Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 34

- Ги-ги, а від великого до смішного… То ви це маєте на увазі?

- Ні. Я кажу правду. І запрошую вас на вечерю.

- Дякую. Просто я завжди вечеряю вдома. Не люблю ресторанної їжі…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ЄВА

Маячня! Так. Ні… Маячня. Чому мені так страшно? А раптом?… Ні.

Маячня!

Не знаю. Ні. Так? Чому мені так боляче? Я - шльондра, потвора.

«Я не плачу - не перевіряй!» Я - секс-машина, я - засохла горбушка хліба, я - кар’єристка, я - жмуток комплексів. Моє життя - це потворний клубок брехні.

Стоп!

Стоп…

Я помилилася.

Так, я помилилася, не розчула. Так буває: людина чхає, а тобі чується: «апачі», «чухня», «чебурашка» чи ще щось. Чортівня.

Чистилище.

Збіг звуків. Випадковість.

Звісно, я не можу в це повірити. Але це знак. Причина повернути час назад і залагодити свою жорстокість. Залатати дірку, звести кінець з кінцем і залатати. Ніби й не було цієї втечі і цих двох здивованих поглядів, коли я грюкнула дверцятами авто.

Я це зробила тому, що ніч у дитячому садку була випадковістю і мала залишитись випадковістю. Власне, так було не вперше (Господи, дай мені сили вимовити це зараз!) - шукаючи таких пригод, я все ще сподівалася на диво.

Стоп!

Стоп…

Ти хочеш сказати, що все ж таки віриш?

Ні? Так? Маячня…

Вона дивилась лише на дорогу. Боялася наштовхнутися на докірливий погляд і нерозуміння Дана. Певно, він вважає мене звичайною імпульсивною істеричкою, подумала вона.

А ще вона боролася з тим, аби не почати вираховувати хвилини між проміжком часу, коли їй стало холодно і страшно в темряві зруйнованого дитсадка, і тією миттю, коли він видихнув їй у вухо: «Будь зі мною. Я так скучив…»

Їй було страшно і ніяково зізнатися самій собі ще в одному. Вона навіть не знала, як це сформулювати, але зараз, дивлячись прямо перед собою на дорогу, нарешті відчула, що в голові прояснилось: «Почати заново…»

Але що то могло значити?

Знову стати Євпраксією і не піти до бару, де хижий птах клював дзьобом клавіші? Тоді все пішло б інакше? Але - як?

Як ти хотіла жити, Єво?

В маленькому будинку біля дороги далеко від міста. Але не там, де навіть дотепер на неї чекає некоханий чоловік у білому шезлонзі, а тут. І бажано, щоб одразу все розпочалося від середини цієї нової історії. З тієї частини, де вона - господиня маленького будинку і матір хлопчика, котрого кличуть кількома іменами:

Миколай (на честь свята, в яке він з’явився на світ)

Василь (на честь свята, в яке його охрестили)

Амадей (на честь… Моцарта, якого йому ще належить почути і полюбити)

Розкішний (на честь першого слова, яке вимовив лікар, приймаючи його на світ).

- Що сьогодні робив Розкішний? - тихо запитає чоловік, пірнаючи руками під її сорочку.

- Він питав, де море… - прошепоче вона і, відсторонюючись, додасть: - Тихо! Він ще не заснув.

- Ой. Забув… - скаже чоловік і прибире руки.

Він забув, що вони сплять всі разом в одній кімнаті, щоб чути, як дихає і ворушится малий Миколай-Василь-Амадей…

- Добре. Не рухайся… - посміхнеться вона. - І не здумай кричати… - додасть, цілуючи його і опускаючись дедалі нижче…

…Я цитую якусь книгу! Так було в якійсь книзі - це точно! - подібну сцену я собі уявила. Думаючи про такий будинок, я завжди уявляю щось вичитане. І частіше за все воно буває ось таким, простим і побутовим. Простим і побутовим. Без надриву. Така собі історія, в якій все натуральне, немов непарникові помідори…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. П’ЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ДАН

За цим деревом (а я його пам’ятаю, бо якраз на тому місці подумав: «Так має бути! Пішло воно все…») - поворот, а далі відкриється панорама села, ніби виліпленого з пап’є-маше: білі хати, білі квіти на деревах, тьмяно жовта смужка напівзасохлої річки і копиця сіна, що, певно, ще зберігає відбиток наших спин.

Небо вже не плаче, як учора. Чи - позавчора? Забув зовсім, коли це було: я стояв під гастрономом під полотном зливи…

Чорт забирай! Варто лише виїхати з міста, як час тягнеться, мов гумовий. А все, що ти робиш, здається марним і несуттєвим. Вдаєш, що виконуєш важливе завдання, а сам підступно лишаєш посеред дороги чиюсь посмішку…

У цю мить він міг заприсягнутися, що йому до нестями захотілося побачити її знову - в білій сорочці, старомодній червоній спідниці-«сонцекльош» і ворухнути губами: «Дай мені знак - хто ти?», і побачити її лукавий рух рукою в повітрі та жест головою: все - і ніщо!

Він згадував свій вчорашній стан, коли у нього виникло бажання заплакати. Бажання, якого раніше ніколи не було. Навіть тоді, на плато…

Він згадав вичитану десь фразу про те, що є люди, котрі мають «золоту тінь»: всі відкидають звичайну, темну, а ці - золоту. Тому що самі вони випромінюють світло і навіть не варто шукати їх у натовпі - їхня присутність завжди засвідчена цим теплом і мерехтливим сяйвом.

Для нього то була лише метафора. Він ніколи і ні в кому не відчував світла.

І завжди думав, що для нього можливі лише повтори. Скільки б разів він не розпочинав цю гру, котра спочатку здавалася привабливою і новою, стільки ж натикався на одну й ту саму картину - жінка з рушником на голові сидить у його квартирі за столом і сьорбає каву.

«Тобі налити?» - каже вона, гортаючи журнал і не дивлячись в його бік. Ніби дає зрозуміти - «мавр зробив свою справу - мавр може бути вільним». І у нього зводить щелепи. І йому хочеться, щоб у цю мить, коли вона гортає журнал, по радіо (якого в нього ніколи не було) ось просто зараз оголосили війну! І щоб вона з жахом здерла з голови рушник, затуляючи ним крик, і поглянула на нього зовсім іншими очима. «Налий…» - кволо каже він і сідає навпроти…

…до нестями побачити її знову…

Але після цієї миті, як це бувало з ним досить часто, накотилася захисна хвиля цінізму - він не міг дозволити собі сентиментів і подумки додав: побачити знову і вже не впустити наступний шанс, як там, на горищі. Всі вони однакові…

КАРТИНА

…Всю майстерню всіювали свічки. Їх було штук триста, а може, й більше.

З того часу, як господар продав її, вона помітно змінилася. Новий хазяїн у всьому любив лад та охайність. Він вирівняв підлогу, пофарбував стіни, поставив «євровікна», виніс мотлох, розтрощив на друзки старі дерев’яні стелажі.