Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 36

- Він пішов, - трохи розгублено сказала згодом дружина, відволікаючи чоловіка від споглядання картини. - Ти чуєш? - він пішов. І… ось, - вона відкрила свою маленьку сумочку: в ній лежала пачка грошей, яку вона вже встигла перерахувати дебелими пальчиками із яскраво-червоним манікюром.

Майстер поглянув на неї - в його очах ще плюскотів білий молочний туман. Він огледів публіку, що рухалась і гомоніла довкола.

- Ти повернеш ці гроші негайно! - сказав художник, несподівано додавши: «Закрий рота…»

І зрозумів, що нарешті вимовив те, чого не наважувався сказати двадцять довгих років…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (ДРУГИЙ ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ). МІЯ

- Давай, давай! - чоловік підштовхнув руку Мії, в якій вона тримала склянку з самогоном.

- Давай, давай… - залунало з різних кінців столу.

Весільний майданчик вже нагадував руїну - тут догулювали ті, кого не запросили у перший день, а на столах стояли вчорашні страви.

В хід пішли самогон та загрозливого вигляду вінегрет. Втім, відбувши важливість учорашнього моменту, публіка розслаблялася на повну котушку.

Мію привели сюди шабашники, зустрівши на дорозі, де вона стояла, не знаючи, куди йти далі.

Ще вчора за нею помітили деякі дивацтва - наприклад, те, що вона мовчала, а якщо й відповідала чоловікові у джинсовому костюмі, то лише жестами. Компанія чоловіків, що прямували доїдати і допивати за гостями, побачили її та взяли із собою.

Тепер вона сиділа за столом серед різнобарвної публіки і намагалася підтримати компанію.

- Ну-ж бо! - і Мія перехилила в себе теплу самогонку.

- Добре пішло? - запитав чоловік поруч, обдаючи Мію запахом цибулі та не дуже здорових зубів.

Вона поглянула на нього широко розкритими очима, прикриваючи рот тильним боком долоні. Всі зареготали.

- Та вона глуха! - зауважила жінка з протилежного кінця столу.

- І німа… - додала інша.

Це викликало нову хвилю веселощів.

- Якби була ще й сліпа… - додав чоловік у картатій сорочці, що сидів поруч із тим, від кого смерділо цибулею. - Бо для неї ти мордою не вийшов!

- А ти вийшов? - знітився той, відгороджуючи жінку від його погляду своїми широкими плечима.

- А ти вже губу розкачав? - набурмосився той. - Побачимо…

- Пашо, вам своїх мало?! - зареготала жінка в квітчастій хустці з люрексом. - Давайте по третій - за кохання!

Розлили по третій. За кохання. Четверта пішла без «чокання» - «за тих, кого з нами немає».

- А ти де живеш? - запитав «цибулиний» Паша.

Мія зробила жест рукою.

- Ти справді не чуєш? - дихнув він їй у самісеньке вухо.

Вона відсторонилася і помахала рукою перед своїм обличчям.

- Ну ти дайош… - пробурмотів Паша, торкаючись її волосся. - Бідолашна… Тримайся коло мене. А то тут такий нарід… Ми тут другий місяць працюємо - будуємо дещо. Набачились…

- Вона ще й дурнувата… - сказала молодиця, що сиділа навпроти і штовхаючи в бік чоловіка поруч, що невідривно дивився на приїжджу. - Спользуй її Пашко, по повній програмі!

В хід пішла п’ята чарка.

- Спершу треба підпоїти, - підморгнув їй сусід цибулиного Паші. - Без цього їй Пашка не підійде - в нього з рота дуже воняє…

Жінка солодко потягнулась і замовила танці. Кинулись за музиками, але ті покотом лежали в сараї.

- Дрова… - спохмурніла жінка.

- Зара принесем магнітолу! - Паша кинувся за ворота.

Сусід зліва підсунувся на звільнене місце, підморгнувши решті чоловіків.

Молодиці - їх за столом було п’ятеро - насупились.

Присутність чужинки - та ще в червоній спідниці! - очевидно псувала їм настрій.

Мія сиділа, розглядаючи обличчя, посміхалась.

- Не квапся Валеріку, - сказала одна з молодиць. - Може, вона заразна…

Всі зареготали.

- Сама ти… - процідив крізь зуби той, кого назвали Валеріком і вдихнув ніздрями повітря. - Від неї гарно пахне…

Прибіг Паша, приніс магнітолу. На подвір’ї залунав голос Кіркорова: «А-а-атланті-і-і-і-да!…» Жінки, на ходу оправляючи блузки і підсмикуючи бретельки бюстгалтерів, стали в коло.

Дехто з чоловіків потягнувся слідом.

Сонце шкварило і нагрівало мутні слоїки.

Скориставшись паузою у спілкуванні, Мія підвелася. Валерік, котрий майже витіснив Пашу у боротьбі за місце поруч із нею, смикнув за руку:

- Куди? Не поважаєш?

Мія покірно сіла, очікуючи на зручний для втечі момент.

Паша з Валеріком та третім чоловіком, котрий сидів навпроти і дивився важким хмільним поглядом, розлили по склянках.

- Мір? - запитав Валерік Пашу.

- Я її перший… - почав було той загрозливо.

- Охрініли? - втрутився третій. - Через шо? Перший! Ти що, одружуватись зібрався? Так тобі Нінка останні зуби видере. Яка різниця: перший чи… третій?

Валерік загиготів.

- Колян, тихо! - цикнув на нього Паша і з приязною посмішкою поглянув на дівчину - вона сиділа з тим же виразом обличчя, з яким годину тому сіла за стіл.

- А шо - тихо? - не вгавав Колян. - Хто вона така? Чого вона сюди приперлась? Певно, її той мудак покинув. Тепера вона вся наша. Так? - він приязно поглянув на Мію і вона посміхнулась у відповідь. - Бачите? Вона згодна.

- Так шо робимо? - змовницьки підсунувся до нього Валерік.

- Налий їй! - наказав Колян. - А потім якось непомітно поведем до закинутого дитячого садка, там ніхто не ходить… Завтра останній день праці - потім шукай нас… Я, наприклад, до Польщі намилився…

Паша налив і простягнув Мії склянку. Та захитала головою.

- Не хоче, - повідомив Паша.

- Ну їй же гірше! - зареготов Колян. - Буде без анестезії!

Кіркоров вже співав четверту пісню: «Зайка мая!»

Молодиці вішались на шиї хлопам, котрі ще трималися на ногах, і спокусливо вертіли стегнами. Одна з них вискочила з кола танцівників і грайливо навалилася грудьми на плечі Валеріка, однак той відмахнувся і втрапив їй в око. Молодиця заверещала: