Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 72

На вулиці тривав бій – Лукс ще тримався. Глибокий поріз над бровою кровоточив, звіруїн був дуже блідий, але не падав; Розвіяр був ладен заспівати від вдячності: Лукс вистояв! Лукс ще живий!

– До мене!

Озирнулись усі троє. Розвіяр напав на ватажка, але той виявився несподівано в’юнким і сильним бійцем. Смолоскипи кружляли, окреслюючи дуги, міняючи світло й темряву так, як це було вигідно суперникам. Обороняючись, Розвіяр повернувся обличчям до готелю й краєм ока побачив у вікні Яску.

– Ні! Стій!

Яска скинула руки. Нічого не відбулося. Розвіяр чув, як вона захрипіла з натуги, потім заплакала вголос, закричала: «Помріть! Падайте!» – але вороги стояли, наче нічого й не було, і Розвіяру з Луксом доводилося все важче. Вуличні бійці пройшли не один десяток подібних битв і вижили – вони билися й клинками, й смолоскипами. Лукс ледь ухилився від полум’я, яким йому тицьнули в обличчя; брови звіруїна згоріли, волосся тріщало, чужий клинок розітнув йому передпліччя…

– М-маєш!!!

Вузьку вулицю осяяв спалах. Ватажок нічних розбійників завмер, пропустив удар Розвіяра і почав падати, але не від рани. У лобі його диміла діра. Двоє інших осліпли, загаялись на яку хвильку. Лукс з останніх сил кинувся в бій і здолав другого, а Розвіяр повалив третього. За декілька хвилин усе було закінчено, тільки смолоскипи й трупи валялись на землі.

– Яско, – прошепотів Розвіяр.

У нього все крутилось перед очима. Любов, бійка, непоправна дурість Яски, яка себе видала… І тим урятувала, можливо, життя йому та Луксу.

Шуу знає, хто спостерігав за боєм із темряви, і тепер біг по вузьких вуличках, несучи приголомшливу новину нічному барону Новку. Чи Хапові. Чи обом. Яска – маг, а значить, смертельно небезпечна, а значить, життя її дешевшає з кожною миттю.

Він подолав паніку, як долають запаморочення. Що бачили хазяїн готелю та його дружина? Скільки ще пожильців можуть посвідчити проти Яски? Хто ще помітив цей проклятий спалах? Тікати зараз – даремно, міська брама замкнена, на вулицях панує нічний закон…

Аж ось один із простертих на бруківці поворухнувся й захарчав. Розвіяр схилився над ним:

– Хто вас прислав?

– Хап…

– Навіщо я йому потрібен?

– Він… не сказав.

– Чому ти служиш Хапові? – вирвалося в Розвіяра несподівано для нього самого. – Чому – не Новкові?

Поранений хрокнув – засміявся:

– Новко… останні деньки. Служи Хапові. Будеш довго жити.

– Довго, як ти, – сказав Розвіяр.

– Пощади мене, – сказав поранений. – Я допоможу тобі… Хап піднесе і тебе, і твоє дівча – мага… Ходитимете в золоті… Будете…

За мить він був уже мертвий. Розвіяр не збирався лишати свідків.

* * *

Новко з’явився особисто – за півгодини. Йому приніс новину шпигун, приставлений спостерігати за готелем, хлопчак років тринадцяти. Новко був стривожений і злий; трупи лежали рядком на вулиці. В одного, ватажка, було спотворене вогнем обличчя – випалене до невпізнання.

– Що це з ним?

– Упав на смолоскип, – байдужно сказав Розвіяр. Так байдужно, як міг; будь-який учений лікар, оглянувши цього мерця, зробив би висновок, що загинув він не від сталі, а від магічного втручання. Розвіяр сподівався тільки на те, що нічний барон не стане віддавати труп ворога ученому лікарю.

– Люди Хапа, – сказав Новко з огидою.

– Приходили по мене. Ще трішки – і дістали б.

Новко вилаявся.

– Вони знають, що я приніс тобі секрет, – сказав Розвіяр. – Хто хазяїн міста – ти чи Хап?

– Хап дістане своє, – похмуро пообіцяв Новко. – Але звідки він знав?

– Спитай у своїх людей, – значущо запропонував Розвіяр. – Кому служить Дол-Шерт – усе ще тобі?

– Заткни пельку!

З Новкових очей Розвіяр зрозумів, що зайшов занадто далеко. Нічний барон мовчки пройшов у будинок, піднявся по залитих кров’ю сходах, підібрав з підлоги крісло, усівся; мовчазний нагір, уже знайомий Розвіяру, запалив свічки.

– Твоє дівчисько… хто така?

