Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 38

Він затрусив головою й піднявся на тремтливі ноги. Протилежний край розламу не поближчав, але сонце проминуло полудень і почало схилятись. Ніколи в житті, сказав собі Розвіяр, більше ніколи в житті я не стану цього робити; не знаю, звідки ця магія, і хто навчив цього обряду старого Маяка, і хто навчив володаря, і скільки в світі є людей, що знають цю таємницю. Але я більше – ніколи, краще нехай я здохну, впаду тепер у цю чорну річку, захлинуся…

Із-під підошви в нього вирвався камінь і полетів, перевертаючись, униз, і беззвучно сягнув води.

– А тепер я знайду що-небудь, щоб переправитись, – сказав Розвіяр уголос – чи то собі, чи то мосту. І оступаючись, повисаючи над чорною водою, поплівся назад.

Лукс стояв на березі, біля самого мосту, переступаючи з лапи на лапу, ніби танцюючи. Гриз нігті, дивлячись, як повертається Розвіяр, і кинувся до нього, ледве той зійшов із мосту:

– Ти передумав?!

У міру того, як Розвіяр пояснював йому суть справи, нервове обличчя звіруїна все блідішало і байдужішало.

– Я знайду палку, – завершив Розвіяр. – Або мотузку. А краще і те й друге.

– Яка, кажеш, там діра? – безбарвним голосом спитав Лукс.

– Кроків із п’ять або шість.

Лукс стиснув губи. Повернувшись, поглянув на небо над далекими горами. Розвіяр простежив за його поглядом, але нічого особливого не побачив; звіруїн обхопив себе за плечі й похитнувся – вперед-назад.

– Ходімо, – так само тихо і безбарвно сказав Лукс. – Спробую допомогти.

* * *

Удвох вони дібрались до проламу швидше – Розвіяр набув певного сприту, а звіруїн з природи вмів ходити по горах і руїнах. Діставшись до проламу, вони якийсь час стояли мовчки. Розвіяр боявся, що Лукс скаже: ні, це задалеко. А Лукс дивився то на воду, то на протилежний край провалу, ворушив губами й думав невідомо про що.

– Ну? – не витримавши, спитав Розвіяр.

Лукс потер долонями обличчя:

– Сідай мені на спину.

Розвіяр знову зміряв оком відстань. Він бачив, як стрибають звіруїни. Як вони піднімаються вгору по майже прямовисній скелі, як перестрибують із каменя на камінь. Але він прекрасно пам’ятав, як поранений Лукс іще два дні тому ледь ноги тягнув.

Він хотів спитати: «Ти певен, що зможеш?». І ще хотів спитати: «Хіба мені можна сідати на місце твого брата, якого я вбив?». Уже був розтулив рота – але згадав, як Лукс назвав його майстром ставити дурні питання. І мав же рацію.

Балансуючи на камінні, він упритул підійшов до звіруїна. Закинув ногу на його теплу м’яку спину, підтягнувся. Минулого разу він сидів верхи на Місячному-До-Речі, коли той ще носив сідло й стремена. Розвіяр відчував тоді, що, сідаючи верхи, принижує полоненого. А тепер цього почуття не було.

Лукс повернув голову, Розвіяр побачив його профіль:

– Тримайся за плечі. І коліна стисни.

– Тобі хіба не треба розганятись? – пробелькотів Розвіяр.

– Тихо, – сказав Лукс. – Дивися вперед, а не вниз.

Він присів, напружинивши лапи. Розвіяр відчував, як напружились його м’язи – не камінно, як у раба, що крутить важкий коловорот. Звіруїнові м’язи перетікали під шкурою, ніби вода під мостом – невловно, пружисто й небезпечно. Руки зігнулись у ліктях, голова нахилилась уперед. Розвіяр набрав повні груди повітря, і в цю мить Лукс стрибнув.

Він таки був ослаблений. Стрибок вийшов коротким і хапливим. Але навіть такий стрибок був маленьким польотом.

Учепившись у Луксові плечі, стиснувши коліна, Розвіяр змайнув разом із ним. Побачив річку й чорні очі чорториїв. Побачив небо в струменистому полуденному серпанку. Побачив здійняту в повітря тінь чотириногого з верхівцем на спині. І в наступну мить із розгону тицьнувся обличчям у мокру спину звіруїна. Той приземлився на передні лапи, похитнувся, задня зірвалась – і знову знайшла опертя. Лукс стояв на чотирьох лапах, розставивши зігнуті лікті, нахиливши голову – а провалля лишилося позаду.

Розвіяр сповз із його спини. Витер обличчя рукавом, прокашлявся:

– Спасибі. Знаменито це… у вас.

