Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 46

«…попутний вітер, але не приніс радості. Капітан велів забрати всі вітрила, але було пізно; зі страшною силою корабель тягнуло в протоку, туди, де…»

Розвіяр стояв на колінах біля вогнища, тримаючи книжку обіруч. Його морозило. Жінка – він чув – вийшла на кухню, і звідти долинав її низький, владний голос.

«…мов у киплячому казані. Раптом закричав матрос, що стояв біля борту, – чорна багатопала рука, схожа на клубок змій, вирвалася з води, схопила нещасного, і матрос назавжди…»

Що сталося далі? Хто, окрім автора, вижив? І як йому, хто написав цю книгу, вдалось урятуватись? Здавалося, літери танцюють, узявшись за руки.

«…що все скінчено, і впали у відчай, аж раптом…»

Розвіяр замружився. Рядок урвався: він бачив усе, що встиг прочитати. Чого не встиг – не бачив. «Раптом…»

Це як життя, подумалось йому. Бачу – до цієї миті, до «раптом», знаю, що зі мною було. А що буде потім? Завтра? За хвилину? Оселюся в трактирі, стану хазяйці і чоловіком, і сином, і слугою. Вона покрикуватиме на мене, як тепер кричить на робітників, і митиме теплою водою з коряка. Чи не цього я хотів? Чого я взагалі хотів відтоді, як перестав бути рабом?

А Лукс – він так і не з’явився. Розвіяр, виявляється, у глибині душі чекав, що звіруїн його дожене. З якого дива?

«…що все скінчено, і впали у відчай, аж раптом…»

Тоді він сказав якнайшвидше – щоб не передумати: – Мідний королю, Мідний королю! Візьми, що ціную. Подай, що потребую.

– Дуриндо! Ти її всю спалив, чи що?

Розвіяр досі стояв на колінах перед вогнищем. Полум’я зводило до чорного пічного неба міста та замки, склепіння, мости, і все це щезало в коротку мить, розсипалось і тануло.

Він бачив усе так чітко й виразно. Він розумів так багато. Невиразне бажання, що так довго мучило його, таки здійснилось, і настав крихкий спокій; Мідний король прийняв його офіру. Вона була недостатня; уривок книжки, нехай яка вона люба, замала цінність проти кусня хліба для голодного, з недогарком свічки для приреченого на темряву.

І все-таки Мідний король прийняв жертву.

– Що з тобою? – трактирниця підійшла й ласкаво поклала руки йому на плечі. – Заморився? А нема коли відпочивати – тепер по воду підете з середнім моїм…

– Спасибі. – Він піднявся. – Я піду.

Вона уступилася, зазирнувши йому в обличчя. Він похитав головою, зарані відкидаючи питання, і озирнув кімнату, шукаючи своєї заплічної сумки.

– Поганець ти, – незвично тихо сказала трактирниця.

– Ні. – Він поглянув їй просто в очі. – Я твій боржник. Коли-небудь віддячу.

Вона важко задихала, але не сказала більше ні слова. Розвіяр знайшов свою сумку і за кілька хвилин, одягнений у свою стару одіж, вийшов на пронизувану вітром вулицю.

Піднімалося сонце. Розвіяру здавалось, що й він піднімається над землею, що на ці бліді зимові промені можна обіпертись. Від суденця, що застрягло біля пристані в кризі, падала гостра тінь. Розвіяр ішов із селища назад до роздоріжжя.

Попереду почувся тупіт – точніше, шурхіт землі під лапами в гоні. Розвіяр примружився; назустріч вилетів Лукс, гарячий, спітнілий. Пара клубочіла над його спиною.

Побачивши Розвіяра, звіруїн припав до землі на всіх чотирьох лапах. Дихав важко, вії побіліли від інею. Зустрівши погляд Розвіяра, звузив очі. Хотів щось сказати, але тільки вилаявся по-звіруїнськи.

– Я не туди повернув, – сказав хрипко, безнадійно. – Усю ніч… Ех.

Розвіяр підійшов. Поклав йому руку на плече, ривком притягнув до себе. Лобом уперся в мокрий, прохолодний лоб:

– По-дурному я зробив. Пробач.

І скочив Луксу на спину.

Розділ восьмий

Чи не Розвіяр обіцяв собі ніколи більше, ніколи-ніколи не приносити жертв Мідному королю?

За кілька днів, коли ослабло почуття оновлення, свободи, надзвичайної ясності, він відчув щось на кшталт провини. Ніби насправді зламав присягу. І ще: ночами згадувався закрадливий голос володаря, і був у цих спогадах такий нестерпний жах, що Розвіяр прокидався і не міг заснути до ранку.

