Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 58

Розвіяр потер обличчя. Роззирнувся. Тіла в сріблясто-чорних панцирах валялись біля догорілого багаття. Віддалік, поряд з розкритими сідельними сумками, лежали шоломи з тонкими кольчужними сітками – прикривати обличчя. Крилама ще топталась на протилежному березі річечки. Поряд у мулистий берег було устромлено палку з голівкою.

Яска затихла. Лукс погойдував її, як дитину, і поверх її чорного сплутаного волосся виразисто дивився на Розвіяра.

Він підійшов. Поклав одну долоню на маківку дівчині, другу – на плече звіруїна.

– Ми помстимось.

– Вона ніколи нікого не питала, – мов перепрошуючи, сказав Лукс. – Вона…

Розвіяр кивнув:

– Ми помстимось і за це теж. Але більше плакати не можна. Ховатись – не можна. Ми почали війну. Яско… поглянь на ці хмари.

Вона слухняно підняла до неба запалені очі в оточенні склеєних довгих вій.

– Ти пам’ятаєш, що я обіцяв з тобою зробити, коли ти ще раз мені скажеш «не можу»?

Вона злякано вгледілась йому в обличчя:

– Розвіяре… Пожалій мене.

– Ні.

Лукс насупився.

– Чого ти хочеш? – уриваним голосом спитала Яска.

– Я бачив мага, який страшною зливою майже змив зі скелі величезний замок… Лукс теж його бачив.

Яска мовчала.

– Маги вміють наказувати хмарам. Я хочу, щоб ти влаштувала грозу.

– Я не…

Вона закусила губу.

– Подумай про це, – м’яко сказав Розвіяр.

* * *

Дівчисько в самій короткій сорочці вибігло з дому в своїх справах; охнула, відхитнулась, притислась до земляної стінки. Хутір ховався від людських очей, дахи стелились майже нарівні з землею і були вкриті дерниною. Хутір пережив багато лих, але, очевидно, ще не все за свого віку. Не все.

Розвіяр пройшов повз влипле в стіну дівчисько вниз, у землянку. Не стукаючи розчахнув двері. Жінка, яка схилилась над рукоділлям, злякано підняла голову. Підскочила:

– Панове… Ми чекали… Батьку! Варто…

Розвіяр відкинув металеву сітку, що прикривала обличчя. Увійшла Яска з шоломом під пахвою і Лукс у сріблясто-чорній кольчузі, яка за кольором дуже пасувала до смугастої шерсті звіруїнячої спини. Жінка втратила дар мови й опустилась на стілець, неначе в неї підкосились ноги.

Скрипнули плетені двері, що вели до сусідньої кімнати. Квапливо ввійшов чоловік, ще зовсім не старий, але присадкуватий і згорблений, ніби людина, що провела все життя під низькою стелею. Побачивши незваних гостей, обмер.

– То кого ви чекали? – Розвіяр дивився на жінку.

– Патруль, – насилу промовив чоловік. – Ми бачили… бачили, як вони пролетіли до застави.

– Зраділи?

– Патрулю не радіють, – сказав чоловік, виштовхуючи кожне слово.

– Коли як, – Лукс осміхнувся. – Хотіли спекатись? Чекали, що нас приб’ють нарешті?

Жінка боялась поворухнутись. На верстаті перед нею лежала тонка тканина, уся в мереживних візерунках; на підставках горіли, освітлюючи кімнату й рукоділля, дві прозорі чашки зі світлячками.

– Ми не кликали вартівників, – не звертаючи уваги на Лукса, чоловік дивився Розвіяру в очі. – Тепер ви підете, а нас уб’ють за пособництво. – Його голос затремтів. – Спалять хутір…

– Не ви перші, не ви останні. – Яска раптом підняла голову. – Спалено мій дім і Розвіярів дім. Чому ваш має вціліти?

Лукс поклав їй руку на плече. Яска відкинулась назад, привалилась потилицею до стіни, замружилась.

У рукодільниці затремтіли губи.

– Можливо, спалять, – м’яко сказав Розвіяр. – А може, й ні. Можливо, ми підемо, а може, зостанемось. Одне можу сказати напевно: ми нагородимо тих, хто до нас добрий, і покараємо решту.

Він зупинився біля рукодільниці. Та згорбилася сильніше.

– Акко, ти добре попрацювала. Мені подобається цей візерунок.

– Спасибі, – у відчаї прошепотіла жінка. – Послухай…

Він узяв її за підборіддя. Закинув обличчя, примусивши дивитись собі в очі. Вона часто задихала:

– Ти… занапастиш усіх. За що? Хіба ми не були… до тебе… гостинні?!

