Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 57

Він ще молодий, наймолодший у патрулі. Він такий молодий, не встиг нічого, і вже не встигне; Замай поглянув на гекса, але не зміг витримати його погляду й опустив очі.

– Однаково вас злапають, – сказав із тугою. – На службі в Імператора десятки магів. Тисячі стрільців. Ви помрете.

– Усі помруть, – сказала дівчина-маг. У неї був хрипкуватий, хлопчачий голос.

Але не тепер, подумки заблагав Замай.

Гекса підійшов. Ледь доторкнувся чоботом до щоки провідника. Малюк забулькав; гекса полишив його, сів навпроти Замая на м’яку, пружну травку.

– Не здумай брехати, гаразд? Ми дізнаємось, якщо ти збрешеш.

Замай важко дихав. Доводилося заздрити Варнику: той умер, не встигнувши зазнати ні ганьби, ні страху, навіть не зрозумівши, від чого вмирає.

– Куди летимо? – недбало спитав гекса.

Замай облизнув губи. Звіруїн, улігшись на траву смугастим животом, помішував юшку в киплячому казані; п’ять хвилин тому куховарив Варник.

Гекса приплющив очі. Замай ще раз глянув на нього – і спустив очі, мов обпалившись.

– Як звичайно, – сказав, ненавидячи себе за квапливість у голосі. – Патрулюємо… дальні кордони.

– Не найпочесніша робота, правда?

– Краще, аніж… багато хто.

– Накази?

Замай коротко глянув на чарівницю.

– Вас шукають. Особливо її. А після того, як ви… нас… Тут неба не буде видно від крил.

– До речі, про крила. Як керувати птахом?

– Довго навчатись. – Замай із жалем усміхнувся. – Ви її… не втримаєте. А звіруїна вона взагалі на п’ять кроків не підпустить.

Гекса глянув на чарівницю. Та кивнула.

– Шкода. – Гекса всміхнувся. – Ця палка, що стирчить перед нею з землі… що значить?

– Це тростина погонича… Тростина в землі – знак сидіти й чекати. Крилама слухається того, у кого в руках палка. Але ви однаково не втримаєте… Можете спробувати, але краще не треба. – Замай ширше розтягнув губи.

– Він вірить у те, що каже, – крізь зуби пробурмотіла дівчина.

– Добре, – погодився гекса. – Що в Нагір’ї?

– Війна.

– Імператор досі не може приборкати нових громадян?

– Точно не знаю. Війська загрузли…

– Що у Фер? Дотягнувся Імператор чи ще ні?

– Ні… Спершу треба встановити мир у Нагір’ї. – Замай закашлявся й раптом, червоніючи, пристрасно попрохав: – Вам нема потреби мене вбивати. Однаково… Нас шукатимуть. Здіймуть тривогу…

Він тремтів з бажання бути переконливим. Гекса помацав кінчик білого зламаного носа:

– Може, твоя правда.

Замай задихав частіше. Повітря було повне запахів, духмяніли трава й вода, і білі хмари то прикривали сонце, то випускали його на волю.

– Я збираюсь одружитись, – сказав він пошепки.

Гекса кивнув:

– Добре… Коли ви маєте повернутись до птахівні?

– Завтра вдосвіта.

– Якщо ви не повернетесь… Буває так, що патруль не повертається вчасно?

– Буває.

– Що його може затримати?

– Злива, гроза, сильний вітер… Вони підождуть до полудня. Тоді вишлють людей на пошуки.

– Скільки?

– Три птахи… Можливо, більше, тому що ці місця вважаються небезпечними. Тут зникнув бунтівний маг.

– Зрозуміло, – гекса кивнув. – Про що ще ти хотів би нас повідомити? Які-небудь цікаві чутки, в обмін на які можна подарувати життя?

– Е-е… – Замай облизнув губи. – Бачили гекса. Розвідників. Убили.

– За що всі так не люблять гекса? – напівкровка всміхнувся. – Ти не знаєш?

– Е-е-е… – Замай кашлянув. – Я не… не…

– Ти їх любиш? – напівкровка знущався.

– Е-е-е… Це не ми їх убили, інший патруль із нашої ланки.

– Де це було?

– На Жовтій Лисинці. Вони вийшли на відкрите, і…

Допитувач перестав усміхатись:

– Так близько? Чому, як ти думаєш?

– На болотах знову мало м’яса. – Замай говорив швидко, довірчо, ледь подавшись уперед. – Їх жене голод. Розвідники вийшли майже до самого кордону. Дуже худі. Так уже бувало.

– Вони насправді людожери?

Тепер Замай не міг зрозуміти, знущається молодий гекса – чи насправді чекає відповіді.