Лукс не глянув на нього. Він дивився на річку, на пролам, на полишений берег.

– По-моєму, – обережно сказав Розвіяр, – тобі не треба повертатись.

Звіруїн круто обернувся. Розвіяр подався назад, поступився і мало не впав: звіруїн вчасно перехопив його руку.

– Повтори, що ти сказав, – видихнув Лукс.

– По-моєму, тобі не треба повертатись. Тебе там напевно заб’ють.

– Це не виправдання! – вигукнув Лукс. – Мої пращури йшли у вогонь сміючись…

– Авжеж, – Розвіяр обережно вивільнився. – Але… мені здається, що ти вже мрець. Для своїх. Мертві не воюють.

* * *

Мовчки, пліч-о-пліч, вони пройшли шлях по мосту до острова. У Розвіяра дрижали коліна, Лукс весь час підбирав забиту передню лапу. Так, накульгуючи й перебираючись із каменя на камінь, вони вийшли на плаский кам’янистий майданчик. Острів був перегороджений високим парканом, і в центрі його стояла камінна арка, до половини прикрита ґратами.

– Хто такі? – з цікавістю спитав імперський вартівник, колись бравий, а тепер одутлий і збрезклий. За його спиною стояли двоє молодих, зі зведеними арбалетами.

– Нагори, – за двох відповів Розвіяр. – Я вершник. А це мій брат.

* * *

Дорога була занехаяна, курна. Особливо багато пилюки збиралось у ковбанях і ямах. У небезпечних місцях над обривом де-не-де в землю вкопано камінні стовпчики. Зійшовши з мосту, Розвіяр і Лукс ішли мовчки. Розвіяр бачив, як Лукс ворушить губами, хитає головою, ніби від чогось відмовляючись, і знай ловить рукою китичку хвоста, що все б’є по боках. Розвіяр знав, що Лукс скоро заговорить, і не помилився.

– Знаєш, що я оце зробив?

– Перейшов кордон. Як і збирався.

– Зрадив… покинув землю предків.

– Де тебе хотіли вбити. Без вини, між іншим.

Лукс зітхнув крізь зімкнуті зуби:

– Є ще одна… річ. Я раб.

– Чий? – Розвіяр усміхнувся.

– Твій.

Розвіяр ступив кілька кроків, тоді зупинився. Лукс дивився спідлоба, без усмішки.

– Поясни, – м’яко попросив Розвіяр. – Або визнай, що ляпнув дурницю.

Лукс похитав головою:

– Кожному, хто народився на чотирьох лапах, потрібен вершник.

– Ти вийшов за кордон своєї країни й своїх законів. Значить…

– Нагор, народжений, щоб ходити під сідлом, не може перестати бути рабом. Це сама природа.

– Отак? – Розвіяр почав хвилюватись невідомо чому. – А Ранок-Без-Похибки?

Лукс відпечатав пазуристу лапу в коричневій придорожній пилюці. Підняв. Подивився на лапу, тоді на відбиток.

– Ранок-Без-Похибки був маг. Так, він повстав проти законів і вбив вершника, свого брата. Але це нічого не змінило в його долі. Він знайшов собі нового господаря. Іншого вершника.

Розвіяр згадав володаря. Чорне волосся з ниточками сивини. Неуважний, проникливий погляд. «Мідний королю, Мідний королю…»

Він глибоко зітхнув, гамуючи раптовий дріж.

– Ми шукаємо собі вершників… навіть коли ми поза законом, – тихо сказав Лукс. – Ми хочемо, щоб вони за нас вирішували, робили наш вибір. Ти вирішив за мене… мені легше. Спасибі тобі. Дуже важко жити без вершника.

– Луксе, – Розвіяр охрип. – Ти сам вирішив. Це був твій вибір!

Звіруїн поглянув докірливо:

– Ні.

І пішов уперед, а Розвіяр, повагавшись, – за ним. Лукс опустив хвіст, і світла китичка креслила уривчастий слід у дорожній пилюці.

Дорога плавко підіймалась угору. На схилі гори показалися темні склепіння печер, перед найбільшим стирчала жердина із клаптем тканини, що майорів на ній.

– Пасовиська, – сказав Розвіяр, думаючи про інше. – Тут теж печірок пасуть.

Сідало сонце. Хмари на заході складались у янтарно-рожевий, хисткий палац.

– Як Мірте, – сказав Розвіяр. – Дуже схоже.

– Як що?

– Мірте, літаюче місто. Там живуть люди з золотим волоссям. Вони дуже мудрі й добрі і не вбивають навіть пацюків.