– Моя дружина. – Розвіяр внутрішньо підібрався.

– Про неї розповідають дивні речі, – сказав Новко, не спускаючи очей з Розвіярового обличчя.

Той витримав погляд:

– Хто розповідає?

– Крутню! – покликав Новко.

Увійшов підліток, косоокий і веснянкуватий, зі шмарклями під носом і ножем при поясі. Закоханим поглядом витріщився на Новка.

– Що ти бачив?

Хлопчисько покосився на Розвіяра:

– Бачив дівку у вікні. Голу.

– Бачущий, – проказав Розвіяр крізь зуби. – Знає, на що глядіти.

Новко насупився:

– Що ти казав? Про блискавку?

– Вона отак зробила руками, потім ще ось так, потім ще… Щось кричала: «Падай! Помри!»

– І хтось упав?

– Ні. Потім вона зробила так, і як сяйне! Бах – у лоб. І він беркиць – на землю. Я бачив.

Хлопчисько замовк, віддано дивлячись на нічного барона: чи догодив? Запала коротенька пауза.

– Що скажеш? – спитав Новко.

Він говорив неуважно, але Розвіяр розчув у його голосі й напругу, й навіть страх. І жадібність. Нічний барон ніколи не бачив магів – зблизька. Він чув про них правду й байки, не міг відрізнити одне від другого, бажав дістати мага в свої руки – і боявся.

– Яско! – гучно покликав Розвіяр.

Вона вийшла, повністю вдягнена, але незачесана, з покусаними опухлими губами. Жалісна, налякана, бліда; у Розвіяра защеміло серце, він подумки перепросив у дівчини.

– Ця? – спитав у Новка.

Новко жадібно розглядав Яску. Вона дивилась у підлогу; Розвіяр устиг помітити, як трохи розслабляється напружене лице барона. Маг в уявленні Новка мав інший вигляд.

– Твоя баба?

– Моя дружина.

– Гарна, але худа, – з робленою насмішкою повідомив Новко. – Ти справді… ти маг, дівчинко?

Яска швидко глянула на нього й опустила очі. Новко зсунув брови; Розвіяр швидко підійшов до Яски, узяв за підборіддя, примусив поглянути собі в очі:

– Яско! Покажи, як ти робиш блискавки.

Вона дивилася на нього довгих декілька хвиль.

– Ти… жартуєш?

– Не жартую. Давай, покажи, як ти викликаєш дощ і бурю!

Він говорив гучно й, мабуть, надто наполегливо. Яска важко дихала. Розвіяр дивився їй просто в очі; він страшно шкодував, що в них украли цілу годину щастя. Або цілу ніч щастя. Або взагалі вкрали життя. Ясчина таємниця палила, мов яйце вогнянки в голих долонях, але Розвіяр мав стримати її, не змінившись на виду – хоча б тепер, перед Новком. Хоча б до завтрашнього ранку.

– Покажи, як ти робиш людей невидимими, – продовжував Розвіяр, дивлячись Ясці в очі. – Ні? Чому ж? Давай, таж ти могутній маг. Ось, хлопчик тебе бачив за роботою.

У голосі Розвіяра вперше проявилась іронія. Крутень шморгнув носом, почувши недобре. Швидко поглянув на Новка, на Розвіяра – і знов на Новка. Про всяк випадок позадкував ближче до дверей.

– Хлопчик бачив, – виразисто повторив Розвіяр. – Ось тільки скажи мені, Новку: чому, коли я прийшов до тебе з пропозицією, могутній маг лишився на плоту? При тому, що я знав, що трохи ризикую?

Обличчя в Новка ставало все похмурішим.

– Шуу, – сказав він нарешті. – Я вже подумав… Пішов геть!

Хлопчисько щез, ніби розчинився в темряві.

* * *

Готель знову замкнули. Трупи ніхто не прибрав і навіть не прикрив: мерці лишились валятись на вулиці, дожидаючи ранку. Постояльці сиділи по своїх кімнатах, не ризикуючи показати носа. Візити у Фер, навіть короткі, згубно позначались на цікавості: сліпі й глухі обивателі тут жили значно довше.

Новко пішов. Наближався ранок. Лукс був поранений. Розвіяр витяг із багажу сумку з засушеним трилисником. Листя, схоже на пташині лапи, ще більше скрючилось у киплячій воді. Відвар пожовтів од квітів, дрібних, яскравих, із різким запахом.

Яску трусило.

– Пробач. – Вона стримувала сльози.

– Нічого. Інакше вони б нас убили.

– Він не повірив тобі до кінця. Новко. Приставить вистежників. Довкола будинку повно його людей… Уранці напевно накаже оглянути трупи.