Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 62

Лукс перескочив річку. Волосся його стояло сторч, краплі холодного поту зривалися з лоба, і вітер кидав їх Розвіяру на обличчя. Лукс перестрибнув через труп вартівника Замая й кинувся далі в поля, у напрямку хутора. Гекса, що нагнало ще більшого жаху на Розвіяра, не стали відволікатись ні на сплутану криламу, ні на мертвий патруль – вони йшли за вбивцею вожака, і ніщо не могло спинити їх.

– Я більше не можу, – прохрипів Лукс і спіткнувся. Розвіяр пошкодував, що на чоботах у нього нема острогів. Він щосили вдарив звіруїна каблуками:

– Пішов! Уперед!

Лукс ще біг, із губ його зривалась піна. Копита за спиною били злагоджено – бум-бум-бум, – ніби наїзники-гекса були однією страхітливою істотою.

Розвіяр озирнувся. Витягнув меч; переслідувачів було кілька десятків, і ніхто не відстав по дорозі, ніхто не вирішив припинити погоню. Їхнє волосся розвівалося за плечима, в очах була – Розвіяру здалося – цікавість. До кінця погоні лишалося декілька хвиль.

«Осінь стискає обценьки,

Але ти будь сильнішим…»

Розвіяр зрозумів, що вмирає. Що Акка помре разом з іншими і ще одне селище буде спустошено й спалено, а він, Розвіяр, нічого не може з цим удіяти; у цю мить низькі хмари раптом розступились, показалась небесна синява, і у відсвітах цієї синяви з неба спустились крилами.

Не три. Не чотири.

Дванадцять крилам із вершниками. Повна ланка очільника Корунха.

Стукіт копит збився з ритму. Гекса кинулися врозсип. Розвіяр смикнув ремені, Лукс спіткнувся і покотився по землі, а за ним, перевертом, покотився Розвіяр. Його багато вчили падати, але ніколи – на скаку; перекидаючись, він закликав усю свою вмілість і весь талан, щоб не зламати шию.

М’яке зоране поле здалось жорсткішим за камінь. Ударившись головою, Розвіяр на якийсь час знепритомнів, а отямившись, продовжував лежати безрушно. Гекса розсипались по полю, а крилами по небу, і стріли падали вниз і злітали вгору; земля була засіяна трупами. Двоє імперських вартівників один по одному випали з сідел і довго падали, безпомічно розмахуючи руками й ногами.

– Луксе?

Звіруїн лежав, витягнувши руки, запустивши пальці в траву.

– Луксе?!

Лукс застогнав. Поворушився. Підняв голову.

– Лежи, – прошепотів Розвіяр. – Заклякни… Нехай що там буде, лежи, як мертвий!

Він піднявся навкарачки. Здавалось, кості були цілі; утім, це не мало значення. Хоч зі зламаним хребтом, хоч із пробитою головою Розвіяр має дістатись до застави.

Він пішов кульгаючи, потім побіг. Пролетів мимо збезумілий ящір без вершника. Засвистіли крила. Розвіяр упав, але крилама гналась не за ним: до лісу відходили розсипані рештки загону гекса.

Задихаючись, він піднявся й побіг туди, де билась на землі крилама, почувши в небі родичів. Знову пройшов повз мертвих вартівників. Завалився до недобудованої споруди, де росли вздовж стін бліді гриби, де лежало кресало біля димовухи – тривожного сигналу. Стукнув раз і два, насилу впіймав іскру, випустив у мідяну чашу з ядучого запаху порошком…

Порошок затріщав. Поповз перший дим. Розвіяр, стогнучи від болю в побитому тілі, піднявся по кручених сходах на вежку, визирнув і вкляк.

Крилами кружляли над заставою. Погляду ватажка Корунха не оминули, звісно ж, ані сплутаний птах унизу, ні кинуті на видноті трупи патрульних. Але Розвіяра налякало не це: над полем, там, де лишився Лукс, вились два птахи, явно виглядаючи щось на землі.

Він сів на вологу дерев’яну підлогу. Він згадав, як бив Лукса, як мучив його, як піна злітала в звіруїна з губ.

– Якщо тебе вб’ють, я… – почав він пошепки і похлинувся. – Будь ласка. Ну будь ласка, богине Воф… Хоч хтось… Мідний королю, хай Лукс буде живий!

Червоний густий дим, знак тривоги, піднімався над заставою. Заклик на допомогу запізнився: патрульні вмерли більш як добу тому. Але знак було подано не очільникові Корунху, а Ясці, що сховалася в павучому гаю. «Я закличу грозу! І найбільша блискавка влучить у тебе!»

