Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 59

Він обійняв її однією рукою.

– Розвіяре, послухай, – зашепотіла вона, усе щільніше до нього притискаючись. – Я… сьогодні… це було…

Він розумів. Вона страшенно втомилася сьогодні, вона пережила загибель родичів. Вона була катом. Вона виплакалась як могла і тепер хотіла просто зігрітись. Скляниця зі світлячками освітлювала теплим світлом кімнату, де не було нічого, крім клишоногого столу й матраца, набитого сухим листям. Пахло осінню; Яска не потребувала слів. Вона була надзвичайно чутлива до доторків.

– Розвіяре…

Він затримав віддих. Усе зробив, що міг? Усе. Інакше не можна.

Ніжно торкнувся долонею її маківки:

– Сьогодні я хочу, щоб ти пішла.

Вона ледь відсунулась. Жалісно розтулила рот:

– Розвіяре!

– Іди, Яско, – сказав він із важким серцем.

– Ти покличеш цю корову мережану!

Яска здавалась тепер навіть молодшою за свій вік. Смертельно ображене дівчисько.

– Так. Вона мені подобається.

Яска закусила губу й раптом ударила його по щоці рукою з розчепіреними пальцями. Гострі нігті дряпнули шкіру.

– Навчилась у Лукса?

Вона відскочила й скинула руки. Напружилась; Розвіяру здалось, що він бачить, як крихітні іскри пробігають у її здійнятому сторч волоссі.

– Ось так, – сказав він, почуваючи й гіркоту, і радість водночас. – Ти маг, грізний маг. Я хочу, щоб ти лютилась. Щоб хотіла вбивати. Щоб привела грозу.

– Я можу тебе вбити, – прошепотіла вона далеко менш упевнено, ніж їй хотілося б.

– Авжеж, – кивнув він, заохочуючи. – Убий.

Вона вагалась. Він ліниво піднявся з матраца, пішов до неї, і вона відступала, поки не притислася спиною до дерев’яної стінки. Її руки, скинуті над головою, спускалися все нижче.

– Убила?

Вона затремтіла.

Не торкаючись її руками, він поцілував її в губи. Яска опустила руки й заплакала.

– Іди.

Вона пішла до дверей. Озирнулася через плече.

– Іди. Скажи їй – я чекаю.

– Я закличу тобі грозу! – крикнула Яска. – І найбільша блискавка влучить у тебе!

– Чудово. – Він витер зі щоки крапельку крові. – Тепер іди.

* * *

Він спав усього кілька годин, але прекрасно виспався. Жінка не задрімала ні на мить. Він одразу зрозумів це з її напруженої пози: вона як застигла вчора, так і лежала, не зважуючись зітхнути, з сиротами на голому смаглявому плечі.

– Тобі холодно?

Її вії затремтіли. Вона розплющила очі.

– «А є краї, де жінки плавкі, немов пташиний лет, і безгучні, наче рівнинні річки, – сказав Розвіяр. – Їхні чоловіки поривчасті й відважні…» Що сталося з твоїм чоловіком, Акко?

– Ходив рибалити на велику воду. Хто бачив – кажуть, його затягнула Смерть.

– А-а, – протягнув Розвіяр.

Жінка знов утомлено спустила повіки.

– Я схожий на твого чоловіка?

– Ні, – озвалась вона, не роздумуючи. Потім глибоко зітхнула – і нарешті змінила позу:

– Він був старший за мене. Вайлуватий. Добрий.

– А я молодий і злий?

Вона помовчала. Потім простягнула руку й торкнулась його роздряпаної щоки:

– Це вона? Ти дозволив?

– Авжеж. Це її право.

– Навіщо ти так чиниш із нею? Вона тебе кохає. Вона проводжає тебе очима… Вона тягнеться до тебе. Адже ти це знаєш.

– Я теж її кохаю. Тому не дозволю, щоб її розстріляли з крилами. Або зарізали гекса. Або вимучив голод. Або затягла під воду Смерть. А я ж не Імператор, щоб, клацнувши пальцями, розпукувати квіти. Доводиться викручуватись.

Акка опустила очі й довго мовчала.

– Розвіяре… – Вона вперше назвала його на ім’я.

– Так?

– Навіщо я тобі? Я старішаю… і… багато років у мене нікого не було.

Він торкнувся губами її вій. Жінка ледь помітно здригнулась.

– Інколи я вірю, що ти насправді можеш захистити нас, – прошепотіла вона з жалісною усмішкою.

– Атож, – він кивнув. – Вір. Так мені буде легше.

* * *

Хмари зрідшали й летіли по небу ще швидше, сірі й сизі в ранковому світлі. Низенький гай, оточений з усіх боків полями, здавався молочно-білим від павучих сіток. Останнього павука тут убито багато тижнів тому.

