Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 63

Ближчала осінь. Ремиш, торгівець деревом, вирішив повторити торішню авантюру, що принесла йому нечуваний бариш: закупити товар на берегах Череватого Бору, де прекрасний ліс пропадає дарма, де голодний селянин готовий рубати його за кусень черствого хліба, де деревина така спокусливо дешева, що можна перетерпіти задля зиску довгу подорож по зовнішньому морю – до самого Осиного Носа. Минулого року Ремиш ризикнув, найняв команду і заробив так, що інші торгівці деревиною мало не згризли з заздрощів свої весла. Другого разу і плотарі дібрались чудові, і дерево попалось відмінне, але фортуна відвернулась від Ремиша, і тепер він запізнювався до закінчення навігації через Осиний Ніс.

Раз у раз ламалось веслувальне колесо. Вітри знущались, відганяючи пліт назад, – у відкритих водах він був некерованим. Ремиш починав розуміти, що торік йому просто нечувано пощастило, що це був єдиний випадок із тисячі, подарунок долі, і що тепер, через власну глупоту, він утратив цей подарунок і взагалі розорений.

У внутрішньому морі, на далеких кам’янистих островах, за дерево платили імперськими райдужними реалами. Там пліт танув, ніби масло, а гаманець грубішав, наливаючись грішми. Але тут, на безлюдних лісистих берегах, деревина була всього лише плавучим сміттям. Команда ремствувала; почались розмови про те, що заплату непогано б дістати наперед.

Знову зламалось колесо. Полагодити його на хвилі не було шансів. Лаючись і веслуючи, плотарям насилу вдалося загнати плавучу купу дерева в спокійну й глибоку гавань за Камінною Стрілкою, і тут Ремишеві випала нагода підібрати пасажирів.

Їх було троє. Звіруїн, що одразу привертав увагу, дівчина в чорному плащі й третій, високий, з блідим обличчям і пильними, проникливими очима. Щось було неправильне в його рисах, Ремиш не зрозумів, що саме. Плотогони стукали молотками, міняючи тріснуту лопать, а цей, із дивними очима, вибрав хвилинку й перестрибнув з коси на пліт.

Ремиш про всяк випадок узявся за ніж. Торгівля – небезпечне ремесло, кожен з його плотарів був ще й бійцем; внутрішнє море аж роїться піратами, які жадають продати за тебе твоє дерево. Упевнено ступаючи по гладких стовбурах, незнайомець підійшов ближче:

– Візьми пасажирів, торгівцю. Плачу золотом.

Він показав три монети. Ремиш задумався; він рідко брав на борт пасажирів. Монети були насправді золоті, із тих стародавніх, що їх карбували в зруйнованому місті задовго до Імперії. Такі гроші досі були вартні.

– Ти везучий? – спитав Ремиш крізь зуби.

– Дуже, – без усмішки озвався високий.

– А куди вам треба?

– У порт. Будь-який.

Пізніше Ремиш дивувався власній поступливості. Незнайомець говорив так спокійно й упевнено, держався так владно, немовби це торгівець упрохував його зайняти місце на плоту, а він, пасажир, вирішував, ощасливити плотогонів чи ні.

– Гаразд, сідайте, – сказав Ремиш.

Високий чоловік кивнув і повернувся до своїх супутників. Нахилився до жінки, яка сиділа на камені, узяв її на руки й перестрибнув через неспокійну смугу води, що відмежувала берег і край плоту; Ремиш подумав, що він дуже спритний, цей незнайомець, але чому це, Шуу забери, він носить цю бабу на руках? Вона каліка?

Слідом застрибнув звіруїн, осідланий, увішаний поклажею. Ремиш розгледів арбалет, припасований до сідла, і піхви на боках напівлюдини. Він похитав головою, поглянув на гроші в руці й повернувся до команди. Робота випала забарна й стомлива, коли одну лопать поміняли – виявилося, що тріснула друга. Насилу впорались; Ремиш скомандував відплисти.

– Хазяїне, кого це ти взяв?! – Майстер-плотар, відірвавшись від роботи, тільки тепер помітив пасажирів. – Це ж, здається, гекса!

Та хай йому! Невдачі переслідували торгівця, стаючи все гіршими. І як це він не впізнав характерні риси в зовнішності незнайомця? Таж сам Ремиш виріс на внутрішньому морі, на островах, де гекса й в очі не бачили, але, мандруючи по великому світу, не випадає бути безтурботним!

