Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 70

– Потрібна жінота, – задумливо сказав Дол-Шерт. – Півдесятка, це найменше.

– Вони в тебе працюватимуть – чи з бабами любитимуться? – крізь зуби спитав Розвіяр.

Дол-Шерт покосився на нього:

– Що, в твоєму секретному плані сказано – жіноцтво в замок не купувати?

Розвіяр розгубився, не знаючи, що відповісти. Дол-Шерт постояв, вишкіряючись, дивлячись на нього впритул, тоді відійшов до своїх людей – наказував, куди відводити вже куплених рабів. Розвіяр стояв зіщулившись під мовчазними поглядами виставлених на продаж людей і гарячково придумував пояснення для Дол-Шерта – чому він, Розвіяр, не піде в торгові ряди, де продають жінок і дітей.

Поряд, під вицвілим від сонця навісом, дрібний работоргівець намагався збути товар дрібному ж судновласнику.

– Дешево прошу! Копійки! А що рука в нього, – так ноги ж цілі! Тобі у гребне колесо, а не на весла?

– «Ноги цілі»! Ти тільки поглянь на його ноги, він їх ледве тягне! Більше з’їсть, ніж заробить!

– А їсть він мало…

– І не сором – таке на ринку виставляти!

– Зажди, у мене є ще молодші…

Розвіяр, хоч не хотів дивитись, таки повернув голову.

Зовсім поряд, байдужний, мов дерево, стояв у ряду живого товару сотник Бран.

Розвіяр упізнав його, незважаючи на сиву бороду, що майже заховала вкрите шрамами червоне обличчя. Незважаючи на новий шрам від удару мечем – на лобі. Незважаючи на те, що права рука сотника мертво висіла. Незважаючи на погляд – мутний і відсторонений.

Він підійшов. Мовчки взяв торгівця за горлянку. Той урвав мову на півслові, засмикався; Розвіяр підняв його над землею, ладний задушити.

Закричав покупець. Його крик підхопили кілька голосів; десь свиснув батіг, повертаючи порядок. На рабському ринку не були новиною раптові заворушення, істерики, що пробігали по рядах, і тутешні наглядачі знали, як із цим управлятись.

Торгівець хрипів, метляючи в повітрі ногами, задихаючись. Розвіяр кинув його на землю і видобув меч. Хтось повиснув на його плечах; Розвіяр стряхнув чужі руки не озираючись.

– Гей, стій! – владно крикнув Дол-Шерт.

Розвіяр зупинився. Озирнувся; люди нічного барона стояли півколом, готові і до бою, і до вбивства. Розвіяр примусив себе забрати меч. Повільно підняв руки:

– Все добре. Робіть своє діло.

Дол-Шерт примружився. Розвіяр витримав його погляд, потім подивився на дрібного торгівця, який ще корчився в пилюці:

– Старий – мій, я його забираю. Бодай тебе громом побило, сволото.

* * *

Новкове денне пристановище було в самому середмісті, у величезному особняку, обгородженому камінною стіною. По доріжках саду ходили білі й червоні птахи, у маленькому басейні лежала риба-солонуха, що перетворює морську воду на прісну. Уздовж стіни тяглась будівля, що була водночас і казармою, й корчмою, й будинком розваг. Розвіяр загадав собі окрему кімнату й привів туди Брана; той мовчав.

Колишньому сотнику дали поїсти й помитись, принесли чистий одяг. Розвіяр, ведучи перемови з будівничим під пильним оком Новка, навідувався до Брана тричі за цей день. Старий мовчав, хоча явно розумів звернені до нього слова.

Раби пішли дорогою до замку, яку колись уже пройшов Розвіяр. Прилетів поштовий нетопир зі звісткою, що другий караван – з ремісниками й горлорізами – догнав перший, із деревиною, за два дні дороги до Кипучки. Це був знак, що Розвіяру з Дол-Шертом час відправлятись.

Сотник Бран лежав у своїй комірці, витягнувшись на матраці, дивлячись у стелю. Розвіяр зайшов до нього, вже не сподіваючись на розмову.

– Я іду, – сказав від дверей. – Ти вільний, бо я не викупив тебе, а відбив. Можеш лишатися тут, тебе не зачеплять… якийсь час. Краще піди, коли трохи оклигаєш – зайди якнайдалі від Фер. Я залишу тобі грошей…

Він зняв із пояса калитку. Тьмяне світло з маленького віконечка мінилося сріблом і чорнотою його кольчуги.

– Ти його вбив, – сказав раптом сотник Бран. – Людину, що взяла тебе з рабів… наблизила до себе.

