Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 39

– От би потрапити туди, – сказав Лукс невпевнено.

Розвіяр здушено засміявся:

– Я теж часом думаю: от би потрапити туди.

– Їсти хочу. – Лукс пощулився. – Тут водяться ляскуни, як ти думаєш?

* * *

Після заходу сонця чорне каміння перестало грітись. Лукс розпалив багаття з сушняку й підсмажив здобич на рожні. Вийшло смачно. Розвіяр обгризав кістки, дивився в пригасле багаття і скоса позирав на Лукса.

– З голоду не помремо, – сказав звіруїн чомусь вибачливим голосом.

– Уже непогано, – Розвіяр кивнув. – Що ще ми можемо робити?

– Будь-що. Можемо найнятись охороняти що-небудь або кого-небудь. Я хороший боєць, а ти… Ти хороший стрілець?

– Некепський, – сказав Розвіяр. – Тільки вартівником я вже був. Набридло.

– Тоді чого ти хочеш?

Розвіяр помовчав. Якби він міг сказати словами, чого хоче.

– Велику бібліотеку, – сказав, потягуючись. – Щоб стіни її були завішані сітями павуків Ча – проти вільгості. І щоб розташовувалась ця бібліотека в найвищому будинку міста Мірте, і щоб співали струни, і на даху стояла день і ніч осідлана крилама – для мене… Або навіть крилатий візок. Ось чого я хочу.

Лукс якийсь час спантеличено мовчав.

– Еге, вигадувати ти митець, – сказав нарешті. – Тебе послухаєш – так і не знаєш потім, що й з вухами робити.

* * *

У селищі, куди привела їх дорога, жили не звичайні дикі пастухи, як оті, що постачали молоко та м’ясо печірок у замок володаря. Тут мешкали громадяни Імперії, переселені на кам’янисту околицю, до самого кордону, почасти з власної волі, почасти з наказу Імператора. Жили вони не в печерах і не в злиденних халупах, а в добротних будинках, змурованих із каменю, з великими пічками. Гостей, попри побоювання Розвіяра, зустріли привітно. Господар оселі, до якої вони постукали, склав перед пічкою гірку сушняку і з уклоном запросив Розвіяра розпалити в пічці вогонь.

– А… навіщо? – Розвіяр розгубився. Ніч обіцяла бути не холодною, а в камінному домі і поготів тепло, а палива в тутешніх краях вічно бракувало.

– Та як же, – здивувався хазяїн. – Традиція!

І розповів, що там, звідки він родом, кожного подорожника просять розікласти в печі вогонь. Кажуть, десь по дорогах ходить чоловік на ім’я Бродяча Іскра, або Пічник. В оселі, де він розпалить вогнище, завжди буде мир і щастя. А там, де він змурує пічку, народиться маг; слухаючи його, Розвіяр пригадав рядки у «Хроніках», що пояснювали походження Ранку-Без-Похибки: «…поселення клану Роси відвідав чоловік, що звався Бродячою Іскрою… змурував камінну пічку в оселі ватажка. Небавом старша ватажкова дружина народила хлопчика-раба…»

Лукс заснув на матраці, набитому сухим листям. А Розвіяр допізна розпитував доброго хазяїна про землі, де той жив давніше, і все намагався дізнатись що-небудь про ліси, де на випалених ділянках селяни вирощують злаки, де в достатку водяться білки з вогненно-рудими хвостами, де в гущавині лісу колихається павутиння з застряглими в ньому пташиними скелетиками.

Хазяїн слухав, розтуливши рота, високо піднявши кущасті брови. Ліси, сказав він, в Імперії звичайна річ: у Лісовому краю, і на живих землях, і навіть у Безземеллі де-не-де ростуть. Але про такі, як Розвіяр розповідає, він, хазяїн, перше ніколи не чув. Можливо, це не в Імперії зовсім, а десь на околиці?

Можливо, погодився Розвіяр.

Тоді на відповідь хазяїн розповів йому таку історію: усі землеписні карти всього світу зібрано в Столиці, у палаці Імператора. Тільки Імператор, зажадавши дізнатись невідоме, ляскає пальцями з перламутровими нігтями – ось так, – і йому в ту ж мить підносять карту, де хитаються під вітром ліси, курять дороги, співають мандрівні музики, тому що ця карта жива і точно показує, що і як робиться у світі. Імператор може знати, що ми тепер із тобою розмовляємо, – для цього йому досить нахилитись і наблизити до карти своє всевидюще око. А якщо він розгнівається на яку-небудь провінцію, то просто посипле це місце на карті сіллю. І там стануться неврожай і лиха, і так буде, поки Імператор не зглянеться.

