Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 64

Зробилось тихо. Гойдалось море, скрипіло колесо, перекликались плотогони.

– Я думав, ти ніколи нічого не боїшся, – сказав Лукс.

Долинув звук важких кроків. Прийшов торгівець, тягнучи перед собою важку жаровню на трьох ногах – круглу чашу для вогню з заліза й глини.– Дякую, – сказав Розвіяр і простягнув торгівцю монету.

* * *

Солоні бризки падали на обличчя. У півсні він бачив Акку, жінку з гарячково блискучими очима.

– Прощавай, – сказав він їй. – Дякую за гостинність.

Вона стояла, перегородивши дверний отвір, не даючи йому вийти.

– Що? – спитав він.

Вона мовчала. Кусала губи.

– Що ти хочеш мені сказати, Акко?

Вона нарешті відступила. Притислась до стіни:

– Прощавай.

Він вийшов у вузький земляний коридор зі сходами нагору.

– Я буду пам’ятати про тебе, – сказала Акка за його спиною.

Він озирнувся:

– Я теж.

…Сильно хитнувся пліт. Розвіяр розплющив очі. Яска та Лукс, тихо перемовляючись, сиділи біля жаровні. Їхні обличчя підсвічувались ізнизу. Розвіяр зрозумів, що вже споночіло; він подумав, що треба встати, і знов заплющив очі. Страх, який він наганяв на весь хутір, перетворився на побожний жах. Десятка три чоловіків і жінок – маленька щільна юрба – замовкли й уклякли, коли Розвіяр вийшов із дому й спинився перед ними. Чинбар, який стояв найближче за всіх, нервово м’яв у руках край своєї куртки:

– Ми зробили, як ти велів. Гекса скинули в яму, вартівників уклали… рядами, і прикрили гілками. Птахів та ящерів… поки що просто кинули. Шкода птахів…

– Скільки їх?

– Гекса ми не рахували…

– Скільки птахів?

– Де… десять.

– Добре… Пам’ятайте: на хутір напали гекса. Це головне, що ви маєте пам’ятати.

Шестеро молодих парубків зголосились іти з ним у ліс, попри сльози й голосіння матерів; троє з них виявились досвідченими мисливцями – читали сліди, ловили вітер і вміло ховалися серед листя. На щастя, усі їх виверти виявились зайвими: ліс був порожній. Розвіяр зупинив супутників, що розхрабувались і бажали йти далі в хащі за нечисленними слідами вцілілих гекса. Він шукав іншого, не знаходив і готовий був упасти в одчай, коли один з мисливців – плечистий син чинбаря – знайшов потайник під корінням величезного дерева. Коріння було підсічено, стовбур нахилився, піддаючись зусиллям сімох міцних чоловіків, і під ним відкрилась могила: старий був похований у сідлі й лежав на боці, торкаючись обличчям лускатої шиї свого цибатого ящера.

Розвіяр кілька хвилин стояв над ними. Уцілілі гекса були голодні, однак витратили сили й дорогоцінний час на те, щоб поховати ватага згідно з традицією. Їхнє уявлення про те, що «м’ясо», а що ні, навіть у небезпечній ситуації лишалось непорушним.

Лице в старого було жовте і суворе, очі ледь розплющені. Стиснувши зуби, Розвіяр обшукав його сідельну сумку й знайшов шкіряний футляр.

– Це гроші? – жадібно спитав парубійко з кучерявчиками, наймолодший серед охітників.

– Закрий рота, – порадив чинбаренко…

– …Розвіяре!

Він сів. Під ним був пліт, над ним – темне, затягнуте хмарами нічне небо.

– Іди їсти, – сказав Лукс.

– Ага. – Розвіяр підвівся, відчуваючи, як отерп кожен м’яз. Він страх як заморився за довгий перехід від Череватого Бору до Камінної Стрілки. Мертве селище, батьківщина Яски, було порожнім, і поряд із братньою могилою на березі височіла ще одна така сама, і райдужна грамота казала: «Імператор тужить за кожним своїм підданцем».

Розвіяр спалив цей папір.

Над плотом розливався запах печеної риби. Жаровня була чудова, дрова горіли повільно й рівно. Сьогодні вранці Лукс наловив риби в струмку голими лапами, Яска зберегла її, загорнувши в лопухи, і ось тепер спекла, посипавши грубою сіллю. Розвіяр їв, кидаючи кості у вогонь.

Зовсім смеркло.

– Доведеться спати по черзі, – сказав Лукс. – Не знаю, чому б цим плотарям не зарізати нас уві сні, не пограбувати й не скинути в море?

– Вони бояться, – сказала Яска.

– Чого?

– Не знаю. Просто відчуваю. Може, самі думають, що ми переріжемо їх і заберемо їхній пліт?

