Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 47

– Лицеміри, – сказав Лукс.

– Ми не знаємо, що тут було.

– Авжеж, звідки нам знати? Ми ж ніколи не бували в Нагір’ї, нікого не вбивали перед нашими очима, ніяких старійшин…

Лукс казав ніби неумисне, дивився поверх голови Розвіяра і неуважливо всміхався. На боках у нього висіли, приторочені м’яким ременем, дорожні торби з водою й одягом. В одній, ретельно сховані, лежали два непоганих кинджали: вдалось купити при нагоді. Чорна комаха всілась Луксові на спину; звіруїн, не обертаючись, ударив хвостом, і літун упав мертвий на траву.

– І хай там як, нам туди. – Розвіяр указав на стежку, що вела від берега. Чим далі, тим щільніше змикались дерева, приземкуваті, з широкими коронами.

– Це вже твій ліс?

– Ні. – Розвіяр прислухався до своїх спогадів. – Я не пам’ятаю цих місць.

* * *

– Ніхто його не образить, дурепо! Він житиме в палаці, навчатиметься у справжнього майстра і стане великим магом! Пусти руку, бо зроблю боляче!

На місці руїн старого міста виросло селище, де кожний дім був змурований з давніх уламків. У стіну маленької, непоказної будівлі на околиці було вмуровано камінне обличчя – голову статуї поклали в мурівку, ніби звичайну цеглину, але, навіть повалений і принижений, невідомий герой продовжував дивитися на світ із гідністю. А перед домом, у гущавині сухого фонтана, ридала жінка, намагаючись вирвати з рук сивого чоловіка хлопчака років п’яти. Хлопчисько ревів так, що сльози розлітались віялом, і рвався до матері.

– Вгамуйся! – Чоловік підвищив голос, і від цього владного покрику і жінка, і дитина примовкли. – Кажуть тобі – не на смерть забираємо і не в рабство, а для служби Імператору! Для могутності! Дикуни… – Він повернувся до двох вартівників у сріблистих панцерах. – Розженіть їх, чого дивитесь! Улаштували тут балаган…

У цю мить хлопчисько укусив його за палець, прикрашений золотим перснем із яскраво-жовтим сяйливим каменем. Сивий чоловік вилаявся, струснув хлопчиська, легко закинув собі на плече.

– Усе, виставу закінчено. Розходьтесь!

Вартівники з підкреслено-байдужими обличчями насунулись на ріденький натовп – кільцем навколо висохлого водограю стояли переважно старі та підлітки, і цікавили їх не стільки вересклива дитина та його мати, скільки величезна крилама, що переступала з однієї перетинчастої лапи на другу. Птах дивився погордливо. На спині в нього були три сідла – два прості й одне м’яке, з поруччям і високою спинкою.

Сивий чоловік ніс дитину до крилами, на потрісканий мармур падали краплі крові з прокушеного пальця, ніби темні монетки. Жінка-мати кинулася слідом, вартівник перегородив їй дорогу списом. Підбіг молодий чоловік, майже підліток, схопив жінку за плечі. Вони були схожі: мабуть, брат і сестра.

– Зажди, – бурмотів брат. – Зажди… Усе вже… Це така річ… Вони кажуть…

Лукс із Розвіяром на спині підійшли непомітно. Поява звіруїна сама собою новина, але мешканці селища були надто захоплені – і вражені – сценою, що розігралась у гущині стародавнього фонтана.

Розвіяр одразу зрозумів, що відбувається, і стиснув плечі Лукса. Той нервово озирнувся:

– Слухай… Може, нам…

– Це імперський маг, – ледь чутно шепнув йому Розвіяр. – І хлопчисько – теж маг. Вони їх забирають маленькими… до Столиці… Навчають… Забирають у батьків…

Лукс закусив губу:

– А ми…

– Це імперський маг, – повторив Розвіяр, вдивляючись у сиву людину з перснем на скривавленому пальці. – Він маг… Як Ранок-Без-Похибки.

Лукс поточився.

– Політаємо на криламі. – Сивий розмовляв із хлопчиськом терпляче й холодно. – От, гляди. Гарне сідло?

Хлопчисько тонко скрикнув. Аж раптом на сивого налетіла хмара мошви, кинулася в обличчя. Той щось швидко сказав, і мошва розлетілась, мовби віднесена поривом вітру.

– Он як… Їдьмо, – уривисто кинув маг. – Гей, допоможіть мені взяти його на сідло!

Вартівники, що стримували натовп, відступили до крилами. У цю мить дівчина років п’ятнадцяти виринула з-поза чужих спин і прослизнула під схрещеними списами. Крилама зашипіла, широко роззявляючи дзьоб.

