Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 37

Уранці вони знов рушили і йшли мовчки, поки не побачили місце злиття двох річок. Потік, що багато днів вів Розвіяра до мети, здавався струмком проти повзучої маси води, з рікою, схожою на текуче море. Лукс, здається, теж здивувався: він ніколи не бував тут і не припускав, що прикордонна річка така величезна.

Розвіяр, приплющивши очі, згадав карту: тут пролягав кордон звіруїнських земель. Зовсім поряд був верхній край сторінки – там, у бібліотеці, і пізніше, в замку, коли Розвіяр відновлював карту з пам’яті.

– Прийшли, – сказав він уголос.

Вони пройшли ще трішки вздовж прикордонної ріки, протилежний берег якої ховався в імлі, і побачили камінний міст, що де-де обвалився, але з вигляду ще проходимий. Вода під ним закручувалась темними нуртами; велетенська ріка текла беззвучно, але в її маслянистому русі почувалась прихована небезпека. У мареві спекотного дня острів здавався низькою хмарою посеред води.

Лукс сів. Сидячи, він був на зріст як випростана людина. Його смаглявий живіт, укритий пригоєними ранками, безволосі груди й плечі виростали зі звіриного тіла так само природно, як замшілий камінь виростає з високої трави. Він сидів і глядів на Розвіяра, ніби чогось від нього ждучи.

Розвіяр усівся поряд. Вони сиділи в малому затінку, дивлячись, як тремтить повітря над берегом і як беззвучно нуртує річка. Лукс задумливо опоряджався – кігтями вичісував шерсть, пальцями розплутував ковтуни, вибирав реп’яхи. До Розвіяра повернулись думки, що хвилювали його весь час останнього переходу – вони не мали нічого спільного ні з виживанням, ні з планами на найближче майбутнє.

Він думав про людей, що збиралися жити довго і мали владу. Про володаря. Про звіруїнів. Про мага. Про те, що могутні вмерли, а приречений вижив. Лукс граційно вигинався, вичісуючи шкуру на стегнах; шерсть його настовбурчилась, і знаки острог стали майже непомітними. Вершник, який носив ці остроги, теж помер.

Розвіяр перевів очі на річку. Йому були знайомі голод і спрага; почуття, що тепер панувало над ним, скидалось і на те, й на друге. Раніше, в замку, це почуття уже навідувало його. Тоді його лютили власні дурість і слабкість, він бажав стати розумнішим і сильнішим, уважно слухав сотника Брана, тренувався з клинками, бігав по горах з мішком каміння за плечима, але це було не те, попри всі потуги він залишався так само слабким і дурним…

– Чого ж потребую? – спитав він пошепки.

Лукс почув. Дав спокій своєму хвосту, який хвилину тому лагідно чистив від чіпких реп’яхів.

– Чого потребуєш? – перепитав здивовано. – Я думаю, перейти цю річку й зостатися серед живих.

Розвіяр повернув голову:

– А що тобі треба?

– Я думаю, того ж самого. – Лукс усміхнувся. Це була друга чи третя його усмішка, як пам’ятав Розвіяр. – Нам треба вижити.

– А потім?

– Який ти нудний. Тоді буде видно.

– Луксе, – спитав Розвіяр повільно. – У тебе є щось, що ти цінуєш? Окрім життя?

Лукс випустив свій хвіст. Той обережно ліг на камінь, білий кінчик його здригнувся.

– Нічого, – сказав, подумавши. – Усе, що було, я вже втратив – свій клан, брата, родину. Честь, кінець кінцем. У мене немає нічого, крім життя, але, як на мене, цього вже дуже багато. Тільки мерцям нема чого втрачати.

– Шкода, – сказав Розвіяр, дивлячись на острів у клубочінні марева. – У мене теж нічого такого нема.

– Ти майстер ставити дурні питання, – з повагою сказав Лукс. – А от що ти скажеш дозорцям на мосту, коли вони спитають, хто ти такий?

– Просто людина.

– Людина, що прийшла з землі нагорів. В одежі вояка, – Лукс скинув на Розвіяра оцінливий погляд. – Гаразд, у залишках одежі вояка.

– Що ж мені, роздягтись і йти голяка?!

Лукс похитав головою:

– Гола людина ще підозріліша… А коли я спитаю в тебе, хто ти такий? Поки ми ще не перейшли кордону?

– Ти вже питав. І я відповів.