– Великий скарб, – пробурмотів Лукс.

– Тут – ні. – Розвіяр обгризав риб’ячу голову. – А у внутрішніх морях нема свого дерева, зовсім. Велика цінність.

– У внутрішніх морях… – почав Лукс і раптом скинув голову: – Значить, вони ідуть до Осиного Носа?!

– Так, – сказав Розвіяр.

– Ходімо з ними, – пристрасно попросив Лукс. – Як ти розповідав про цей, Квітучий Ріг?

Розвіяр усміхнувся:

– «Кругле Ікло – не найдальший, але один з найпрекрасніших островів… Удосвіта він піднявся на видноколі, зелений, квітучий, оточений спокійною водою. Ми увійшли в порт, де вже стояло багато суден, де над верхніми причалами погойдувались повітряні кулі, і ошатна публіка, гуляючи по вузьких набережних, вітала кожний корабель, ніби зустрічаючи знайомих…»

– Що таке верхні причали?

– Не знаю.

– Я хочу туди, – сказав Лукс. – Яско, а ти?

– Розвіяр вирішить, – виразно холодно сказала дівчина, і Лукс затнувся.

…Усю ніч після побоїща звіруїна мучила спрага, Розвіяр щопівгодини підносив коновку до його губів. Яска майже до світанку пролежала тихо, чи то вві сні, чи то в забутті. Над ранок опритомніла й злякалася темряви. Розвіяр розбудив світлячків у скляниці, поклав Ясчину голову собі на коліна й так сидів, поки не наступив ранок.

Весь день він носив її на руках, ні на хвилину не залишаючи саму. Вона була спершу байдужа, потім обхопила його за шию, тоді засміялась:

– Знаєш… якщо я кому-небудь розповім, як великий воїн усіх часів і народів носив мене на горщик…

– Велика честь – носити на горщик могутнього мага, – відповів він без осмішки.

Тим часом звіруїн оклигав від ран і потрясіння. Розвіяр укотре здивувався, як скоро повертаються до нього сили. Уранці Лукс ледве ходив, увечері вже повернувся звідкись, затопивши голову в плечі, чи то пригнічений, чи то винуватий.

– Розвіяре… Можна тебе на декілька слів?

Уперше за весь день полишивши Яску, він вийшов слідом за Луксом у сусідню кімнату. На верстаті лежало незакінчене рукоділля Акки.

– Я був у коваля сьогодні… – почав Лукс, дивлячись убік. – Я спитав у нього, чи може він зробити остроги.

– Що?!

– Через мене… ми мало не… – Лукс затнувся. – Ти все правильно розрахував, але… страх вищий за розум. У мене, в усякому разі. А найкращі ліки від страху – це остроги в боки. Короткий Танцюра, мій брат, мав рацію…

Розвіяр торкнувся його боку – там, де під шерстю ще почувався давній шрам.

– Я твій вершник – чи Короткий Танцюра?

– Ти, Розвіяре, – покірливо відповів Лукс.

– Я не діткнусь тебе острогами. Лаятиму, битиму кулаком у потилицю, коли треба, укушу за шию ззаду. Але остроги не надіну. Дарма ти потурбував коваля.

* * *

Пліт небезпечно потріскував. Хвилі накочувались на його краї, мов намагаючися злизати кору з міцно зв’язаних товстих стовбурів. Жаровня ще горіла.

– Ляж і вкрийся з головою. – Розвіяр поцілував Яску у вухо. – Луксе, витягай ковдри.

Звіруїн узявся розбирати поклажу.

– Якщо завтра прилетить патруль – я нічого не зможу зробити. – Яска нервово позіхнула. – Дуже страшно бути магом.

Лукс укрив Яску ковдрою. Укриваючи, ніби ненароком погладив її по плечу. Вона не відповіла ні рухом, ні словом.

– Мені початувати? – повагавшись, запитав звіруїн.

– Спи, поки можна, – озвався Розвіяр. – Я почитаю.

Лукс відійшов від жаровні, у морок, на край плоту. Розвіяр видобув із сідельної сумки шкіряний футляр. Світло впало на жовті сувої; Розвіяр опустив руки і якийсь час сидів, просто дивлячись на рукопис із людської шкіри. Навіщо він шукав ці моторошні сторінки? Нехай би гнили в могилі разом зі старим…

Лукс усе не вертався. Яска, з головою вкрившись ковдрою, лежала недвижно. Одна особливо висока хвиля розбилась об край плоту, піднявши віяло бризок, видимих навіть у темряві. Розвіяр змахнув з обличчя солоні краплі; вночі патруль не побачить ні плоту, ні людей на нім. Скільки днів ще треба повзти по воді просто неба, не маючи можливості сховатись?