Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 41

Розвіяр, подумавши, встав.

– Гекса? – негучно спитав чиновник.

– Наполовину. За матір’ю.

Писар зітхнув. Допитувач осміхнувся:

– Де ж такі водяться?

– Поселення в лісі. Народ називається «пригірці», – сказав Розвіяр, і перед очима в нього стала стіна лісу з мерехтливими вогниками в коронах. – Випалюють у лісі галяви… сіють, жнуть. Там я виріс.

Писар знову зітхнув. Його перо було самописним – із чорнильним жучком, насадженим на залізний стрижень. Розвіяр уже бачив такі пера, але не тримав у руках; жучок слабко ворушив лапами. Скоро засохне.

– А справжніх гекса я ніколи не бачив, – Розвіяр дивився на жучка. – Навіть не знаю, де вони живуть.

– Цікаво, – сказав допитувач. – Товаришок твій хвостатий розповідає зовсім інше.

У Розвіяра замлоїло серце. Що встигнув вибалакати Лукс? Чи міг він збрехати «на користь справи»?

– Він не може розповідати інше, – повідомив Розвіяр повільно. – Він не знає… ми з ним познайомилися зовсім недавно.

Допитувач задоволено кивнув:

– Значить, ти визнаєш, що надав хибні свідчення на заставі при в’їзді до міста?

Розвіяр мовчав. Писар підняв голову й знову зітхнув – довго, несамовито, так що вітер пройшовся по камері.

– Якщо ти збрехав тоді, як я можу знати, що тепер ти кажеш правду? – допитувач примружився. – Може, ти шпигун гекса в Імперії? Вони спеціально відшукали напівкровку? Спеціально ніс тобі зламали, морду на сонечку підсмажили, щоб чорніший був? І звіруїна приставили, щоб ти й сам згодився за нагірського вершника… Ловко, еге. І скільки ж застав ти пройшов – ніхто не приглядівся. Забувати стали гекса в Імперії, а є такі, що й зовсім про вас не чули.

– Та хто такі ці гекса, – спитав Розвіяр, раптом розлютившись, – що можуть в Імперію засилати шпигуна? Чим вони можуть грозити Імператору?

Писар кивнув, поворушив жучка, щоб краще йшло чорнило, і застрочив далі. Перо ледь чутно дряпало писальну деревну кору.

Допитувач дивно всміхнувся:

– Ач ти, як забалакав… Імператору ніхто зі смертних грозити не може. Але Шуу, проклята тварюка, не проминає нагоду збурити заколот на кордоні, хвилювання в провінції, лихі заміри проти чесних громадян. І не дарма в нашому спокійному місті з’являються з брехнею на вустах гекса-напівкровка та звіруїн без вершника, але ж відомо, що нагори своїх чотириногих у могилу до братів кладуть. Чи тобі невідомо?

Розвіяр хотів відповісти уривком із «Хронік звіруїнів», але вчасно притримав язика.

– Відомо, – сказав він над силу. – Але ми ж на землях Імперії, що нам до законів диких околичних племен?

Писар іще раз поворушив жучка. Допитувач кинув на нього побіжний погляд.

– А я, – у Розвіяра раптом сів голос, – майже ніколи не брешу. Я насправді його брат… Названий. Я його від смерті врятував. А він мене. От і всі наші лихі заміри.

* * *

Другого дня вранці міський суд присудив – п’ять днів каторги за брехню на заставі при в’їзді до міста. «Каторгою» називалася будь-яка робота на користь міському господарству. Лукса відвели крутити якийсь коловорот, Розвіяра посадили в задушливу комірку переписувати протоколи допитів.

За кілька годин однорукий, якого звали начальник Шито, зайшов переконатися в його старанності й побачив, що гачечки лисого писаря точнісінько аж до чорнильної плями й помарочки перенесено з білого сувою кори на папір. Ба більше – переписувач скопіював навіть темні знаки на корі й сліди жучків-деревоїдів.

– Так ти…

Однорукий захлинувся від люті. Зіжмакав аркуш, що його почав був Розвіяр, жбурнув йому в обличчя:

– Знущаєшся?!

Розвіяр сторопів. Він звик, що його робота викликає в усякого новачка подив і захват.

– Ти переписувач? – крізь зуби спитав Шито, трохи заспокоївшись. – Чому не зробив красиво? Чому не написав розбірливо, я тебе навіщо тут посадив?!

– Я вмію тільки копіювати, – з подивом зізнався Розвіяр. – Я… так бачу. Що бачу – переношу на папір.

Увечері того ж дня він уже крутив коловорот удвох із Луксом – механічна підойма доставляла на височезну міську стіну каміння та розчин для нового будівництва, воду для дозорців і сталеві частини якихось оборонних механізмів.