Лукс зітхнув:

– Ти не пояснив головного. Чому ти пішов? Чому захотів тікати, якщо володар замку так цінує тебе, що довіряє вогняних тварюк? Адже замок вистояв, маг нічого не зміг із ним зробити. Він не зміг навіть убити камінного володаря, той залишився живий, і тепер…

– Він помер, – вирвалось у Розвіяра. Його струснуло: він згадав уриваний, жадливий шепіт: «Мідний королю, Мідний королю»…

Лукс відсахнувся. Смагляві його щоки знову пожовтішали – кров відлинула від обличчя.

– Я тобі не вірю, – сказав він із побожним жахом. – Ти бачив його мертвим?

– Так, – Розвіяр відвернувся. – Тому й пішов.

– А…

Лукс затнувся. Тінь від каменя, під яким вони сиділи, повільно переповзала, скорочувалася.

– Значить, маг його все-таки вбив, – скоріше собі, ніж Розвіяру, сказав Лукс. – Значить, він усе-таки зміг…

Розвіяр подумав з полегкістю: от і не треба нічого пояснювати. Картинка світу добудовується, як хатинка за відомими кресленнями; можливо, в замку теж повірять, що володар умер із волі мага? І з волі мага в його груди вгороджено клинок?

– Що тепер буде? – знову спитав Лукс.

– Імператор захоче взяти ці землі собі. Але прокляття Ранку-Без-Похибки залишилося в силі. Буде війна. І нагори програють.

Лукс ліг на живіт, витягнув лапи, долонями сперся в землю. Дуже низько опустив голову, Розвіяр побачив його шию під сплутаним волоссям.

– Знаєш, – сказав не дивлячись. – Ти… йди, мабуть, сам.

– Що?

– Сам переходь кордон… Я лишуся. Усе-таки…

Зробилося тихо.

– Старійшин Рівнодення вбито, – знову заговорив Лукс, мов намагаючись умовити себе. – Без них… можливо… свої мене не зачеплять. Коли вже така доля… Краще померти в бою, тоді на зеленій рівнині по смерті можна буде все пояснити Танцюрі. Сказати, що я не злякався, а запізнився заради великої місії.

З кожним словом його голос робився все певнішим.

– Так. Я піду в клан Зими. Дізнаюся новини. Знадобляться бійці. Я хороший боєць, а не те, що ти подумав. Треба брати з собою щити, щоб захищатися від стріл із повітря. Ми з Танцюрою добряче відпрацювали парний бій зі щитами… Шкода, що його нема. Але нічого: певно, що знайдуться піші вершники… Ти, може, зі мною підеш?

Він підняв голову. У його очах була справжня надія – вимоглива. Пристрасна.

– Ні, – з зусиллям сказав Розвіяр. – Послухай, таж ти збирався вижити.

– Хіба я безсмертний? – Голос Лукса знов здригнувся. – Рано чи пізно… доведеться пояснювати Танцюрі, як це трапилось. А ти… не підеш зі мною, ні?

– Ні, – повторив Розвіяр і піднявся. – Знаєш… непогано, що ми здибались. Але от…

Він затнувся і розвів руками. Потім повернувся й пішов до мосту.

* * *

Спершу він просто йшов, як ходять по мостах, обережно, але майже легко. Потім стало гірше: що далі, то непрохіднішим ставав міст. Можливо, його колись розмило повіддю, або в нього стріляли з катапульти, або просто час на середині річки йшов швидше: Розвіяр пробирався тепер, чіпляючись за залишки поруччя, стрибаючи з каменя на камінь, обмацуючи мурівку перед собою, збиваючи у воду слабко покладену цеглу. Від води несло холодом, несподіваним серед спекотного дня.

Острів поближчав, виступив із хмари. І майже одразу виявилося, що далі ходу нема. Цілий просвіт між двома опорами завалився, і від одного уламка до другого було п’ять або шість широких кроків – якби Розвіяр умів ходити в повітрі. Але він не вмів.

Важко дихаючи, він сів на край мосту, спустивши ноги. Перепочити, думав він. Час є. Добути мотузку? Добути довгу палку? Ні, тут нема дерев… Іти вздовж берега? Шукати інший міст або, можливо, брід?

Річка лилася під його ногами, маслянисто-чорна. Не хотілося торкатися цієї води. Розвіяр, мабуть що, не став би її пити.

Учепившись у покришене каміння, він подумав у якімсь заціпенінні: ось якби тут була довга жердина, зрубане при корені молоде дерево. Цінна річ, необхідна, без якої не можна. Тоді можна було б провести над нею рукою й сказати: «Мідний королю…»

Він здригнувся й мало не повалився вниз. Якесь наслання пройняло його, мов ковток морської води. Він навіть закашлявся, такою зримою, щільною, відчутною була спокуса.