Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 65

Він піднявся й, обережно ступаючи по колодах, пішов шукати Лукса. Звіруїн, мокрий з голови до хвоста, сидів на слизьких колодах у небезпечній близькості від води.

– Луксе!

Звіруїн отряхнувся, розбризкуючи краплі. Розвіяр не бачив його обличчя.

– Вирішив скупатись? – сухо спитав Розвіяр.

– Хвилею накрило. – Лукс понуро потер вухо. – Послухай… вона мене… нібито я порожнє місце.

– Вона тебе любить і цінує.

– Цінує – так! Я великий вантаж можу нести на спині.

– Луксе, – сказав Розвіяр. – Тепер не час з’ясовувати стосунки. Їй дуже важко.

– Я знаю. – Звіруїн не дивився йому в очі. Розвіяр торкнувся його мокрого плеча:

– Перевдягнись. Візьми запасну сорочку.

– Мені не холодно.

– Перевдягнись, – повторив Розвіяр. У його голосі ледь прозирнула владна нотка.

Лукс понурився. Вони повернулись до жаровні; Яска лежала нерухомо, але Розвіяр здогадався, що вона не спить. Лукс перевдягнувся, розіклав мокру одіж на плоту і сів ближче до жаровні, настовбурчивши смугасту шерсть на боках.

– Ти хотів би піти з плотом у внутрішнє море? – спитав Розвіяр, дивлячись на сувої гекса в своїх руках.

– Так. – Лукс накинув на плечі ковдру. – Ти вже щось вирішив?

Розвіяр похитав головою.

– Тоді чому нам не пошукати місця, де ми могли б спокійно жити? – Лукс простягнув до жаровні руки. – Ясці треба… все це забути, заспокоїтися, жити в своєму домі…

– Рукодільничати, – долинуло з-під ковдри. Голос Яски був хрипкий і в’їдливий.

Лукс зітхнув. Печально покосився на Розвіяра, немовби кажучи: «Ось бачиш».

– Чому ти не спиш? – спитав Розвіяр.

Яска вибралася з-під ковдри – закудлана, з гарячими безсонними очима. Мигцем поглянула на небо, прикрила очі долонею, мов на палючому осонні:

– Ти читатимеш, Розвіяре? Почитай уголос.

– Гекса пишуть свої тексти на шкірі ворога, – сказав Розвіяр.

Яска довго мовчала. Потім сказала зміненим голосом:

– Однаково. Я хочу знати.

* * *

– «Він співає твої гімни,

Ти живеш у його піснях.

Ти співаєш у його жилах,

Він несе тебе далі…»

Він читав усю ніч, розбираючи вузлуваті рядки, близько підносячи сувої до очей. Розгойдувався пліт, шуміло море. Лукс лежав поряд, притиснувшись до Розвіяра своїм підсохлим боком.

– «Пелюстка на воді,

Сідло моєї пам’яті.

У сідлі розпочну новий день,

І завтра сходить сонце».

Прочитавши, Розвіяр жмакав сувій і, проштовхнувши в щілину під віком жаровні, кидав на ще червоні вуглини. З’являлись язички полум’я, світлішало, вогонь відбивався в розплющених очах звіруїна та Яски.

Шкіра тріщала, скручуючись. Розливалася чорнота, зникали літери.

– «Проведи ворога через тортури так, щоб він дожив до наступного світанку. Він помре з твоєї волі, не зі своєї. Це його останнє прижиттєве приниження»… Читати?

– Читай, – ледь чутно відповідала Яска.

* * *

Удосвіта хмари повстали над обрієм, ніби примара міста Мірте. Троє сиділи, притулившись одне до одного, ховаючи тепло.

– Розвіяре… Я тут подумала одну річ… Можна, я скажу?

– Скажи.

– Можливо, Золоті… як ти про них розповідав… не такі вже… несправедливі? Їх можна зрозуміти… Вони багато разів перетиналися з гекса лицем до лиця… Якби Золоті не розбили армію гекса в давні часи… Можливо, весь світ був би тепер іншим… і в Імперії… і всюди порядкували б вони?

– Чим гекса гірші від Золотих? – гостро спитав Розвіяр. – І чим вони гірші за очільника Корунха та його стрільців?

– Можливо, тим, що Золоті не їдять людей, – похмуро сказав Лукс. – А вартівники не пишуть вірші на їхній шкірі.

– Чому ти обстаєш за гекса, Розвіяре? – здивувалася Яска. – Це ж вони вбили твого батька й спалили твій дім! Це їхнього ватажка ти вбив, їхніх воїнів підставив під стріли, їхні рукописи спалив! Ти – не гекса, Розвіяре!