Розвіяр пішов спати, уражений величчю Імперії. Але снились йому не Імператор у високих покоях і не карти, посипані сіллю. Він бачив світлячків у високих кронах і білок, що котяться по землі рудою хвилею.

Розділ сьомий

Вони йшли від селища до селища, живучи з полювання. Людей на дорогах усе більшало, усе частішали стовпи з розвішаними на них указами й законами. Розвіяр завжди спинявся, щоб ретельно роздивитися такий папір: документи були райдужні, із ледь помітним перламутровим переливом. Справжні імперські грамоти.

Місцеві мешканці переважно не вміли читати, але грамотам уклонялись. Інколи сипали крихти на землю перед стовпами – це буцім приносить талан й оберігає. У наказах обіцяно люту смерть крадіям, браконьєрам, убивцям і фальшивомонетникам, а люди всміхалися, дивлячись на райдужне сяяння, і подовгу стояли, милуючись барвами. Розвіяр дивувався.

В околицях містечка під назвою Злива звіруїна взяли за браконьєрство. Лукс никав у кущах, а Розвіяр ішов дорогою, думаючи про своє, придивляючись до міста попереду, в долині. Задумавшись, присів відпочити на камінь, почув тупіт і ворушню, поспішив на допомогу; виявилося, четверо вартівників (у повнім складі вся міська варта) накинули на Лукса аркани й скрутили, хоч той і не думав опиратись. На землі валялася, розметавши короткі крила, убита кормуха: товста смачна птиця.

– Далеко забрався, звіруїне, – сказав начальник варти. І не дожидаючи відповіді, повернувся до своїх. – Вибирайте найвищу гілляку, ці тварюки живучі… Он та гілка ніби годиться.

Один вартівник дбайливо підібрав із землі кормуху, другий дістав мотузку, третій поліз на дерево. Розвіяр із подивом зрозумів, що Лукса збираються повісити просто тут – без питань і без суду.

– Гей, – сказав він начальнику варти.

Зброї і досі не було. Вештаючись по дорогах і бездоріжжю, Розвіяр обшарпався, пропилів, заріс рідкою юнацькою бородою і вигляд мав жалюгідний. Але коли він сказав «гей», начальник варти повернув голову.

Вони скинулись очима. Набагато пізніше Розвіяр зрозумів: у ті дні він копіював володареві звички, як переписувачі копіюють літери й рядки. Зітнувшись із ним поглядом, вартівник не став відмахуватися від придорожнього бродяги з зухвалькуватою манерою. Він вислухав Розвіяра, і ці кілька слів урятували Луксові життя.

Звіруїна забрали до Зливи й замкнули в тамтешній в’язниці – залізному барилі без вікон, наполовину вкопаному в землю. Розвіяр знайшов найбільшу корчму, замовив коновку бульйону й узявся розповідати «Повчальне казання про людей, звірів та інших тварей». Навколо потроху зібралась юрба; Розвіяр розповів, як ситуха зажадала стати криламою, і загадав від слухачів заплати. Йому зібрали в чиюсь шапку жменю монеток. Розвіяр розповів, як дочка лісоруба вирішила вийти заміж. Натовп став густішим, Розвіяр пообіцяв, що більше не скаже ні слова, поки не дістане п’ять імператорських реалів.

Над ним сміялись, його лаяли. Забравши зароблене, він вийшов із корчми і попрямував до іншої, навпроти. Там узяв собі кварту кип’ятку й узявся розповідати «Історію звіруїнів».

Злива була маленьким, глухим, сонним містечком. Зібрати за ніч п’ять реалів виявилося річчю неможливою. Наближався світанок, і Розвіяр уже снував наперед програшні плани визволення Лукса силоміць, аж коли один крамар, молодий, але дуже товстий, сором’язливо попросив його розповісти ще раз про корабель жінок. Розвіяр згадав Східну темницю, камінні стіни, підлогу, вкриту мохом, струмочок, що вирвався зі стіни, і сопіння наглядача Роджі.

– Жили собі дві жінки, перша була дружина шевця, друга – дружина крамаря, що торгував пухом. Шевцева дружина була вірна своєму подружжю, і навіть у думках не чинила перелюбу ні з ким. Крамарева дружина любила спати на м’яких перинах, смачно їсти й утішати свою хіть. Одного разу…