Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 66

Щоразу, приносячи жертву, він мовби прокидався. Немовби танула крижинка, що закривала світло, і те, що перше було непомітним, незрозумілим, невиразним, ставало ясним, немов оці лінії на долонях.

– Розвіяре?

Голос Лукса нагадав йому про владаря. Чого він хотів?

Чого сподівався від Мідного короля, коли замок руйнувався, готовий повалитись, половина захисників загинула й висохли струмки в горах?

– Розвіяре, – сказала Яска. – Я могла би спробувати… З вітром.

– Погожий вітер? – Він одразу зрозумів. – Це тобі до снаги?

– Лукс має рацію. – Вона покосилась на звіруїна. – Там, у внутрішньому морі, добре… Гарні острови… І там нас напевно не стануть шукати. Вони думають, ми побоїмося пробиратися так глибоко в Імперію.

Розвіяр не був такий певний, але сперечатися поки не став.

* * *

Ремиш походжав по плоту, поклавши руки в боки.

Погода, слава Імператору, поправилась: хвилі стихли, а вітер, хоч і не дуже сильний, майже завжди держався ходовий. Команда потроху розпустилася знічев’я. Мимо тягнулись ті самі кам’янисті береги, плотогони грали «в щиглі», і гекса то вигравав усе в усіх, то спускав увесь виграш за одне коло. Ці ігри з долею кидали плотогонів у захват: у гекса вистачало мужності пережити програш без відчаю, він знову сідав грати, і знову вигравав, і знову спускав усе.

Майстер-плотар не поділяв загального настрою команди: йому, як і Ремишу, не подобався пасажир. У міру можливості він закидав своїх людей роботою, яка відволікала їх від гри й теревенів, але вітер тримався погожий, ставити в таких умовах колесо було дурістю, а іншої роботи для цілої команди на плоту не знаходилось.

Пасажир особливо тісно зійшовся з двома плотарями: молодим, який уперше вийшов у рейс, родом, здається, з околиць порту Фер, і підтоптаним, бувалим моряком, що давніше ходив на вітрильному судні, але за якісь огріхи був списаний на берег. Ремиш часто бачив, як вони розмовляють, відсівши від великого товариства: молодий здавався утішеним, що гекса так по-товариськи з ним розмовляє. Підстаркуватий часто задумувався, чесав рідку бороду, іноді явно дивувався – але слухав пасажира як рівного, часом навіть як старшого – шанобливо.

Вони пройшли більш як половину шляху до протоки, коли це з-за хмари виринули три крилами. Птахи окреслили коло, потім друге – нижче, потім третє. Їхні крила підняли такий ураган, що рідке волосся Ремиша заворушилось, мов суха трава, і торгівець усією шкірою відчув купу спрямованих із неба стріл.

Ремиш озирнувся. Команда була вся на ногах, плотогони стояли, закинувши голови, – хтось витріщався, вмираючи з цікавості, хтось явно бентежився. Що могло зацікавити імперський патруль на звичайному плоту торгівця деревиною, який видно згори цілком, неначе на долоні?

Ремиш згадав про пасажирів. Кривенький намет, в якому любила ховатися жінка, тріпотів на вітрі, змахував краями ковдр, немовби теж хотів злетіти. Де вони? Де проклятущий гекса, де звіруїн, Шуу його роздери?!

Одна з крилам спустилася так низько, що крило її чиркнуло по воді. Ремиш бачив її перетинчасті лапи, притиснуті до живота, її складну збрую; птах розвернувся, Ремиш побачив трьох вартових у сріблясто-чорних панцирах і раптом згадав, де він бачив таку саму, – на гекса!

Ремиш роззявив рота, чи то задихаючись, чи то намагаючись крикнути. У цю мить крилама змайнула, приєдналась до двох інших, патруль окреслив останнє коло і взяв курс на схід.

* * *

– Вони полетіли. Ти чуєш?!

Розвіяр ривком відкинув ковдру. Поряд, за три кроки, стояв торгівець Ремиш із очима великими й круглими, мов яйця ляскунів. Побачивши Розвіяра, він відхитнувся.

– Що сталося, хазяїне? – спитав Розвіяр так м’яко, як міг.

Ремиш ковтнув:

– Патруль…

– Так, ми бачили. Їм байдуже до вас.

– Але ви… Де ви були?!

– Де ще нам бути? – Розвіяр усміхнувся. – Під цією ковдрою… Нас розморило. Ми спочивали.

Ремиш із величезною підозрою глянув на Лукса, потім на Яску, яка так само лежала, скулившись, витираючи крапельки крові під носом.

– Очі мої осліпли, чи що, – пробурмотів торгівець.