– Ти не гекса, – луною повторив Лукс. – Тебе виховали інші люди, ти не гекса, чому ти їх захищаєш?

Розвіяр не відповів.

Прокидались плотогони. Вітер, на щастя, був погожий; розпустили вітрило на короткій щоглі, але пліт однаково рухався повільно, важко, грузнучи в хвилі. Щохвилини світлішало – от-от мало з’явитися сонце. Яска втримувала себе, щоб не дивитись на небо, – і знай поглядала з-під руки.

– Якщо вони прилетять, ти нас прикриєш? – тихо спитав Лукс.

Вона не відповіла.

* * *

Минуло ще декілька днів. Гекса-пасажир незрозумілим для Ремиша чином завів знайомство з командою; ні його бліде витягнуте обличчя, ні кольчуга, ні проникливі очі більше нікого не лякали. Настороженість і неприязнь плотарів, людей битих життям і недовірливих, зламалися за день: уже над вечір пасажир сидів у компанії плотогонів, що розташувались навколо багаття, правив баляси й пускав масні дотепи про імператорських чиновників і про баб, і кожний жарт вітали дружнім реготом.

– От спритний хлопець, – казали плотогони з повагою. – Нам би такого заводієм!

Супутники гекса ніколи не наближались до загального багаття. Дівчина та звіруїн розмовляли, їли, спали окремо; кілька разів Ремиш, спостерігаючи за ними здалеку, бачив, як звіруїн відчайдушно намагається підлеститись і як дівчина відхиляє залицяння – не грубо, але цілком недвозначно. Вона здавалася слабкою, трохи безумною, зосередженою в собі; гекса та звіруїн влаштували їй з ковдр щось на штиб намету, і в цю хистку криївку вона залізала за першої можливості.

Напевно, хвора, подумав Ремиш.

* * *

– Ми можемо спізнитися до закінчення навігації, так вони кажуть. Їм не щастить із погодою. Я взагалі дивуюсь, як ця штука йде по морю й досі не розвалилась на частини.

– Якщо ми спізнимось…

Розвіяр приплющив очі:

– «Судно затрималось через поломку, й капітан вирішив, незважаючи на поради бувальців, перетнути протоку Осиний Ніс перед самим закінченням сезону. Зволікання позначилось би згубно на його гаманці – корабель аж на міжсезоння опинився б замкненим у внутрішньому морі. Але поспіх і відчайдушна рішучість могли коштувати життя і капітану, і команді, й пасажирам… Капітан велів забрати всі вітрила, але було пізно; зі страшною силою корабель тягнуло в протоку… Раптом закричав матрос, що стояв біля борту – чорна багатопала рука, схожа на клубок змій, вирвалася з води, вхопила нещасного, й матрос назавжди…»

Яска здригнулась.

– «Подорож на Осиний Ніс», – закінчив Розвіяр. – Я читав тільки половину і не знаю, хто з того корабля врятувався і як йому це вдалось.

– «Матрос назавжди…» Що назавжди? – пошепки спитала Яска.

– Не знаю. Зник, мабуть.

– Мені розповідали казки про морських чудовиськ. – Яска подивилась на воду навколо плоту, ніби вперше її забачивши. – Чорна рука, немов клубок змій… Це теж казка?

– Ні, це правда. Книга про подорож, де людина чесно описала все, що бачила.

– І що було потім? Що потім?!

– Я не знаю, – зізнався Розвіяр.

Він згадав трактир і вогнище, згадав барильце з трісками й удову, яка не відчувала болю. Він приніс Мідному королю в жертву книжку, яку пристрасно хотів прочитати. Натомість Мідний король дав йому… що?

Він згадав надзвичайну легкість і ясність. І відчуття, що він став більшим за самого себе – мудрішим і сильнішим. Світлішим. Це було мов ковток води: невиразне бажання, що так довго мучило його, нарешті здійснилось…

– Розвіяре, про що ти думаєш?

Він ледве зсунув брови. Уперше з того моменту, як було принесено в жертву книжку про подорож на Осиний Ніс, це знайоме невиразне бажання торкнулось його – краєчком.

Він приніс Мідному королю в жертву дерев’яну білку-скриньку з двома чорними пасмами – Розвіяра-немовляти й матері. Найдорожчу річ для батька, єдину пам’ять про домівку й родину. Тоді Розвіяру здалося, що згори б’є стовп світла, він побачив чітко кожний листок, кожну травинку й кожний камінчик. Що змінилося в ньому всередині?