Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 56

Розвіяр озирнувся. Лукс та Яска стояли поряд. Лукс дивився, щільно стиснувши губи. Яска стримувалася, щоб не заплакати.

– Відійдіть, – пошепки попросив Розвіяр.

Вони відійшли, спустились із ґанку в дві сходинки.

Розвіяр обережно закрив іграшку-скриньку, знов глянув у зелені очі дерев’яної білки. Багато років вона пролежала під каменем, але її мордочка досі берегла вираз веселої безтурботності.

Він скрючився, притиснувши іграшку до грудей, і просидів так майже годину.

Потім випростався. Поставив білку перед собою й поглянув у її зелені очі.

– Мідний королю, – його голос не здригнувся. – Мідний королю. Візьми, що ціную. Подай, що потребую.

* * *

Йому здавалося, що згори б’є стовп світла. Кожен листок, кожна травинка й кожен камінь відкидає окрему, чітку тінь. А Розвіяр стоїть у сліпучім стовпі, не мружачись, і дивиться перед себе широко розплющеними очима.

Потім світло потроху зійшло, а тепло залишилось. Сліпі комахи з лісу прилітали на його тепло, бились у гарячі щоки й падали на землю.

А може, це були не комахи, а чиї-небудь душі. Або просто нічні страхи. Або випадкові думки. Розвіяр сидів над розкритим сховком і думав, поки в лісі не стемніло.

Бабця розповідала, що в давнину ліс повставав проти загарбників. Люди рубали й випалювали дерева, щоб сіяти свої колоски, а вночі в селища приходили горілі пні й витягали хліборобів із ліжок. А потім, коли людей стало багато, ліс покорився й замовк. Тільки іноді, коли ставало зовсім несила, горілі пні підкрадалися близько до селищних загород…

Це казка, зрозумів Розвіяр. Це така ж небилиця, як і Болотяна Свекруха. Не було ніяких горілих пнів. Були зазубрені стріли й темні мечі… Гекса нічого не сіють і не вирощують, не стрижуть і не доять; вони промишляють мисливством, як нагори, і війною… Людське м’ясо дешеве на війні… Вони були тут, полишили свої стріли й свої трупи. Пригірці, плем’я хліборобів, що воює тільки з лісом, не здалося без бою…

Маму вкусила білка багато років тому. Вона сама стала білкою; де вона?

Він підняв голову. У темних кронах потроху розгорялися світлячки.

* * *

Лукс розвів велике багаття віддалік від загиблого селища. Заграва пробивалася між стовбурами. Він хоче, щоб я побачив вогонь здалеку, подумав Розвіяр і всміхнувся.

Коли він увійшов у коло світла, дівчина й звіруїн про щось тихо розмовляли. Яска, хоч сиділа спиною, відчула Розвіяра перша й стривожено озирнулась.

Він підійшов, усміхнувся, опустився на коліна. Поцілував її замазану в попіл руку:

– Спасибі. Ти знайшла для мене… дуже цінне.

– Нема за що. – Яска, здивована, вглядалася в його обличчя. – Я… а де вона? Де ця білка?

– Не знаю, – сказав Розвіяр. – Якби ж то знати.

– Розвіяре…

– Не думай, що я з’їхав із глузду з горя. – Він сів поряд. – Усе, що тут сталося, закінчилось багато років тому.

Яска і Лукс перезирнулись.

– У тебе такі очі, – тихо сказала дівчина, – ніби ти щасливий.

– Я щасливий. – Він погладив її по голові. – Я певно знаю чого хочу. Що можу. І що треба тепер робити.

Дівчина та звіруїн дивились, не наважуючись перервати його.

– Яско, – він ніжно стис її долоню, – я хочу сказати тобі одну річ. У клані нагорів, чиїх звичаїв ми з Луксом дотримуємося, дружина вершника стає дружиною його брата. Ти стала моєю дружиною, а значить, належиш тепер і Луксові.

Звіруїн випрямився. Його смагляві щоки поблідли. Він нервово облизнув губи.

– Як? – тихо спитала Яска.

– За давнім законом, – м’яко сказав Розвіяр. – Я кохаю тебе й паную над тобою. Сьогодні ти належатимеш Луксу – це його ніч.

– Розвіяре, – сказала вона ледь чутним, тремтячим голосом.

Він кивнув, заспокійливо всміхнувся:

– Так. Усе буде добре. Слово вершника.

