Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 48

– Що ти ревеш, – сказав Розвіяр, стримуючи роздратування. – Ти мага здолала! Імперського мага! Ти всемогутня, можливо, то чого ти ревеш?!

Він лютився все більше і все сильніше нервувався. Рятуючи дівчисько, він не подумав про те, що буде, коли на нього й на Лукса оголосять полювання – в Імперії та її межах. Вистежити звіруїна – що простішого!

Мага оглушено. Вартівники відлетіли, нікого не вбивши, виявивши залізну витримку; тим гірше. Вони повернуться з підмогою, можливо з новим магом, і який принесуть наказ – Імператор відає. А Розвіяр і Лукс неждано-негадано виявились підпомагачами бунтівної чарівниці, яка сиділа тепер, умиваючись сльозами і розмазуючи по виду кров із садна на лобі.

– Я… просто хотіла… я…

Утікачі не зайшли далеко. Широкі крони прикривали їх від неба, але мешканці селища легко вистежили чужинців, що занесли дівчину. Явились троє парубків, грозили ломаччям, випитували, хто такі прибульці і що думають робити далі. Старались бути грізними, але самі боялись і в душі дивувалися: що за день такий, усі біди, як із-під ринви?! Зі слів парубків виходило, що вартівники покинули землю за кілька хвилин по тому, як Розвіяр і Лукс зі своєю ношею сховалися в лісі. Маг так і не прийшов до тями, але був, за загальною думкою, живий.

– Коли він оклигає, як ти гадаєш? – спитав Розвіяр у зарюмсаної дівчини. Та похитала головою, укотре зрікаюись учиненого. Пізно, подумав Розвіяр. Забагато свідків.

– Хто він тобі? Цей хлопчисько?

– Племінник. Син сестри, – дівчина витерла сльози рукавом і враз, не втримавшись, знову заплакала. Лукс поморщився, виплюнув на долоню цілющу кашку. Вивернувшись, дотягнувся долонею до задньої лапи. Розвіяр помітив, що Лукс делікатно повертається до дівчини боком, ніби чогось соромлячись.

– Ніколи не бачив чарівників так близько, – зізнався Розвіяр, розглядаючи її. – Живих. І навіть шмаркатих.

Дівчина закусила губу, стримуючи сльози. Її кирпатий ніс зробився малиновим від плачу, садно на лобі кровоточило. Вона була безпорадна, ця дівчина; на тому й схибив імперський маг, подумав Розвіяр.

* * *

Селище зібралось на сходини – не в чаші висохлого фонтана, де скипілась на мармурі кров імператорського мага. Місцеві мешканці розводили кричайок, дійних птахів, чиї пір’я та м’ясо коштували не менше, ніж молоко. У затоці, загородженій Камінною Стрілкою, плавали цілі зграї, на березі рядами стояли загони, і от перед ними, на піщаному пляжику, у тутешніх мешканців було щось схоже на ринковий майдан.

Плечем до плеча стояли старі, жінки та підлітки. У центрі кола слухачів старий чоловік і дуже молодий кричали один на одного. Перший був місцевий старійшина, другий – брат жінки, що не захотіла віддавати дитину-мага. Сама вона, бліда, але на диво спокійна, стояла поряд; малого ніде не було видно.

– І що тепер?! Усіх порішать! Переб’ють, як наших перебили на Косі! – кричав старий. – Що, іншого не народить? Сказано: в палаці жити! А тепер через неї – як?!

– А ніяк! – горлав молодий. – Вона того мага не чіпала й пальцем! А що ревіла – так заборониш, чи що, бабі ревти?! Прилетять іще раз – віддамо малого, а що робити… І чим хоч вона завинила?

– Завинила Яска, – сказав хтось. – Ось вона!

Усі разом озирнулись: на берег вийшли Лукс із Розвіяром на спині і все така ж нещасна, заплакана дівчина.

Діти й підлітки, та й жінки витріщились на напівлюдину, раптом позабувши, навіщо зібрались і що їм загрожує. Розвіяр сидів, дуже прямий, стиснувши п’ятками боки звіруїна. Дівчина йшла, дивлячись у землю.

У натовпі все гучніше гучали голоси:

– Явилась… чарівниця…

– А це хто такі?

– Мамо, звіруїнець! Із хвостом!

– Тихо, – сказав Розвіяр.

Вдивляючись в обличчя незнайомих, чужих людей, він бачив малюнок зморщок на лобах, чорні крапки пор на носах із широкими ніздрями, краплі поту над верхньою губою. Солом’яні капелюхи й білі каптури, хустки й стрічки, блискучі очі з вузькими на сонці зіницями. Старші хвилювались. Молодші раділи переміні в одноманітному нудному житті. Жоден із них не знав і не бачив того, що було ясно Розвіяру, як це сонце.

