Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 35

Нині тут відбувався «перформенс».

Із келихами в руках у таємничій напівтемряві повільно і невимушено рухались люди. Вони розглядали скульптури, майстерно підсвічені лампочками, - через те фігури здавалися живими і теплими. Лунала тиха музика і кілька іноземних мов перемішувалися між собою, утворюючи розмаїтий бджолиний гул.

Майстер був задоволений. Дві-три роботи купили одразу, хоча він не планував влаштовувати торгівлю. На продажу наполягла дружина.

Вона пурхала поміж гостей із щасливим обличчям, пропонувала напої і непомітно керувала двома офіціантами, котрі стояли, заклавши руки за спини, у кутках зали.

- По-моєму, успіх… - шепотнула вона чоловікові, пропливаючи повз нього і обдаючи його чутливий ніс парфумами «Ніна Річчі».

Він зморщився. Справа була не в «Ніні Річчі», а в одному маленькому нюансові, котрий останнім часом точив його зсередини, проте, не був вагомою причиною для розлучення: у дружини з юності була… якби це він міг пояснити?… недобра посмішка. Точніше - негарна посмішка. Точніше - посмішка… недалекої людини, такий собі оскал, що відкриває ясна і здіймає верхню губу аж під ніс. При цьому вона була красивою жінкою і, певно, багатьом подобалась.

Але майстра вона чомусь шалено дратувала.

Особливо в поєднанні з широко розкритими очима: коли дружина ось так посміхалася, очі витріщалися самі по собі. Такої миті йому завжди хотілося сказати: «Закрий рота!», але він розумів, що дружина, в принципі, не несе відповідальності за міміку, дану природою, і за те, що… його точить цей черв’ячок неприязні до її загалом гарного обличчя.

Якби він у своєму аналізі обличчя дружини пішов далі, то висновок був би невтішним: вона нерозумна, нецікава міщанка, а посмішка - лише відбиток того, що ховається всередині…

Він подивився їй услід і чомусь знітився від думки, що цю посмішку хтось із гостей потрактує так само: посмішку звичайної нерозумної баби. Майстер трусонув головою, звільняючись від маячні. І подумав: «Так, певно, успіх…»

Після того, як він придбав це приміщення, його справи дійсно пішли вгору.

Благословенне місце, думав він. Тут справжня творча аура, яку залишив йому попередник. Важливим було і те, що поціновувачі творчості художника, покупці і представники музеїв, за звичкою ще ходили сюди і таким чином слава попередника лягала на плечі й нинішнього господаря майстерні.

За це він був вдячний і тому не зняв його картину «Сніг у місті», хоча та не дуже вписувалась в аптекарську стерильність галереї й висіла зараз у темному кутку.

Тим дивніше було спостерігати, як один з гостей товчеться біля неї, намагаючись розгледіти щось у темряві.

Це був один із найпочесніших гостей - американець, котрого з величезними ускладненнями здобула дружина через треті-четверті руки в ланцюжку потрібних знайомств.

Вона вже кілька разів намагалася відволікти американця від споглядання, обплутати сітями «Ніни Річчі» і спокусити скульптурами чоловіка. Але той уперто повертався в темряву, лагідно відстороняючись від привітної посмішки хазяйки і, між іншим, думаючи про те, що у неї неприємний вираз обличчя…

- Ну що ви в ній знайшли, - говорила жінка. - Мазанина…

Що таке «мазанина» американнець не зрозумів. Він узагалі не міг збагнути сенсу цього заходу і прийшов сюди лише на прохання іншого американця, котрому був чимось зобов’язаний.

Проте сенс полягав не в цьому!

Адже перед тим, як як одягти цей смокінг із метеликом та лаковані чоботи, задовго, задовго до цієї миті свого успішного дорослого життя, він… вчився, працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; палив маріхуану, протестував проти війн, купував револьвер і носив його в правій кишені піджака; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички, гроші, здоровий глузд; голився, відпускав бороду; сидів у білому шезлонзі на березі Малакської затоки; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував рахунки; вставляв ключ у замкову шпарину; гукав у темряву…

А ще одного разу, посеред зими, після похорону батька, він брів у такому ж білому молоці туману, як було намальовано на картині, і плакав.

- Вам допомогти? - запитали його.

- Ні, - відмовив він і пішов далі без жодної надії на розуміння.

А потім схаменувся, побачивши очі - такі сині і яскраві на тлі суцільної білизни (на ній була біла шуба і білий капелюх), немов вони пливли самі по собі - дві рибки, відокремлені від власного голосу. Він кинувся за жінкою і дізнався, що вона є телевізійною журналісткою, що приїхала в його країну на стажування. І в той же день напросився на якийсь захід, де збиралися іноземні журналісти. Тепер йому здавалося, що ця картина - оповідання про той колишній випадок…

Він заплющував очі і чув, як оповідання перетворюється на музику. Якби він міг увійти в неї і знову брести в цьому білому тумані, він би повівся інакше: не став би хизуватися перед нею своїм статусом і річним прибутком, не водив би в надто дорогі ресторани, де завжди нудно і не можна голосно сміятися, не знімав би готельні номери, де зупинялися голівудські зірки.

Він відступив би від усіх правил! Виправив би кожну мить, в яку поводився надто самовпевнено. Занадто впевнено, так, ніби ці очі вже належали йому…

…Американець підійшов до господаря і поцікавився: коли і за яких обставин намальовано цю картину.

- Це не моя робота, - відповів той. - Це намалював мій попередник. Я купив у нього цю майстерню. А він залишив картину.

- Тобто картину можна купити у нього? - не зрозумів американець.

- Боюся, що… - художник сумно опустив очі.

- Він помер? - запитав америкаець.

- Не знаю. Він отримав гроші і зник того ж дня. Дивний був чоловік…

- Тобто, - знову не зрозумів гість. - Я міг би купити картину у вас?

- Я не маю права продавати її, - зітхнув майстер. - Раптом він з’явиться…

- Що ж мені робити? Я готовий заплатити за неї стільки, скільки ви призначите…

- Це буде з мого боку непорядно, - не здавався майстер.

- Тоді підкажіть, як мені розшукати цього чоловіка? - наполягав американець. - Я хочу придбати цю картину! І заплачу вам за посередництво.

Майстрові були неприємними ці торги. Особливо неприємним було те, що, як помітила дружина, американець жодного разу не поглянув на скульптури. Вона вже стояла поруч і тихенько смикала чоловіка за рукав, роблячи йому заохочувальні гримаси.

Майстер стенув плечима, поглянув на картину і подумав, що без неї тут стане порожньо. Але, додав він подумки, треба сподіватися, що цей дивний чувак не знайде автора, а без нього він картину не віддасть.

Цей інцендент трохи зіпсував йому настрій. Він ніколи не думав, що біла картина може бути чимось більшим, ніж предметом антуражу в його майстерні.