Лукс сидів на розстеленій ковдрі, натягнувши на плечі плащ. Позирав то на гай, то на небо.

– Де вона? – спитав Розвіяр.

Лукс повільно, мов знехотя, повернув голову:

– Там. Де дерева. Вона не виходила, я б помітив.

– Вітер і досі південний.

– Що?

– Їм довелося повертатись проти вітру. – Розвіяр дивився на небо, ледь усміхаючись. – Так думають у птахівні і дожидатимуть їх до полудня. А потім, коли вони вилетять на пошуки, вітер понесе криламу дуже швидко. Доберуться надвечір.

– Треба тікати, – нервово сказав Лукс. – Послухай… я тебе не розумію.

Розвіяр усміхнувся ширше.

– Досі все, що ти робив, виявлялося правильним, – помовчавши, сказав звіруїн. – Але одного разу вже твій талан… Вона ж може передумати, Розвіяре.

– Сподіваюсь, не сьогодні. – Розвіяр потягнувся всім тілом, закинувши руки за голову. – Тому що в такій халепі, пане Місячний-До-Речі, ми досі не бували.

Звіруїн потер шию – і нервово почесався правою задньою лапою.

– Яско, – покликав Розвіяр. – Яско!

* * *

У павучих сітках тріпотіли, мов прапорці, сухе листя й упалі пір’їнки. Дівчина вийшла й спинилася за десять кроків. На ній була її стара сукня, вона куталась у плащ і все одно, здається, мерзла: губи були сині, ніс, навпаки, почервонів. Вона мала жалюгідний вигляд, але дивилась визивно: просто в очі Розвіяру.

– Доброго ранку, ваша могутносте, – м’яко сказав він.

Вона не витримала його погляду й спустила очі.

* * *

Майстер-чинбар працював усю ніч і встиг закінчити в останню хвилю. Розвіяр бачив паніку в його очах, коли виявилося, що сідло кособоко сидить на Луксовій спині:

– Я зробив точно, як ви звеліли… Як намалював ваш… пан Лукс…

Розвіяр витяг клинок. Майстер застиг на місці, не наважуючись навіть поточитись назад; у цю мить звіруїн, крутячись, неначе в погоні за хвостом, подав голос:

– Ти нерівно затягнув! І підсідельник з’їхав!

Розвіяр розпустив усі ремені й заново стягнув їх. Боліли пальці, зате сідло тепер сиділо наче влите. Майстер перевів дух; на його лобі виступили каламутні краплинки. Розвіяр дав йому золоту монету, уявлення не маючи про її справжню вартість, скочив у сідло, і за півгодини вони вже поминули недобудовану заставу.

Над водою піднімався туман. На березі валялося біле пір’я. Крилама, сплутана сіткою, прикута ланцюгом до стовбура дерева, поривалася й металася всю ніч. У гніві вона зламала і розтовкла тростину з колодкою, але справу було зроблено: вона попалась. А висмикнути з землі столітнє дерево було несила навіть велетенському птаху.

Побачивши вершника на звіруїні, крилама настовбурчила пір’я й закричала, широко роззявляючи дзьоб.

– Зажди, – сказав їй Розвіяр. – Вони прийдуть сьогодні ввечері.

Лукс нічого не сказав. Правила етикету, поставлені за закон, не дозволяють чотириногому розтулити рота перше, ніж до нього звернеться вершник.

Тіла вартівників, розсаджені навколо вогнища, були прикриті темними плащами. Здаля здавалось – тут продовжується відпочинок на привалі. На тринозі висів закоптілий казанок у патьоках каші. Над головами вартових роїлись комахи.

Там, на далекій птахівні, вже здійнялась тривога. Вартівники сідлають своїх крилам: трьох, а може, чотирьох. Можливо, сам командир Корунх поведе загін. Справа відповідальна; Розвіяр згадав, що патрульний, якого вони з Яскою катували, був близьким другом командира. Прищавий Замай не брехав; Замай готовий був що завгодно виказати в обмін на життя. Збирався оженитись… Можливо, насправді кохав наречену?

Лукс перескочив через річечку, майже не замочивши лап; стиснувши п’яти, Розвіяр велів йому заглибитися в ліс. Давніше, сидячи в Лукса на спині, він завжди пам’ятав, що їх двоє; тепер, у сідлі зі стременом, він відчував себе на диво самотнім. Звіруїн мовчав, слухаючись руху руки, і не питав, куди й навіщо вони йдуть. Його лапи ступали по лісових завалах, ніби по рівній дорозі, і Розвіяр пригинався, пропускаючи над головою гілки.