Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 40

Крамар шкодував грошей. Але Розвіяр пообіцяв розповісти щось особливе; три останні реали, три жовті кружальця, упали йому в долоню один за одним, у той час як Розвіяр переказував одну за одною пригоди фаворитки.

Крамар не знав, що ця книга заборонена в Імперії. Гадки не мав, з якого тексту розповідач вириває, наче клапті, описи любовних утіх.

– Вибравшись із басейну, вона обтерла стегна духмяною олією, накинула на плечі шовкову сіть і так, під звуки струн, зустріла коханого…

Коли Розвіяр був молодший, його зовсім не переймали розлогі сцени зваблення. Тепер він читав їх заново, віддалено розуміючи, чому сопів Роджі й за що платить крамар, але сам лишався байдужим. Його не хвилювали ні «шовкова шкіра на внутрішній поверхні стегон», ані «таємні кучері», навіщось «змащені олією». Коли він думав про жінок, йому уявлялись не голі груди, не Джаль і не Крилама: йому ввижалось маяння міста Мірте на видноколі, золоті шпилі й бірюзові арки, білі мости й далека музика.

– І він увійшов у неї владно, так що вона застогнала й відкинула голову, і волосся її занурилось у басейн…

Уранці Розвіяр став перед начальником міської варти й заплатив п’ять реалів за звільнення Лукса. Вартівник довго рахував гроші, дивився то на монети, то на прибульця, тупо супився, не розуміючи, як можна за ніч зібрати таку суму. Хотів припустити якесь паскудство, уже навіть осміхнувся, але, зітнувшись із Розвіяром очима, утримався і тим зберіг собі життя.

– Та й смердить у цій їхній в’язниці, – сказав Лукс замість вітання. – У мене навіть апетит пропав.

Вони мовчки вийшли за місто – за так звану стіну, хистку і де-де цегляну, а подекуди й плетену з лози.

– Сідай, – сказав Лукс.

Розвіяр заліз йому на спину, ухопився за плечі, і Лукс полетів по курній дорозі, у дикому гоні закидаючи вбік задні лапи, залишаючи змазані, широко розкидані сліди. Він гнав по рівнині так, що в обох свистів у вухах вітер, і кричав на льоту, і Розвіяр вторував йому охриплим за ніч голосом:

– А-а-а-а-а!

Вони гнали, злившись в одну чотириногу істоту, що святкує новий день життя.

* * *

– У твого брата були дружини?

Вони все-таки вбили кормуху, упевнившись, що довкола немає варти, засмажили птаха на вогнищі і з’їли разом із м’якими кістками.

– Ні. – Лукс скуйовдив розчепіреними пальцями шерсть на боці. – У нього була одна наречена. Вона мені зовсім не подобалась. Я думав, може, він хоч іншу візьме, яку я захочу.

Розвіяр потер кінчик носа:

– Я не розумію, як це. Дві дружини на двох.

– Це тільки так кажуть, що на двох, – Лукс зітхнув. – З моїм-бо братиком, із Танцюрою, я не дістав би нічого. У вершника право першої ночі.

Розвіяр ліг на спину. Йому ні з сього ні з того згадалася Джаль: а що було б, якби вона погодилася тікати з ним із замку? А нічого доброго. Спіймали б обох.

– А що сталось із його нареченою, коли його… коли він загинув?

– Вийшла за іншого, – байдужно відповів Лукс.

– Вона його кохала?

– Звідки я знаю? – Лукс, здається, трохи образився.

Закінчувався день. Вечір був холодніший за вчорашній, а той був холодніший за позавчорашній: наближалася осінь, а за нею зима.

– Я знав одне дівчисько, – помовчавши, почав Лукс. – Із нашого клану. По-моєму, вона кохала мене.

Розвіяр піднявся на лікті:

– Слухай, Луксе… А як у вас? У тебе? З жінками? У тебе хтось був?

Лукс заходився чистити кігті на передніх лапах – він завжди так робив, коли соромився. Чудно було дивитись, як він копирсає гострою паличкою, вибираючи піщинки з-під загнутих кістяних лез.

– У мене могло бути, тільки коли брат мій ожениться. І віддасть мені другу ніч.

– Дивно. Я от ні з ким не одружився, а…

– Так ти ж дикий! – вирвалось у Лукса. – Тобто я хотів сказати, що ваші звичаї дикі. Ну… не такі, як наші.