– Буває, – поспівчував Розвіяр.

Ремиш покосився на нього й пішов на середину плоту, до колеса. Розвіяр провів його поглядом; Лукс сидів поряд із Яскою, обіймаючи її, гладячи по волоссю, і вона не відсувалась.

– Молодець, – шепотів Лукс. – Повік не забуду… Уже вкотре ти нас рятуєш… Ясочко моя світла, спасіння моє…

Розвіяр простягнув їй флягу. Яска напилася, зітхнула, тильною стороною долоні розмазала воду й кров на підборідді:

– Я більше не можу тримати вітер. Утомилась.

* * *

Дарма, ой дарма Ремиш піднявся на дусі. В одну ніч погода раптом помінялась: знов піднялися хвилі, і попутний вітер обернувся на зустрічний. Плотогони вибивалися з сил у колесі, але всі їхні труди йшли на те, щоб утримати пліт на місці: його заносило назад. Ремиш умовляв налягти ще хоч трохи, попрацювати колесом, поки вітер уляжеться. Але сили скінчились, а вітер зміцнів. Пліт стало заносити назад.

Минув ще день, і торгівець Ремиш безповоротно зрозумів, що запізнився. Тепер не допоміг би й погожий вітер: донести пліт до Осиного Носа перше, ніж спаде вода і протока стане непрохідною, можна було тільки на крилах.

Нема чого й думати лишити пліт до наступного сезону – дерево спаде на ціні, підгниє, його поточать жучки й розтягають злодії. Крім того, він збирався розрахуватися з командою після того, як продасть дерево, і лишитися з баришем. Чим платити тепер?

Зустрічний вітер, мов знущаючись, гнав пліт назад. Утомлена команда не особливо старалась – гребне колесо рухалося ледь-ледь; мабуть, плотогони й самі все зрозуміли й тепер змовлялись, як певніше витрусити з Ремиша гроші.

Заплатити колодами? Не візьмуть. У жодній корчмі не приймуть колоду як сплату за вечерю. У Ремиша був дім на одному з найближчих островів, там чекали його дружина й двоє маленьких дітей. Там же, в сховку, у нього лежала певна сума про чорний день… Він не захотів узяти плотарів до паю, обіцяв виплатити угоджену суму незалежно від виторгу. Але що робити, коли виторгу нема?!

Походжаючи по плоту, Ремиш дивився на майже нерухомий берег. У якусь мить йому захотілося стрибнути у воду й утекти плавом; хай плотогони роблять що хочуть з його майном.

– Ми пливемо назад?

Проклятий гекса підійшов нечутно. Ремиш здригнувся, почувши за спиною його вкрадливий голос.

– Де твій талан? – спитав гірко.

– Нема ходового вітру?

– Ми запізнились до сезону, – сказав Ремиш несподівано для себе. Він зовсім не бажав ділитися своїми клопотами з пасажиром.

– Є спосіб продати дерево де-небудь на зовнішніх берегах? – Гекса, виявляється, дуже швидко метикував.

– Не бачу такого способу, – помовчавши, зізнався Ремиш.

– Продай мені.

Торгівець швидко озирнувся. Гекса дивився так само спокійно й владно. У його манері держатись була безпристрасність величезного каменя, навислого над велелюдною стежкою.

– Не треба хапатися за ніж, – сказав гекса. Ремиш зрозумів, що тримається за колодку, що стирчить із-за широкого пояса.

– У тебе… є гроші, щоб купити пліт?

– А скільки ти хочеш?

Ремиш подумав. У пастці, куди його загнав власний авантюризм, не доводилось розраховувати на зиск. Він полічив гроші, належні команді, додав вартість лісу, додав ще зовсім трошки… затамував подих і назвав суму.

Гекса ледь усміхнувся:

– Це багато чи мало?

Така відверта наївність уразила Ремиша сильніше, ніж сама пропозиція гекса.

– Це… досить, – сказав він сухо. – У тебе, як я розумію, таких грошей нема?

– Будуть, – гекса усміхнувся ширше. – Тільки ми підемо не до Осиного Носа, а прямцем у порт Фер.

Ремиш прокляв себе за дурість. Щойно він ладен був повірити, що пройдисвіт із двома супутниками й жменею золотих монет справді здатен купити цілий пліт. Що він який-небудь загублений князь, або позашлюбний син Імператора, або могутній маг – так, Ремишу дуже хотілося, щоб доля втримала його на краю прірви, не дала скотитись і послала на допомогу мага. Замість цього доля, осміхнувшись, підсунула спільника бандитів, що гніздяться у Фер; чимало з’ясувалось для торгівця – і кольчуга, й дивні супутники гекса, і його манера держатись.