Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 69

Тиша була за відповідь на його мову. Розвіяр перевів дух і подумав про Лукса з Яскою.

– Я справді вбив володаря камінного замку, – сказав тихше. – Але тільки тому, що він… збожеволів після штурму й намагався вбити мене. Принести мене… в жертву своїм уявним богам. Я вбив його, рятуючи своє життя. Але перед цим… він відкрив мені один секрет. Ключ до відновлення замку. Тільки я, його наступник, можу зробити це.

Він напружив зір, намагаючись роздивитись обличчя в темряві. Новко та його спільник присунулись один до одного й тихо перемовлялись; Розвіяр чув шепіт, але не міг розібрати слів.

– Що саме він тобі відкрив? – сухо спитав Новко.

Розвіяр затримав віддих. Він має вірити в те, що каже, інакше викриють його брехню без ніякого мага.

– Певний секрет. Яким я можу скористатися, щоб відновити замок. У спілці з тобою та Фер.

Новко осміхнувся:

– А коли я візьму щипчики й попрохаю відкрити секрет негайно?

– Тоді ти залишишся без секрету, без мене й без замку, – твердо сказав Розвіяр.

– Ти певен?

– Цілком. «Проведи ворога через тортури так, щоб він дожив до наступного світанку. Він помре з твоєї волі, не зі своєї. Це його останнє прижиттєве приниження»… Нещодавно я навідував гекса, моїх родичів. Вони багато чого мене навчили.

І знову запала тиша. Розвіяр глибоко зітхнув. Змусив себе розслабитись. Повільно витягнув руки, поклав їх на коліна; він зробив що міг, тепер слово було за Новком. Або за долею.

Забурмотів у темряві власник гострого голосу. Він шипів і шелестів, схиляючись до вуха Новка; до Розвіяра долетіло роздратоване: «…таких, як оці!»

– Потішний хлопчина, – помовчавши, сказав Новко. – Що ж ти мені пропонуєш?

– Спілку.

– Спілка дракона й ляскуна? – нічний барон коротко розсміявся.

– І дракони не безсмертні. Хто знає, коли знадобиться ляскун.

Знов зашелестів чужий голос у темряві: «Вірити… пройдисвітові».

– Я знаю що робити і зроблю це, – сказав Розвіяр, уриваючи його. – Якщо обдурю – можеш убити мене.

– Я й так у будь-яку хвилину можу вбити тебе, – пробурмотів Новко.

– Навіть не спробувавши – а що коли я кажу правду? Навіть не спитавши в долі? Що коли я справді можу послужити тобі, як ніхто з твоїх бійців не послужить?

Новко мовчав.

– Чи ти маєш власний план, як зупинити Імператора? Це ж питання часу. Фер оголосять імперським містом, і вода навколо порту почервоніє від крові – вашої крові!

Розвіяр затнувся. На мить йому здалося, що він чує в своїй мові голос володаря. Темрява тиснула на нього, це була темрява всіх трюмів, підземель та катівень, у яких йому доводилось побувати. Розвіяр відчув, що впадає у відчай; відчай перед лицем нічного барона значив смерть.

Він уявив, як на краю плоту посеред гавані оце сидять Яска та Лукс, сидять і дивляться на темний порт Фер.

– Вогню, – велів Новко.

Нагір за спиною Розвіяра креснув чимось, чиркнув. Загорівся спершу вогник на кінці ґнотика, а тоді великий світильник на полиці. Розвіяр примружився; кімната насправді була схожа на аптеку, на стелажах стояли бутлі з зіллям, в одному була закоркована двоголова змія. Новко був чоловіком років сорока, коротко стриженим, з непримітним квадратовим обличчям. Його напарник, з гострим голосом, був смаглявий, з обвітреним зморшкуватим видом – напевно, колишній моряк. Обидва дивились на Розвіяра: моряк похмуро, Новко – пильно. У нічного барона були сірі маленькі очі, їхній погляд протинав, мов голка.

– Що ж ти збираєшся робити? – спроквола запитав Новко.

– Спершу будівництво. – Розвіяр говорив спокійно й просто, не спускаючи очей. – Треба купити багато міцних рабів. Найняти вмілих будівничих. І ще – буде потрібна деревина, багато хорошої деревини.

– Де ж ми візьмемо дерево в цю пору року?

– Я привів пліт, – недбало сказав Розвіяр. – Хороше дерево за низькою ціною. Лишилося його тільки викупити.

Розділ третій

Розвіярові вже доводилося бувати на рабському ринку порту Фер.