– Будь ласка, – Розвіяр сплів пальці. – Будь ласка… швидше, якщо він ще живий.

Довгу хвилину нічого не відбувалось. Крилами знизились майже до самої землі, і вцілілі гекса – їх було небагато – вмирали один за одним.

Потім подув вітер, і заколихались, мов драглі, низькі хмари.

Розвіяр почув різкий наказ, що його дав наїзник на одній із крилам. Він не розібрав слів. Птахи, покружлявши над полем, знову злетіли, ніби підхоплені буревієм. Розвіяр зрозумів, що Лукс мертвий, що усе скінчено, і в цю мить ударила блискавка, і Розвіяр оглухнув від грому.

Каменем упала крилама. Здавалося дивним, що, настільки легка, вона може падати так швидко. Вершники випали з сідел і летіли поряд; птах і наїзники гепнули на поле водночас, і в ту саму хвилю тріснула друга блискавка, з’єднавши небо й землю.

Линув дощ. Величезні білі птахи заметались, як декілька хвилин тому метались гекса під градом стріл. Не було чути ні команд, ні криків. Блискавиці били одна по одній, грім зливався в один перекіт, від якого розривались вуха. Поле укрилось мокрим пір’ям і мокрими птахами.

Розвіяр потягнувся за мечем, але зброї не було, не було навіть піхов. Червоний стовп диму підпирав хмари, закликаючи не знати кого на допомогу невідомо кому. Розвіяр вибрався зі споруди й пішов – побіг – під зливою до того місця, де полишив Лукса.

Звіруїн лежав на боці, вода текла по його шерсті, що взялась пацьорками.

– Луксе!

У гуркоті розкотів сталась перерва. Небо очистилось від крилам – ті, що не були збиті, змогли прорватися вгору, за хмари.

– Луксе…

Він обійняв звіруїна, боячись намацати стрілу в тілі. Лукс був холодний і мокрий.

– Луксе! Будь ласка! Ну будь ласка!

Звіруїн розплющив очі. Кліпнув. Вії злиплися стрілками.

– Тебе поранено?! – прокричав Розвіяр, усе ще глухий від грому.

– Не знаю, – пошепки сказав Лукс. – Скажи… Що сталось?

* * *

Він відшукав свій меч. Обіймаючи Лукса за плечі, майже тягнучи його на собі, оминаючи трупи людей, ящерів і птахів, Розвіяр дібрався до гаю.

– Яско!

Дівчини не було.

– Яско. Яско-о!

Він обнишпорив увесь гай і знайшов її – непритомну.

Узяв на руки, виніс у поле; у просвітах хмар з’явилось вечірнє небо. Від будівлі застави ішла похитуючись людина з мечем у спущеній руці; Розвіяр обережно поклав Яску на землю.

Цей один зупинився. Він був немолодий. Його сріблясто-сіра кольчуга була прикрашена візерунком символів, що значили, ймовірно, воїнський чин.

– Очільник Корунх, – зі щасливим осміхом промовив Розвіяр.

Чоловік перевів погляд з його обличчя – на дівчину біля його ніг. На Лукса. Знову поглянув в очі Розвіяру:

– Ти хто? Гекса? Чаклун?

– «Імператор тужить за кожним своїм підданцем». – Розвіяр усміхнувся й підняв свій меч.

Вони билися мовчки, не тратячи сил ні на красу, ні на точність хватів. Вони не гребували брудними викрутами. Обидва прямували до цілі найкоротшим шляхом, і ціль була – смерть супротивника. Очільник Корунх відчув слабке місце в захисті Розвіяра і кинувся в атаку, насідаючи на нього, змушуючи відступати по нерівній мокрій землі, де так легко було оступитись. Розвіяр удав, що втратив рівновагу, в останню мить ухилився, прослизнувши під висклявим клинком у повітрі, і очільник дістав удар у шию.

Корунх умер за кілька хвиль – на колінах, біля ніг свого супротивника. Розвіяр озирнувся й побачив, що Яска прийшла до тями; він устромив у землю свій скривавлений меч, нахилився над дівчиною й підняв її на руки.

Розділ другий

На величезний пліт набігали хвилі. Торці стовбурів, міцно зв’язаних і збитих один із одним, то раптом скидалися над водою, то поринали в піну. У центрі плоту стояв кораблик, більше схожий на два корита, з’єднані разом. Над ним замість щогли височіло гребне колесо. У великому ґратчастому барабані похмуро ступали люди, урухомлювали довгі вузькі лопаті; такі плоти чудово ходять у внутрішніх морях, але тепер, коли дме сильний боковий вітер і вода неспокійна, веслярам-крутильникам доводилося непереливки.