Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 36

Лукс замовк – і мовчки, задумливо смажив м’ясо, поки воно не почало підгоряти.

– Ну гаразд, – пробурмотів нарешті Розвіяр. – Ти ж сам казав…

Лукс підчепив смаженого ляскуна кігтем і перекинув на білий камінь – холодніший.

– І все було добре, – рівним голосом сказав Лукс. – Поки маг не помер. А от коли він помер, усім стало зрозуміло, що не буде ні вежі, ні намісника, що маги зовсім не всемогутні, що Імперія не зможе захистити нас від прокляття… А моєму клану, клану Рівнодення, стало зрозуміло, що брат мій, Короткий-Танцюра, ходить пішки на посмертній рівнині, принижений, як оцей ляскун. Я пішов із клану Зими і став ховатись у горах, як цей ляскун, коли він був живий. Але мої родичі знайшли мене й піймали, як знов-таки цього ляскуна… Їж. Він же холоне.

– Якщо ваші старійшини пообіцяли Імператору побудувати вежу, значить, він пришле іншого мага, – припустив Розвіяр.

– Гадаєш, магів в Імператора – як мокриць біля річки? І він стане присилати їх одного за одним, щоб вони тут пропадали?

Лукс знизав плечима, ледь усміхнувшись, аж Розвіяр побачив, яким він був у мирному житті – до того, як його брата вбила вогнянка біля пастушачих печер. Підкреслено неуважливим, недбалим і гострим на язик; саме такому озлоблений старійшина міг спересердя дати назвисько: Місячний-До-Речі…

– Ти любив свого брата? – пробурмотів Розвіяр, відводячи очі.

– Ненавидів, – ясним голосом озвався Лукс. – А він ненавидів мене. Наша мати народила трьох рабів й одного вершника. Двох рабів довелось у ранньому дитинстві обміняти на дівчаток – найкращих рабів, моїх старших братів, бо дівчат у ті роки родилося мало. А Танцюра вважав себе занадто хорошим, щоб їздити на мені. Я ніколи не вигравав Довгий Похід, ніколи не приходив першим. Одного тільки разу прийшов другим… Ми з братом не розлучались, були як одне ціле. Я бачив, як він умер… – Лукс двома передніми лапами розірвав смаженого ляскуна на дві частини. – Вибирай, яку тобі. По-моєму, вони однакові.

Розвіяр був занадто голодний, щоб хоч хвилькою печалі вшанувати загибель Короткого-Танцюри. Муркочучи і чвакаючи, вони зжерли ляскуна, обгризли кістки і закидали залишки страви камінням.

Розвіяр підійшов до води, щоб напитись і вмитись. Шкіряні чоботи витримали путь і не збиралися рватись – це було добротне взуття, зшите ремісниками в замку. Без чобіт на цьому камінні Розвіяр умить би збив ноги; куртка зі шкіри печірки нагрівалась на сонці, як чорний стіл-сковорідка.

Він увійшов у воду, не знімаючи одягу. Завмер, відчуваючи, як крижані цівочки пробираються між курткою, сорочкою і, трохи зігрівшись, торкаються шкіри. Він так робив уже якось – правда, потім довго довелося сушитись, розіклавши пожитки на камінні…

– Поглянь! – тонко крикнув Лукс.

Над горизонтом піднімались три крилами. Цього разу вони летіли низько, неквапно, колами – когось виглядаючи на землі.

Розвіяр вискочив із ріки, розбризкуючи і розливаючи по камінню потоки води, послизаючись і мало не падаючи. Бігти було пізно – крилами, навіть неквапливо ширяючи, наближалися щодуху. Тікати від них по землі не було смислу.

Місячний-До-Речі завмер, опустивши руки, низько присівши на розчепірених лапах. Жовті пазурі вчепилися в землю. В очах був вираз, що його Розвіяр уже бачив одного разу: схожий погляд був у Лукса, коли хмара метеликів-кровників висмоктувала його живцем у заростях колючих кущів.

– Не стій! – гаркнув Розвіяр. – Шукай, де сховатись!

Від берега піднімались невисокі гладенькі скелі – ляскунам було вільно ховатись у тріщинах, але людина, а тим більше звіруїн у них укритись не могли. Де-не-де росли кущі, але рідкі, низькі. Розвіяр озирнувся на річку. У нього майнула божевільна думка: що коли пірнути й пересидіти поки на дні?!

– Навіщо вони? – тихо спитав Лукс. – Не розумію.

– Лягай!

Чотириногий слухняно ліг під розложистим, але майже прозорим мереживним кущем. Поруч упав Розвіяр. Мокра сорочка прилипла до тіла.