Інколи снилась трактирниця. Це були сни, нестерпні по-своєму, але Розвіяр не боявся їх. Інколи ці сни влізали у видіння про дитинство й дім: Розвіяр скригав зубами, коли вві сні вдавалось увійти до рідної оселі, а замість матері за столом сиділа, спершись на стільницю широко розставленими руками, трактирниця. Він намагався прокинутись і не міг, колов трактирницю пером, витягненим з-за вуха, а вона сміялася, не відчуваючи болю.

У середині літа маленька галера без назви висадила їх із Луксом на Камінній Стрілці – косі, що загороджує море від затоки. По Стрілці треба було дістатись до берега, а вже на березі, вище за течією двох маленьких рік, відшукати Чорну Бучу.

* * *

Камінна Стрілка, кажуть, колись була складена руками мільйонів рабів. У прадавні часи тут стояло місто, і Стрілка обороняла його, не пускаючи в затоку ворожі флоти. З тої пори минули віки, від міста лишились порослі лісом руїни, а Стрілка, хоч і осіла, досі височіла над водою, і серед каміння гніздились чиркуни.

Велетенські брили, великі й малі камені, розколини й схили, де нема де поставити ногу, нагадували Луксу рідне Нагір’я. Він посувався, недбало перестрибуючи з однієї ненадійної опори на іншу, а Розвіяр сидів у нього на спині, міцно вхопившись за голі засмаглі плечі звіруїна.

Приблизно на середині Стрілки стирчав із каміння стовп із прибитою до нього імперською райдужною грамотою. Документ казав, що ці землі «від обрію до обрію» приєднані до Імперії і користуються всіма імператорськими ласками, виконуючи при цьому всі належні обов’язки. Папір, не захищений від сонця й негоди нічим, окрім магії, мав вигляд новий і дуже яскравий.

Лукс і Розвіяр перезирнулись.

– Може, і Буча тепер користується ласками? – припустив звіруїн. – Нам же легше – дороги, постоялі двори…

– Патрулі, – сказав Розвіяр.

Лукс підняв голову: високо в небі йшла одинока біла крилама. Змах її крил затулив від подорожніх сонце. Лукс припав до землі.

– А чого нам тепер боятись? – Розвіяр провів криламу очима. – Навпаки… Ці, що літають, мають багато знати. Тобі не цікаво, що тепер у Нагір’ї? У чиїх руках замок, хто верховодить у порту Фер?

– Так вони тобі й сказали. – Лукс сплюнув. Із тріщини піднялася зміїна голова, одразу за нею друга, і виявилося, що обидві належать одній товстій змії з візерунком-сіточкою на зеленкуватій шкірі. Звіруїн, майже не дивлячись, змахнув важкою лапою, змія втратила одну голову й хутко сховалась між камінням.

– Жерти хочеться, – сказав Лукс.

– Ми снідали.

– А я хочу обідати! Пошукаймо гнізда, зберімо яйця…

– Ходімо. – Розвіяр торкнув п’ятами його боки. – Хто ж у таку пору яйця чиркунів збирає? Вони всі вилупилися давно й оперились, тільки стрілою можна збити!

Хвилі набігали на Стрілку з боку відкритого моря. Галера вже зайшла далеко і здавалася комахою, що повзе по воді: ніби лапки, злітали й спускались тонкі весла. З боку затоки вода була спокійна, крізь неї виднілись водорості на дні і де-де – іржаве залізо.

– Подивімось, – сказав Розвіяр.

Лукс обережно спустився до води. На дні, за кілька кроків од берега, валявся іржавий шолом, із тих, що нашвидку кують ополченці. Навіть крізь водорості, що сплутали його, було видно глибоку вм’ятину.

– Ото ще, – сказав Лукс.

Уздовж Стрілки з боку затоки валялись іржаві наконечники списів, погнуті вила, уламки поганих, недбало виготовлених обладунків. Перебираючись із каменя на камінь уздовж гряди, Лукс і Розвіяр дісталися нарешті до берега. Там, під старими деревами, каміння лежало пірамідою: хтось зносив його зі Стрілки і складав один на один. На верхівці піраміди стояв ще один стовп, і до нього була прибита грамота.

Розвіяр зліз зі звіруїнової спини і, хоч і не дуже хотілось, підійшов прочитати. Це не був ні надгробний напис, ні, як він боявся, смертний вирок. «Імператор тужить за кожним своїм підданцем»: усього шість слів і яскрава печатка, що міниться на сонці.