Розвіяр не образився. Він ділив своїх жінок із купою вартівників, і всім це здавалося звичним і природним. А комусь могло здатися диким. Світ широкий.

– Як же ти тепер? – спитав він у Лукса.

Той почервонів – смаглява шкіра зробилася ще темнішою.

– Якщо я одружуся, – уголос подумав Розвіяр, – виходить, я повинен віддати свою дружину тобі?

– Нічого ти не повинен.

– Ні, ну чому. – Розвіяр усміхнувся від усвідомлення власної щедрості. – Прошу… Коли побачиш дівчину, яка тобі сподобається, скажи мені.

Лукс засміявся. Розвіяр не зрозумів, чого було більше в його сміху – ніяковості чи вдячності.

* * *

Виголодавшись, зате надивившись удосталь на повсякденне життя імперських доріг і поселень, вони прибули в перше насправді значне місто на їхньому шляху. Біля міської брами стояла не просто застава – камінна споруда – чи то казарма, чи то в’язниця, чи то контора. Вистоявши довгу чергу, Лукс і Розвіяр увійшли в прохолодне вогкувате приміщення і стали перед старим, зморшкуватим, одноруким чиновником.

– Хто такі?

– Нагори, – звикло повідомив Розвіяр. – Я вершник. А це мій брат. Ідемо з наших земель, дивимось Імперію, набираємось розуму…

Чиновник коротко поглянув на нього з-під лисих надбрівних дуг:

– Набиратися розуму – це правильно, це добре, маленький гекса… Ти правду кажеш, оця тваринка – твій рідний брат?

– Я не тварин… – почав Лукс і замовк. У камінному приміщенні зробилось тихо, тільки чути було, як гуде, чекаючи допусту, черга.

– Документів не маєте, звісно, – сказав чиновник. Його єдина рука перебирала папери на столі.

– Ми йдемо з земель нагорів, – сказав Розвіяр, намагаючись, щоб голос його звучав спокійно. – Там ні в кого нема…

– Патруль, – негучно сказав вартівник.

З’явилась трійка хлопаків при зброї. Розвіяр згадав, як переходили міст на кордоні: так легко перейшли, що зовсім утратили пильність…

– Відведіть цих двох для подальшого розгляду, – звелів однорукий вартовим. – Тільки в різні камери. У різні.

* * *

Уночі браму не закрили, як можна було гадати. У справжньому імперському місті життя кипіло за світла сонця й за світла зірок. Сидячи в смердючій комірці, наполовину під землею, Розвіяр чув, як гуде черга, різко сурмлять сигнальні труби, гуркочуть колеса й кричать в’ючні тварини. З нудьги і щоб заспокоїтись, він став згадувати всіх їздових тварин, яких побачив за останні дні на дорозі. Рогачі з горбами – це раз, їх запрягають у повозки. Мушляки – тварини з роговим панциром на спині, на кшталт нерівної чаші, куди так зручно навантажувати тюки – це два. Їздові саможерки… На них їздять, здається, тільки старші чиновники, і тільки ті, кому поспішати нема куди. Під днищем такого повозу ховаються чорні панцирні гусениці, втягуються самі в себе й самі з себе виходять, та й гидота ж! Тому й називаються саможерки. А зовні здається, що повіз їде сам…

Він лежав на кам’яній підлозі, заклавши руки за голову. Страху майже не було. Він бачив у житті багато чого, і скрипучий трюм «Луски», і рабський караван, і Східну темницю в замку. І яму, куди його кинули після розбитого яйця вогнянки, після перших смертей звіруїнів. Там, у темряві, він віддав єдину свічку в жертву Мідному королю і дістав натомість… що він дістав?

Розвіяр сів. Похитав головою, ніби витрушуючи зайву думку. Знову це невиразне почуття; він чогось дуже потребує, і тільки Мідний король може дати оце потрібне. Тільки нема під рукою нічого цінного, щоб принести в жертву. І головне – чи не він, Розвіяр, обіцяв собі, що більше ніколи не скаже ці слова – «Мідний королю, Мідний королю»?

Без скрипу відчинилися двері. Увійшов однорукий чиновник, слідом двоє вартівників занесли стіл і високе барило. Однорукий усівся на барило, поклав лікоть на порізаний, залитий чорнилом стіл. Прошмигнувши в уже майже зачинені двері, улаштувався на підлозі в кутку, раз у раз гучно зітхаючи, писар – хворобливо-худий, лискучо-лисий. Розгорнув сувій білої деревної кори і взяв напоготів перо.