Лукс подався вперед. Припав до землі біля ніг Яски, обійняв її коліна. Поглянув знизу вгору вологими, сяйливими очима:

– Я кохаю тебе. Не бійся мене. Я… вмію бути таким ніжним, що ти здивуєшся.

Розвіяр встав і відступив. Яска подивилася на нього поверх кудлатої голови звіруїна. Лукс сміявся, цілував її долоні й щось казав, а вона дивилася на Розвіяра зупиненим, гарячковим поглядом.

Він ковтав клубок у горлі. Страшенно захотілося крикнути: ні, я передумав! Моя!

– Вір мені, – сказав він пошепки, ніби гамуючи раптовий біль. – Так треба.

Частина друга

Розділ перший

Імперський патруль, спустившись на дальньому кордоні неподалік від міста Череватий Бір, потрапив у засідку.

Маг, арбалетник і звіруїн напали зненацька, коли вартівники розташувались у недобудованій заставі, щоб відпочити й перекусити. Якби багаття розпалили всередині застави, як пропонував спочатку щербатий Варник, – устигли б підпалити димовуху, випустити стовп червоного диму, закликаючи на допомогу. Під захистом стін, відстрілюючись із бійниць, дочекались би підмоги. Але всередині недобудованої споруди було темно й вогко, смерділо цвіллю, тоді як на лужку біля річки так вабливо зеленіла травка; щербатого не послухали і поплатилися за це сповна.

Варника нападники вбили першим – стрілою в лоб. Провідника, Малого, оглушив із засідки маг. Третій, прищавий Замай, опинився один з мечем проти звіруїна й стрільця, у той час як його власний арбалет лежав далеко на траві, під трупом щербатого. Атака була такою блискавичною й безгучною, що дурепа-крилама, пивши воду нижче за струмком, навіть не сполохалась.

– Клади меч на траву.

Товстий Малюк лежав на спині, вирячивши очі, не маючи сил поворухнутись. Замай відчував, як ллється піт під сорочкою й кольчугою. Кольчуги вони залишили, от молодці, а шоломи – зняли…

Меч вислизнув з пальців. Підійшов звіруїн і зв’язав Замаєві руки за спиною. Велів сісти й зв’язав ноги. Це був молодий ще, але дуже кремезний і м’язистий звіруїн зі смугастою шкірою, посіченою тонкими шрамами, у добротній шкіряній куртці з оперізкою для двох коротких клинків. Його волосся, вигоріле на сонці майже до білого, було зібране на потилиці в коротку косу.

Віддалеки стояв, дожидаючи, стрілець у тонкому чорному плащі до п’ят. Під плащем виднілась куртка, перетягнута ременями, шкіряні штани й високі чоботи. На боці в нього був сагайдак, у правій руці – зведений арбалет, за спиною – руків’я довгого меча. Замай вглядівся в його обличчя, і піт по спині під сорочкою потік удвічі швидше: стрілець був гекса-напівкровка.

Той самий, застукотіло в скронях. Той самий. А ми сіли тут їсти й пити… Ми, імперські вартівники, бодай цьому Малюкові, він провідник, він відповідає…

З-за замшілого каменя вийшла й спинилась поряд із гекса висока худорлява дівчина, коротко й нерівно підстрижена, з непокритою головою. На ній був такий самий чорний плащ поверх бузкової селянської сукні. На тонкому пальці темнів перстень, цілком вирізаний з дерева. Чарівниця, подумав Замай, гублячи хоч якусь надію. Живим не залишать.

– Ти ж розумієш, живими ми вас не випустимо, – м’яко сказав гекса.

Замай коротко кивнув – смикнув головою.

– Це не привід журитись. – Гекса всміхнувся. – Адже можна померти легко й навіть приємно.

– Приємно – це ти… занадто, – сказав Замай, дивлячись, як паралізований Малюк пускає бульби.

– Твій друг усе чує й розуміє, тільки не може поворушитись, – сказав гекса. – Не домовимось із тобою – він буде в запасі.

Малюк захарчав. Замай відвів погляд; до пелени чарівниці пристали сухі травинки, з-під сукні виднілись чоловічі чоботи. Це за нею, шмаркачкою, ганялись патрулі над Стрілкою, і над Бором, і над самою Чорною Бучею. Її буцімто бачили то там, то тут, то взагалі на Осиному Носі. Через неї заміщено, або й страчено шанованих, могутніх людей, наближених до самого Імператора. Це її давно мріяв захопити Замай: світлі перспективи тоді ввижались йому. Кар’єра, служба в Столиці, одруження з Гвен…