте йому дупу, хло’!

Розвіяр скочив на підвіконня. У цю мить розчахнулись незамкнені двері, і в кімнату з коридора ввірвались незвані гості – двоє з мечами і третій зі зведеним арбалетом. Яска поточилась назад, прикриваючись обривком портьєри. Розвіяр устигнув побачити, як Лукса притискають до стіни протилежного будинку – і стрибнув назад у кімнату.

Меч гекса не був пристосований для того, щоб битися під дахом. Занадто довгий навіть для боїв у лісі, його колись викувано для війни в чистому полі. Розвіяр жбурнув кріслом у невисокого кощавого мечника й пішов в атаку на другого, плечистого, намагаючись тримати противника між собою та арбалетником. Довгий клинок розпоров оббивку на стіні, драпування роззявилось чорним ротом. Розвіяр в останню мить відбив важезний удар, так що посипались іскри з очей – і з-під схрещених клинків. Плечистий дістав перевагу, в цей час Яска, виринувши з темряви, хльоснула ворога фіранкою по очах. Розвіяр скористався його миттєвою сліпотою, протнув, підхопив тіло й устиг прикритися ним, як щитом, від стріли. Кинув свій меч, перехопив клинок мерця й убив арбалетника раніше, ніж той здогадався відступити.

Невисокий кощавий боєць повернувся й кинувся бігти вниз по східцях. Розвіяр не дав йому втекти – розрубав шию ззаду. Кинувши труп на нижньому майданчику, бігцем пролетів через вітальню до входових дверей.