– Так, – Розвіяр опустив руки. – А чому я це зробив – я тобі не скажу. Це буде між мною… й володарем.

Бран похитав головою:

– Він любив жінок. І ніколи не був охочий до хлопчиків. Він любив тебе як сина, а не як коханця, і…

Розвіяр розреготався. Це було грубо і, мабуть що, образливо, але він нічого не встигнув зробити – навіть закрити рота долонями. Певно, в усій будівлі почули його трохи моторошний, уривистий сміх, більше схожий на нічний крик якого-небудь хижака.

Зіниці Брана розширились:

– Ти смієшся?!

– Яке потішне пояснення, – Розвіяр витер сльози. – Яка зворушлива причина для вбивства. Сотнику… Ти ніколи не зможеш уявити, що між нами сталося. І ніколи не дізнаєшся. Вибач.

Бран сів на матраці. Рожевий шрам на його голові налився кров’ю, Бран несвідомо провів по ньому здоровою рукою:

– Хлопче…

І закашлявся.

* * *

Часу було мало. Бран говорив квапливо, задихаючись, раз у раз потираючи шрам. Після гибелі володаря він на короткий час узяв командування на себе, але твердиня хиталась, тремтіла підлога, стіни вкривалися тріщинами. Струмки повсихали, почалася спрага, а з нею хвороби. Раби й ремісники, жінки, вільні найманці кинулися хто куди – багато хто вцілів, деяких захопили звіруїни. Від утікачів звіруїни дізналися про гибель володаря й здійснили ще одну атаку. Вони увірвались у замок, Бран бився біля самих воріт. Думав, що вмер у бою, – та, на біду, вижив; його сприйняли за мертвого. Він очутився майже за місяць у хатинці якихось пастухів. Він довго мешкав із цими людьми, яких раніше зневажав; сили поволі поверталися до нього, але права рука відмовлялася слухатись.

Потім де не взялись ловці з Фер у пошуках нових рабів. Він став на захист пастухів, які в своїх злиднях ділилися з пораненим останнім шматком сиру. Його знов оглушили й привезли на базар у загальній зв’язці, але ніхто не хотів купувати старого каліку.

– Це відплата за той похід… За новий кордон, – шепотів Бран. – Ти пам’ятаєш їхні голови на списах? Усе, що сталося з ним і що сталось зі мною, – це відплата за той похід…

У тісній комірці недвижно стояло стиснуте повітря. Квадратове вікно замість скла було затягнуте пузирем мушляка; крізь нього неможливо було дивитись на зовнішній світ, воно цідило світло, як скупу милостиню.

– Хто тепер у замку? – спитав Розвіяр.

– Не знаю. Може, хтось із наших. – Бран із болем поморщився. – Там же ні їжі, ні води…

– Вода повернулась, – не дуже твердо сказав Розвіяр. – Я розмовляв з одним мародером. Він бачив, що водоспади оновилися.

– Може, в замку ще лишився хтось із наших, – повторив Бран, і його тьмяні очі заблищали. – Ти йдеш… туди?

– Так. Я відновлю замок.

– Візьми мене, – хрипко попросив Бран. – Я знаю… багато. Скажу, що знаю.

– Дякую, – сказав Розвіяр щиросердо.

* * *

Незадовго до півночі він стукнув у ковані двері готелю «Синя хвиля». Над дверним молотком був напис: «Уночі не відчиняємо», однак Дол-Шерт навчив Розвіяра особливої манери стукати.

– Хто там? – почувся зляканий шепіт.

– Це я, твоя теща, – сказав Розвіяр крізь зуби. – Привіт від Новка.

Загрюкотіли замки й ланцюги. Двері прочинились.

– Як вони? – запитав Розвіяр у слуги, що глядів на нього з підлесливим жахом.

– Сплять…

По безшумних камінних сходах Розвіяр піднявся на другий поверх. Готель був хороший, добротний, хазяїн відкупався від Новка регулярно й щедро. Про «Синю хвилю» казали, що заклад безпечний навіть уночі, і від постояльців не було відгону.

Для Розвіяра з супутниками найнято великий номер із каміном, із трьома прекрасно обставленими кімнатами. Тут не було ні пилявих завитушок, ні чужих мисливських трофеїв, ні важких завіс, ні вицвілих декоративних подушок. Гладке дерево, прості зручні меблі, умивальники, куди на першу вимогу заливали теплу воду. Вікна, доволі великі, виходили на вулицю: з них чудово було видно, хто прийшов із парадного ходу.