– Роззяви, – утомлено сказав маг. – Простого діла зробити не дадуть… Забирайся, – кинув він дівчині.

– Не займай його. – Та говорила тихо, але Розвіяр, стоячи осторонь, чув кожне слово. – Або вмреш.

Сивий підняв брови:

– Дурепа. Дикунка. Прощаю.

– Зате я тобі не прощаю!

Сивий вдивився їй в обличчя й раптом насупився:

– То ти…

Дівчина завищала й скинула руки. Маленька біла блискавка зірвалася з кінчиків її пальців і вдарила сивому в лоб.

Сивий хитнувся. Обличчя в нього перекривилося від люті, здавалося, тепер він відкине дитину й одним ляпасом зріже мерзотниці половину обличчя…

І він справді випустив хлопчика – вронив. Потім закотив очі, спустився на коліна й упав на бік.

Натовп закричав чи то від жаху, чи то від радості. Мати підхопила дитину й кинулась бігти, розпихаючи односельців. Вартівники, ошелешені, стали плечем до плеча і наставили на дівчину списи.

Та, приголомшена подіями не менше за всіх свідків, відступила на декілька кроків. Подивилася на свої руки, тоді на простертого на мармурі мага. Підняла очі на вартівників:

– Забирайтесь… Або…

І далі плечем до плеча, вони посунулись до неї, і вона відступила. Наблизившись до мага, що впав, один з вартівників перевернув його горілиць. Очі мага закотилися під верхні повіки, рот розтулився, з кутика тягнулася ниточка слини. На переніссі червоніла вм’ятина, наче від сильного удару.

Натовп стрімко рідшав. Хтось тікав чимдуж. Хтось, навпаки, присувався ближче. Розвіяр стиснув плечі Лукса:

– Вона…

Вершники відступили – повільно, дуже обережно. Відійшли до крилами; до сідел, Розвіяр побачив, були припасовані арбалети…

– Тікайте всі! – закричав він, перекриваючи скрики та бурмотіння. – Біжіть!

Люди кинулись урозтіч, тільки дівчина стояла, не скидаючи ока з вартівників, готова битись і з ними, і з криламою, і з цілим світом.

– Луксе!

Звіруїн зрозумів. Жодна людина не встигла б і не допомогла, але Лукс був напівлюдиною на чотирьох лапах. Він кинувся з місця, перелетів через завалений бортик фонтана, ударив об мармур передніми лапами й одразу ж задніми, пішов у довгий лет і, розпластавшись у повітрі, збив дівчину в ту саму мить, як зірвалися з тятиви стріли.

І Розвіяр, і Лукс чудово знали, як стріляють вартівники на криламах. Стріли протнули повітря в двох місцях на рівні погляду – арбалетники, не змовляючись, цілили в очі. Але дівчина на мить раніше покотилася по мармуру, і Розвіяр, стиснувши колінами Луксову спину, схопив її – за руку й за волосся, і кинув поперек волохатої спини. Метнулися з дороги налякані люди. Розвіяр відчував, як струменить під ним тіло напівлюдини, як перекочуються м’язи під м’якою шкірою, чув вітер, що стогнав у вухах. Незахищена спина здавалася широкою, немовби міська брама.

Скригаючи кігтями по камінню, Лукс завернув за ріг. Потім іще завернув. Поселення збудували без усякого плану, тут не було вулиць, тільки благородні руїни – і прилиплі до них невдатні халупи, і зовсім близько був ліс, широкі корони, що надійно прикривають згори…

Дівчина обмерла в руках Розвіяра – знепритомніла.

* * *

«У палаці й у хаті, і в триногій оселі майстра на Безземеллі – усюди, де є камін або піч, може з’явитися на світ маг. Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцілювати смертельно хворих, але головне його покликання – нести в цей світ те, чого перше не було…»

– Нічого такого я не вмію!

Дівчина сиділа, трусячись, обхопивши коліна руками. На лобі в неї кровоточило садно, у голосі проривалися сльози.

– Я нічого такого… ніколи… Відпустіть мене! Я нічого не вмію! Я не маг, це вийшло випадково!

Лукс сидів оддалік, жував цілющий лист жовтого трилисника, що дивом знайшовся на цій галявині. Готувати відвар не було на чому. Лукс жував квіти і прикладав до розбитих подушечок лап. Це твоє рішення, казав Лукс усім своїм відчуженим виглядом. Рішення вершника, виконане його братом. Ти захотів – я зробив.