– Їх не мало б тут бути, – з тупим відчаєм повторив Лукс. – Імперські вартівники? За мною? Не може бути…

Розвіяр дивився, як наближаються крилами. Вони то знижувались, то знову підіймались. То ухилялись, і тоді Розвіяр починав благати, щоб маршрут їхній пройшов обіч – але небесний патруль ішов точно над річкою, і Розвіяру з Луксом судилось навернутись йому на очі за хвилину, не більше.

Але сталось інакше. Птах, що летів спереду, раптом упав – Розвіяр подумав уже, що він розіб’ється об каміння, але птах розвернувся в падінні – стало чітко видно три людські фігури на його спині. Вершники одночасно, мов тіні один одного, зробили якийся рух – такий звичний і знайомий Розвіяру, але він не одразу зрозумів, що відбувається. Маневр першого птаха повторили й ті двоє, так само розвернулись, але вершників Розвіяр не роздивився. Птахи зникли з обсягу зору – знизились і майже одразу злетіли високо в небо. Розвернулись і пішли назад – углиб землі звіруїнів.

І далі шуміла, котилася в камінні ріка. Зовсім неподалік охнув у камінні ляскун. Осмілів – і заохав басовито, розложисто, прикликаючи подругу.

* * *

Ні Розвіяр, ні Лукс не могли знати, що відбувалось у раді старійшин. Що казали імператорські посланці, які зійшли зі своїх крилам? Що відповідали їм звіруїни? Чи торгувались, чи виправдовувались, чи винуватили? Відмовлялись від домов, шукали, на кого скинути вину за гибель мага?

Перебравшись через невисоке пасмо каміння, Розвіяр і Місячний-До-Речі побачили їх; Лукс зупинився, притулився животом до землі, притиснув долоні до грудей:

– Це вони. Це мої…

– Родичі? – нажахано спитав Розвіяр.

– Із мого клану, – ледь чутно сказав Лукс. – Подивись… Ці… вони не забрали стріли.

Стріл було дев’ять – за кількістю вершників на криламах. Оперення біле і яскраво-жовте. Жертв було всього вісім, і тільки одну, стару напівлюдину з сивою головою й рідкою щетинистою бородою, убито двома стрілами.

– Поглянь, як вони стріляють! – із болем сказав Лукс. – З лету… по біжучих…

Розвіяр і сам усе прекрасно бачив. Кожна стріла була встромлена, наче голка в подушечку, із розрахунком убити одразу. І вони вмирали на бігу – лапи рабів продовжували нести уже мертві тіла, а вершники валилися з сідел і котилися шкереберть по землі, розбиваючись об каміння, уже мертві.

– І вони не забрали стріли. У нас так робиться на знак того, що це не вбивство і не бій, а страта. Це мій клан, Рівнодення… Старійшини, вожаки… Що це?

Лукс повернувся до Розвіяра, неначеб той міг знати відповідь.

– Вони чимось прогнівили Імператора? – спитав той, не роздумуючи, навмання.

Лукс ковтнув.

– Не знаю. Я чув тільки переповідки, плітки… Рівнодення завжди було проти спілки з Імперією. З самого початку. Потім казали, що маг не виконав обіцянки, не зняв прокляття… Не зумів зруйнувати замку… І, значить, немає влади Імператора над нами, немає зобов’язань… Мені було не до того, чесно. Мене тоді шукали, щоб повернути в братову могилу… Що це, як ти думаєш? Помста за цього проклятого мага?

– Це переділення влади, – сказав Розвіяр і знову, зі страхом та огидою, почув нотки володаря у своєму голосі. – Початок нової війни. Напевно.

Лукс відійшов убік. Обхопив себе за плечі. На шкірі його передпліч виступили сироти.

– У них зброя, – сказав Розвіяр. І в ту саму мить собі відповів сам: – Але ми не такі дурні, щоб їх грабувати. Їх знайдуть. Хай краще все буде при них, до останнього ножика.

Він насилу відірвав очі від тіла старого, убитого двома стрілами. Старійшини клану Рівнодення були проти спілки з Імперією; їхня непокірливість прийшлася саме до ладу, коли знадобилось терміново знайти винного в загибелі мага і невдачі походу.

– Проклята земля, – сказав він уголос. – І прокляття не знято.

Лукс повернувся й поплівся геть, припадаючи на всі чотири лапи.

* * *

Вони переночували на голій землі. Над ранок Розвіяр, не витримавши холоду, притулився до теплого, м’якого, шерстистого боку Лукса. Той не заперечував; Розвіяр зігрівся й перестав труситись.