Ще за чотири дні їх випустили з в’язниці, і вони опинилися на вулицях міста, гомінких, брудних, з метушнею. Вийшли за в’язничну браму й зупинились – без копійки грошей, без кусника хліба, зате з подорожніми документами «молодших громадян Імперії, позбавлених засобів до існування», сірими квадратними папірцями, у самому центрі яких ледь помітно переливався райдужний штамп.

– Чудово, – сказав Лукс, у захваті роздивляючись свій папірець. – За таке діло я б їм, либонь, іще що-небудь покрутив би.

– Ходімо. – Розвіяр повернув до міської брами.

– Куди?! Ми ж і міста ще не бачили, ти хотів у гільдію переписувачів…

– Ходімо. – Розвіяр упіймав його хвіст і накрутив на руку. – Нема чого нам тут робити. Ходімо, в дорозі розповім.

Учора вночі він мав довгу розмову з начальником Шито. Той знову випитував деталі Розвіярового життя, усе намагався впіймати на брехні, але Розвіяр, говорячи відверто в міру, усе-таки примудрився багато приховати. Наостанці Шито попередив: забиратися з міста негайно по звільненню і не показуватись більше.

– Мені б простіше вдавити вас обох. Та тільки коли кожного підозрілого давити, ніякий зашморг не витримає… Чув я про такі ліси, як ти розповідаєш. Кажуть, місця там пропащі, дорога погана, браконьєри ходять і різна наволоч поза законом. Ходять, годують своїм злочинницьким м’ясом тамтешніх ковтачів і хапунів… Моя тобі рада: знайди собі дівку десь у селищі і землю ори, на твоєму братику-бо орати – саме в лад. А в місто не показуйся. І ще одне: здумаєш підписи підробляти – руки повідрубують, а потім голову. Я попередив.

І ось тепер Розвіяр ішов геть із міста, а Лукс ступав поряд, понуривши голову, обхопивши руками плечі, прикриті старою, купленою принагідно сорочкою.

– Орати на мені не можна, – озвався похмуро, коли Розвіяр закінчив свою розповідь. – Коловорот крутити – ще б нічого. А орати – я тобі не рогач і не їздова саможерка.

– Жерти що будемо?

– Ти хотів переписувачем найнятись. А я можу полювати.

– Браконьєрствувати.

– Можна ліцензію справити.

– За які гроші? Дешевше купити хліба на базарі.

Лукс вилаявся по-звіруїнськи. Вони сіли при дорозі, у затінку, і пасли голодними очима каравани, що проходили поряд, мушляків із ледве висунутими з-під важко навантажених панцирів ногами, рогачів, запряжених у вози, погоничів, що сиділи на їхніх волохатих чорних горбах.

Хотілось їсти. Ломило напрацьовані на «каторзі» руки. Дивне бажання, що змагало Розвіяра на кордоні Нагір’я й Імперії, – сховалось кудись углиб.

– Треба б справити собі зброю, – діловито сказав Лукс. – І навчитися вдвох парного бою. Ти ж не вмієш. Ти мені в бою вуха відрубаєш, і добре, коли вуха, а то ж і голову відітнеш.

– Ми «молодші громадяни Імперії, позбавлені засобів до існування», – Розвіяр осміхнувся. – На штампі написано: «Без права носіння зброї».

Лукс витягнув із кишені сорочки свій папірець. Розгорнув, довго вглядався в райдужну печатку. Тоді згорнув ковпаком і смачно плюнув усередину.

– Обережно, – сказав Розвіяр. – Ми просто під містом сидимо.

– Бачив я їхні «права» знаєш де? – ущипливо спитав Лукс. – У ляскуна в клоаці!

І пожбурив папірець у придорожні кущі.

* * *

Лукс не любив і не вмів носити тягарі, складати каміння, рубати й пиляти дрова, валити дерева, одне слово, він майже нездатний був до тієї роботи, що може прогодувати бродягу під час мандрівки. Катати на спині дітей Лукс не погоджувався з гордості, та й навряд чи хтось із батьків довірив би дитину такому «ярмарковому чуду».

Розвіяр, звиклий до тяжкої роботи, не цурався ніяких заробітків. У дрібних селищах, через які лежала їхня путь, ніде було дістати чистої оправи й не було кому продати готову книжку, тут навіть історії в трактирі слухали неохоче, без цікавості, тому Розвіяр навантажував і розвантажував хури з колодами, пиляв, тягав, гарував за дві миски каші. Луксові це здавалося принизливим, він ішов у ліс на заборонений мисливський промисел, і Розвіяр кожного разу чекав від цих походів лиха.