– Тихо, – повторив він уривисто. І під його поглядом раптом змовкли розмови й зробився виразним шурхіт найдрібнішої хвилі. Люди витріщились на нього майже так само здивовано, як оце дивились на звіруїна. Їм не було зрозуміло, чому цей молодий, обірваний, нікому не знайомий чужинець говорить із ними, буцімто має владу – але вони замовкли, здивовані, і тим самим визнали його право порядкувати.

– Хочете жити – слухайте мене, – сказав він уривисто. – Там, біля коси, стоїть стовп… «Імператор тужить за кожним своїм підданцем». Хто з вас уміє читати?

Піднялось кілька невпевнених рук.

– Візьміть райдужний папірець. Держіть у руках, коли вони прилетять. Це єдине, що може вас захистити, вони не стріляють, коли бачать цю райдугу. Вони почнуть вас винуватити, ви закликайте в свідки Імператора. А дитина…

Він хотів сказати, що дитину однаково доведеться віддати, але затнувся. Подивився в обличчя нещасній жінці і зрозумів, що вона вже зламана, уже готова розстатись із маленьким, який далеко від дому стане великим магом. Зазнав миттєвого розчарування; що таке життя всього селища проти життя єдиного – свого – дитяти?!

– Дитину віддамо, – сказав старійшина, уголос висловлюючи загальне рішення. – Хто ти такий, не знаю і знати не бажаю, може, теж посланець від Імператора, а може, шмаркля перелітна! Наші справи тебе не стосуються. Навіщо дівку забрав? Її теж віддати доведеться, хай самі судять!

Загула юрба. Тепер гляділи на дівчину, і вона прикрила обличчя від цих поглядів – соромилася сліз своїх і крові.

Розвіяр сів пряміше, хоч це, здавалось, було неможливо. Люди кричали, шепотіли, бідкались, лютились, але більше боялись; людям, звісно ж, легко було віддати одну людину в обмін на благополуччя – чи бодай на життя – багатьох. Тільки молодий чоловік, брат, знову вискочив на середину, стиснувши кулаки:

– Яску не віддам! Хай тікає! Вона ж, вона нас усіх може… Як того мага! Взагалі селище спалити! Ми її не втримаємо…

І він благально глянув на сестру, ніби сподіваючись, що вона почне палити селище просто зараз. Люди притихли й злякано позадкували.

– Ти ж знав про мене? – тихо спитала дівчина.

Брат відвернувся:

– Ну…

– І мовчав, – гаркнув старий. – Напитали лиха!

– Лихо давно прийшло, – сказав хтось крізь зуби. – Що тут тепер…

– Яска хоча б заховалась, – завважив інший голос. – А ця, з дитям своїм, розбазікала на всю околицю, що в неї малий-чарівник… Ось тобі й маєш!

– Зажди! – крикнули з натовпу. – Якщо вона чарівниця, то хай закриє селище! Накине на нього такі чари, щоб не знайти!

Пропозицію зустрінуто захоплено. Люди дивились на дівчину, не помічаючи розпухлого носа і сліз на її лиці:

– Давай!

– Яско, ну, постарайся!

– Учини вихори над морем. Зроби шторм, нехай вони не долетять!

– Зробиш? – тихо спитала її сестра.

Дівчина мовчки зімкнула пальці. Ковтнула, скинула поглядом на обличчя односельців. Ледь помітно похитала головою:

– Я… не можу. Не вмію. Мене ніхто не вчив… Я сама не хотіла! Я не можу!

Зробилось тихо.

– А не хотіла, треба було тихо сидіти, – сказали в натовпі.

– Чого ти вилізла, якщо не вмієш?

– Тепер усіх уб’ють через тебе!

– «Чарівниця», ага!

– Чого ти вискочила? Більше за всіх треба?!

Тепер вони лютились. Надія розтанула, усьому селищу лишалось чекати відплати й дивитись у небо.

– Тікай і ховайся, – швидко промовив брат. – Тікай.

– Куди вона втече? Викажемо її! Що з нас узяти ще?

– А чи вона не дасться – громами закидає?! – хтось істерично засміявся.

– Однаково її знайдуть! А так хоч попуст буде і їй, і нам…

Серед цього хвилювання, крику, сварки, сміху Розвіяр сидів нерухомо, здавивши п’ятами Луксові боки, стиснувши пальці на його плечах. Звіруїн ледь повернув голову, покосився, мовби чогось чекаючи.