Пасажири сиділи на своїх клунках ближче до центру плоту. Звіруїн лежав на череві, підстеливши плащ. Його тонкий хвіст тремтів. Ремиш зупинився за декілька кроків; дівчина пригорнулась до гекса і говорила хрипкуватим, наче в хлопчиська, голосом:

– Не зрозуміло, поки не зазнаєш на собі. Якщо не знати, де верх, де низ, – ще не біда. Ось коли всюди – низ, а верху й геть нема…

Вона затнулась. Гекса глядів поверх її голови – на Ремиша.

– Що тебе турбує, хазяїне? – спитав дуже спокійним, дуже холодним голосом.

Ремиш прокашлявся.

– Його турбує, що ти гекса, – тихенько сказав звіруїн. – Почасти я його розумію…

Гекса повернув голову, звіруїн зніяковів під його поглядом:

– Я сказав – «почасти»…

– Панове, тут така річ, – сказав Ремиш. – Пліт не витримає, колесо погано полагоджено, непогода… шторм насувається… ось ваші гроші, – не дивлячись на гекса, він витяг золоті монети. – Перепрошую, але… доведеться вам назад на косу зійти.

Гекса обережно відсунув дівчину. Піднявся; Ремиш відступив. Пасажир був вищий від нього на голову. Плащ розкрився на його грудях, стало видно сріблясто-чорну кольчугу й піхви при боці; темні очі під широкими надбрівними дугами впіймали погляд торгівця, ніби липуча стрічка – комашку.

– Я гадав, ми домовились, – тихо сказав гекса.

– Так, але…

– Одного разу мене вже викинули за борт. Якщо ти захочеш повторити цей подвиг, торгівцю, ти сам з усією своєю командою опинишся в морі. З перерізаною горлянкою.

Він говорив, ледь ворушачи губами. Навіть його супутники, які сиділи дуже близько, навряд чи могли розчути його слів; Ремиш змертвів. Йому випадало протистояти портовим злодіям, морським розбійникам дрібного й середнього штибу, але людина, що стояла перед ним, була незмірно страшніша за цілу злодійську зграю. Ремиш зрозумів це, дивлячись у його проникливі чорні очі.

– Я заплатив тобі й заплачу ще – за гостинність. – Голос гекса трохи пом’якшав. – Усе, що мені треба, – щоб нас не займали… І ще жаровня. У тебе є переносна жаровня? Я доплачу.

– Так, – тихо сказав Ремиш.

– Що – «так»?

– Жаровня… зараз.

Вітер ущух, хвилі трохи заспокоїлись. Пліт рухався вздовж берега, важко погойдуючись, і Камінна Стрілка повільно відповзала назад. Руїни старого міста на видноколі взялись імлою.

Розвіяр сидів, обіймаючи Яску, відчуваючи під плащем її тонкі ребра. Пліт погойдувався, нагадуючи йому бакен біля міста Мірте, маленький бакен, що врятував йому життя. Яска нижче насунула на обличчя каптур: вона боялась відкритого неба.

– Усе-таки кепсько на цьому плоту, – сказав Лукс. – Немов голяка на ярмарку… Яско, ти не бійся. Може, вони ще не прилетять.

– Я не боюсь, – озвалась вона крізь зуби.

Лукс зітхнув. Зітхання значило: звісно, боїшся, перед нами ж навіщо прикидатись?

– Вона боїться не патруля, – сказав Розвіяр.

Яска ледве здригнулась на його руках.

– А чого? – спитав Лукс.

– Розповість сама, коли захоче.

Яска затремтіла. Він притис її до себе, заспокоюючи.

Він носив її на руках ось уже багато днів, хоча вона давно набралася сил і могла ходити сама. Він не довіряв її Луксу, і звіруїн що день, то більше нудьгував. Але Розвіяр відчував, незрозуміло чому, що Яску треба нести на руках.

– Це все магія, – сказала вона тихим, тремтячим голосом. – Я сама не розумію як. Думала, нічого не вийде… А потім побачила цих птахів, гекса, вас… І тоді земля й небо перевернулись, небо стало полем. Звідти виростали блискавки, як дерева. Повільно й гарно… і боляче, так вони росли, і на кожній гілці сиділа пташка. А потім вони відлетіли. Але насправді вони падали. А я знала, що роблю щось жахливе, і саме небо розлютилося на мене… за те, що я насмілилась. Тепер весь час здається, що хтось згори дивиться, шукає мене… А сховатися нема де.

– Я розумію, – сказав Розвіяр.

– Ти ж не маг…

– Ні. Але коли я вперше побачив Ранка-Без-Похибки в його склепі, у підземеллі під замком, стіни мовбито зсунулись. Я потім довго боявся низьких стель і вузьких коридорів.