Тоді його, підлітка, виставили в торговому ряді разом із молодими, сильними, придатними до важкої роботи чоловіками. Його купили, не дивлячись в обличчя, а тільки помацавши м’язи, і разом з десятком рабів та іншими покупками – вугіллям, сталевими колодками, посудом та начинням – відправили в замок.

Тепер він ступав, щільно загорнувшись у плащ, поряд зі смаглявим Дол-Шертом – колишнім моряком, правою рукою нічного барона Новка, своїм лютим неприхильником. Новко повірив Розвіяру – «на час», і приставив до нього Дол-Шерта за помічника й наглядача.

Минув тиждень відтоді, як торгівець Ремиш дістав у тремку руку мішечок із золотом. Яску та Лукса замкнуто в найкращому міському готелі: Розвіяр хотів, щонайперше, забезпечити їхню безпеку.

Нагір-вершник, який служив Новкові, упізнав Лукса. Розвіяр не міг передбачити, як саме зустрінуть співвітчизники повернення втеклого звіруїна. Але Яска хвилювала Розвіяра набагато більше; добравши момент, сказав їй на вухо так тихо, щоб навіть Лукс не міг розчути:

– Нікому. Не слід. Знати. Про тебе.

Вона кивнула: зрозуміла.

Люди Новка були спритні й кмітливі. Грішми й погрозами нічний барон домігся свого: найкращий будівничий, якого можна було знайти у Фер, погодився допомогти з відновленням замку. Пліт Ремиша розібрали на частини, спеціальні механізми підняли колоди з води на завантажну дорогу; портові раби, відсапуючи, крутили коловорот і ходили в барабанах, що зрушували блоки. Дерево завантажили на величезні вози з потужними сталевими колесами, запрягли рогачів, і караван рушив до замку по об’їзному шляху: в дорозі він мав пробути майже десять днів.

Слідом відправили інший караван: з робітниками, інструментами, з провізією. При цьому другому каравані пішли Новкові горлорізи: кількадесят неприємних людей, яких Дол-Шерт називав «вартовими».

Тепер треба було відправити рабів. Розвіяр радо доручив би це людям Новка і не з’являвся б на ринку взагалі, однак Дол-Шерт старався не випускати його з очей.

– Ти підеш, – сказав він холодно. – Новко наказав – ти підеш.

Дол-Шерт не довіряв йому. Не вірив ні в який секрет, що його залишив колишній володар. І таки мав рацію, тому що Розвіяр блефував.

Зі слів плотаря Яшми Розвіяр знав: у замку досі мешкають люди. Яшма, за його словами, багато днів провів в околицях замку – він був одним із завзятих підлітків, які прийшли на руйновище, шукаючи «всіляких штук», що можна вигідно продати. І вони продавали – зброю, обладунки, якесь начиння, що його змило водою; Яшмі пощастило – він знайшов справжню срібну чашу, але весь виторг у нього відібрали люди Хапа – другого за владою нічного барона, вічного суперника Новка. Таж Яшма й на пліт підрядився, щоб якийсь час «пересидіти»: він був надто незначний, щоб мати захист від Новка, і надто нашкодив людям Хапа, роз’юшивши одному з них носа.

З певних деталей, що Яшма згадав їх у розповіді, Розвіяр зрозумів, що хлопець не бреше. Він справді підходив близько до напівзруйнованого замку, бродив по дну ущелини, ризикував опинитися під завалом, знаходив трупи звіруїнів та захисників замку, відшукав чашу, майже цілу, бачив чорний дим, що піднімався з розколини високо на схилі… Потім у нього стріляли з верхніх поверхів замку: недвозначний наказ забиратися геть.

Хто мешкає в замку? Залишки гарнізону? Звіруїни? Їх доведеться витрутити звідти – чи спробувати домовитись. І зробити це ще до того, як прийдуть каравани, як будівничий огляне замок, як оголосить свій присуд: придатне для відновлення? Не придатне? І тоді Дол-Шерт накаже Розвіяру негайно скористатися секретом, який той дістав від володаря…

Це буде потім, сказав собі Розвіяр. У мене є час, щоб приготуватись. Ще декілька днів.

Дол-Шерт купував рабів з виглядом людини, що прийшла на базар по овочі. Вибирав прискіпливо, скидав ціну без зайвої скнарості, чудово знав усіх хазяїв. Зі значними работоргівцями вітався за руку, дрібним злегка кивав. Йому хотіли догодити; Розвіяр ішов слідом, низько спустивши голову, щоб не привертати зайвої уваги, і старався не дивитись по боках.