– Гостинні? Ти – ні. Поки що ні. Але в тебе є шанс.

Яска ледь повернула голову. Поглянула на Розвіяра; перевела погляд на Лукса. Її плечі піднялися й опали.

– Нам кінець, – приречено пробурмотів чоловік.

– Яка ти гарна, Акко, – сказав Розвіяр, дивлячись у розпачливі очі рукодільниці. – Я хочу, щоб сьогодні ввечері ти надягла оце мереживо.

Яска звузила очі. Відвернулась.

– Ти можеш тримати в страху наш хутір, – сказав чоловік, дивлячись прямо перед собою. – Ти можеш одного разу перебити патрульних. Але що… що ти зробиш, якщо прилетить ланка?

– Ланка? – Розвіяр таки випустив підборіддя рукодільниці. – Авжеж, прилетить. Але я не сказав вам усього: у лісі з’явились гекса. На Жовтій Лисинці, так сказали вартівники.

Чоловік мовчки взявся за голову.

– Гекса з’їдять нас, а потім їх перестріляють згори, – тремтячим голосом промовила жінка. – З усіх боків смерть. А діти… Будинки… Хутір…

– Смерть усюди, – недбало сказав Розвіяр. – Ти могла померти вже сто разів: немовлям від застуди, в дитинстві з голоду, утопитись, розбити голову, захворіти, повіситись. Але ти досі жива. Як на мене, це привід радіти.

У дверях завмерло дівчисько в короткій сорочці. Дивилось на нього круглими блакитними очима.

* * *

Хазяїн мав рацію: вони тримали в страху весь хутір. Відходили, повертались, перечікуючи облави з повітря. Стягали данину у вигляді одягу, зброї й припасів. Ночували в будинку Акки, удови, та її батька: це був найкращий дім у всьому хуторі. Ніхто не смів перечити Розвіяру: він легко взяв владу над цими людьми. Він міг би стати бароном на цьому маленькому хуторі, якби захотів.

І якби їх не переслідували, не шукали, не виглядали. Якби не доводилося тратити час і сили на маскування, прикриття, маневр. Імперські патрулі ніяк не хотіли губити сліду бунтівного мага; весь Череватий Бір, усі містечка й села було прочесано ніби густим гребінцем, і тільки до втопленого в землю хутора під самим лісом досі не дійшла черга.

Поки що.

Напад на патруль був нечуваною зухвалістю. Розвіяр знав: тільки в нападі можна вціліти. Ховаючись, криючись, обороняючись – усього лише відтягнеш неминучий кінець.

У зухвальстві – порятунок.

* * *

– Я зробив усе точно. Усе за кресленням. Але в мене ж нема досвіду, я ніколи раніше за таке не брався…

– Спасибі, майстре, – сказав Розвіяр. – Давай-но приміряємо.

Велике сідло зі шкіри печірки лягло на спину Лукса. Затяглись ремінці під білим м’яким черевом. Розвіяр підтягнув стремено, умисно стараючись не поспішати. Тугі смужки шкіри, круглі залізні пряжки не піддавались без зусилля.

– Як? – запитав у звіруїна.

– Поки не знаю. – Той повернувся направо й наліво, мовби бажаючи уважніше роздивитися свій хвіст. – Сядь, тоді буде зрозуміло.

Вони вийшли з чинбарні; ремісник схопився за ними. На вуличці хутора – стежці серед порослих травою дахів – Розвіяр усівся в сідло. Другий раз у житті сів у справжнє сідло на спині Лукса.

– Сюди можна привішувати багаж, – сказав чинбар. – Ось гаплички. Якщо знадобиться, зброя…

– Знадобиться, – кивнув Розвіяр. – Луксе, як?

– Жорсткувато. Мулятиме. По-перше, треба підсідельник.

Розвіяр повернувся до чинбаря.

– Ви нічого не казали про підсідельник, – пробурмотів той бліднучи.

– По-друге, – продовжував Лукс, – треба отут змінити форму… Ану, зніми-но, я покажу.

– Багато міняти?

– Достатньо.

– Майстре, – усміхаючись сказав Розвіяр чинбарю. – До завтрашнього ранку вся робота має бути закінчена. Устигнеш?

– Так, – той дрібно закивав головою. – Авжеж.

* * *

Хмари, кутасті, ламані, так само летіли по небу. Розвіяр відчував їх, навіть не бачачи.

– Вітер південний.

Яска притислась до його плеча. Зазирнула в очі; раптом теплим язиком лизнула його вухо, смішно і лоскотно.