– Е-е-е… Так.

Напівкровка насупився:

– Дякую… як тебе звати?

– Замай.

– Спасибі, Замаю. Де ваша птахівня?

– Біла Гора, півдня летіти просто на південь.

– Там є вежа?

– Ні. Там квартири нашої ланки. Наш командир розчарувався в магах після того, як цей… один із них так зганьбився.

– Ваш командир?

– Корунх. – Замай ковтнув і невідомо навіщо додав: – Він близький друг Малюка. Будь ласка…

– Так-так… – Гекса недбало кивнув. – Він прийме рішення відправлятись на пошуки?

– Так. Йому дано владу вирішувати… від Імператора.

– Що з селищем на Камінній Стрілці? – раптом спитала чарівниця, і її голос очистився, зробившись дзвінким. – Там не збудували вежу?

– Яке… селище? – перепитав Замай, одразу ж здогадавшись, про що вона питає. І вона почула нещирість; її темні очі зробилися чорними:

– Не бреши. Мені.

– Яско, – тихо сказав гекса.

Замай ковтнув. Селище, звідки родом була втекла дівчина-маг, стерто з лиця землі багато місяців тому. Імператор визнав небезпечним лишати живими кілька сот людей, що стали свідками безкарного бунту. Замай благально глянув в очі гекса.

– Кажи далі, – тихо велів той.

Замай знову ковтнув. Він не брав участі в тій каральній експедиції.

– Мене там не було, – сказав він пошепки. – Я… не брешу. Мене там не було. Я їх не… Я не винен.

Дівчина скинула руку. Замай закричав; йому здалося, що його голову сунули в розпечену пічку.

– Що?! Що з ними зроби…

У цю мить Замай помер, легко й навіть приємно, бо смерть була порятунком від мук. Гекса опустив арбалет; вартівникове тіло впало на спину. У переніссі стирчала стріла.

* * *

Провідникові Малюку пощастило менше. Він брав участь у каральній експедиції на Камінну Стрілку. Його ретельно допитали, і він, захлинаючись кров’ю, розповів, як ланка знизилась. Люди стояли тісним натовпом, і один піднімав над головою райдужний папірець зі словами Імператора, що тужить за кожним своїм підданцем. Вартівники не стали стріляти в імператорську грамоту – мешканці селища були громадянами, хоч і бунтівними. Їм зачитали вирок і тільки потім убили – усіх, хто був вищим за стремено крилами. Дітей і підлітків завели на галеру за камінною косою й вивезли в рабство. Про хлопчика-мага Малюк не знав нічого: ймовірно, за ним прилітали напередодні з самої Столиці. Вартівників повідомили, що селище винне в заколоті. Очільник виконує накази, він на службі, він усього лише виконує накази, він робить, що звелять…

М’ясна каша, якою збирались пообідати патрульні, википіла й перелилась у багаття. Запахло горілим.

Нарешті Малюк умер. Яска дивилася на нього, поки не затихли останні корчі, поки тіло не витяглося на потовченій на кашу траві – під час допиту руки вартівника рвали її з корінням. Коли він затих, Яска піднялась і, похитуючись, пішла до берега.

Лукс догнав її, обійняв, щось зашепотів у вухо. Вона спершу намагалася випручатись, різко, навіть грубо, а потім припала до нього й розридалась. Лукс тремтячою рукою гладив її по голові; Розвіяр був йому дуже вдячний. Звіруїн робив що треба і, таким чином, лишав вершнику час для роздумів.

Він підняв голову. Хмари розтяглися по небу, підтягнені, напружено-вигнуті, ніби вітрила. Там, у високості, їх гнав сильний вітер. Сонце проривалось і гасло. Гладінь води за сотню кроків від вогнища поблискувала гострими іскрами.

Не вірилося, що гекса так близько. Його плем’я; убивці його сім’ї. Людожери з блідими витягнутими обличчями, з високими вилицями, з випнутими надбрівними дугами. Самі проти цілого світу; їх убивали всі, хто мав для цього досить сили. Золоті розтрощили їхній флот на приступах до Мірте, і гнали по морю, і добивали на березі. Імперські війська методично нищили їх усюди на своїй території. Гекса огризались, спустошували села й міста, часом вигравали бої, але ніколи – війни.

Вони не були дурноголовими дикунами. Навіть в Імперії знали, що гекса майстерні ремісники: в роботі зі шкірою й металом їм нема рівні. Вони ніколи не визнавали над собою нічиєї влади; переможені й позбавлені земель, загнані на болота, вони жерли змій та одне одного, а потім увірвались у Чорну Бучу… П’ятнадцять років тому.