Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 31

До цієї дати лишався місяць. Аугустина швидко написала адресу і помчала на пошту…

27 грудня, пізно вночі, коли на заставу, де служив другий, надійшов цей лист, його вже п’яту годину розшукували в гірських ущелинах.

І не знайшли.

Ще кілька років поспіль формулювання «пропали без вісти» давало надію обом родинам. Але від початку пошуків - у різних кінцях країни - лише Аугустина знала: всі пошуки марні. Знала і те, що лише вона з точністю до одного метра може вказати місця знаходження тих, хто складав магічне коло її життя. Проте вона мовчала.

Відтоді їй одразу виповнилося сто років. І вона виїхала з міста…

…Вона плавала у теплій темряві і смоктала палець правої ніжки, коли раптом почула, що хтось звертається до неї: «Ти - Аугустина, - говорив голос. - Навіть якщо тебе назвуть Олею, Оленою чи Марією! Ти - Аугустина! Це твоє тридцять восьме життя, але ти пам’ятатимеш лише перші сім. У тебе є вибір: вийти зараз або почекати ще. Ти залишишся в будь-якому випадку, але та, що носить тебе, через два місяці не впорається із завданням…»

Аугустина витягла палець з рота і перевернулася, обмацуючи долоньками круглу сітку судин.

«Аугустино, - казав голос. - У тебе є вибір…»

Так вона вперше опинилася перед вибором і несамовито заборсалась, шукаючи виходу.

Далі - все не цікаве. Вона закінчила школу, вступила до інституту, що не мало жодного відношення до її захоплень. Заміж вона так і не вийшла, пам’ятаючи про розірване коло.

А згодом, поїхавши до села доглянути бабцю, вирішила там залишитись. Природа міцно вхопила її за п’яти, і поклик, який вона вчула ще в утробі матері, нарешті став зрозумілим.

Відбулося це після того, як вона витягла уламок трубчатої кістки із зуба старої Палагни…

Палагна була вже беззуба, але дещо усе ж таки залишилось, і це «дещо» несамовито боліло вже кілька років, руйнуючи ясна, що повсякчас кровоточили. До лікаря Палагна не їздила - не могла покинути худобу та пияка-сина, котрий одразу або спалив би хату, або розпродав би її по частинах. Всі вважали, що в бабці на старості літ різався зуб мудрості і це теж неабияк засмучувало стару; коли вона приходила до ще живої бабусі Аугустини, розмови точилися лише довкола цього. Запізніла мудрість і завжди перев’язана щелепа старої стали предметом жартів навіть для тих, хто втратив останній розум.

Августина не витримала і наказала старій роззявити рота.

Побачила: між двома вцілілими зубами ледь помітно встромлено розщеплену кістку. Августина дістала пінцет для прорідження брів - тоді вона ще доглядала за собою - і витягла уламок. Змочивши вату в самогоні, заткнула нею фонтан крові, котрий бризнув з рота старої. Аугустина не знала, що це лікування обернеться для неї незворотнім шляхом.

Адже наступного дня Палагна привела з собою сина, в якого печінка роздулася до розмірів бичачої, а живіт скидався на дванадцятимісячну слонячу вагітність.

Аугустина хотіла прогнати з двору обох, тому що якраз збиралася вечеряти, однак відчула, як її долоні нагрілися настільки сильно, що їй нічого не лишалося, хіба торкнутися ними холодного масного черева.

А доторкнувшись, раптом побачила, що всередині ворушиться нещасний змій переповнених кишок…

Наступного тижня довкола хати зібралася черга.

Справа була навіть не в дивному дарі лікування! Потримавши в руках грудку рафінованого цукру, на якому відвідувачі мусили переспати ніч, Аугустина починала казати дивні речі.

І речі ці нагадували їй ті давні марення, сенс яких вона зрозуміла лише тепер.

Це було ніби поверненням до багатьох інших життів, котрі обмежувалися цифрою сім, хоча і в цьому числі ставали безмежними, адже мало хто міг пригадати, що робив рік тому…

…вона встала, потираючи боки. З кожним роком вона дедалі гірше ходила і гірше бачила. А вкладаючись спати, часом навіть не роздягалась. І ніякі умовляння Марії, жінки, що ось вже багато років служила [допомагала] їй, не впливали на її звички.

Вона чула, як на кухні Марія заварювала каву. Фіранки були щільно зсунуті, віконниця зачинена, але вона знала: за парканом вже сидять і стоять люди. Вони чекатимуть, доки вона вип’є каву і випалить першу люльку.

Марія ніколи не заходила до її кімнати. Заваривши каву, вона стояла в кутку, склавши руки на животі під білосніжним фартухом і терпляче чекала на Аугустинин вихід. На столі, на срібній таці - подарункові якогось магната - стояла крихітна філіжанка, накрита вишитою серветкою.

- День почнеться з брехні, яку принесе молодий чоловік із небезпечною машинкою в кишені… - сказала вона, виходячи зі спальні. - А в мене сьогодні болять ноги.

Марія співчутливо похитала головою:

- Ви погано спали. Я чула…

- Так, - відповіла вона і витягла з вух ватні кульки. - Навіть це вже не допомагає…

- Треба сказати людям, аби вони не сиділи тут поночах.

Вона випила каву. І прислухалась до повітря.

- Сьогодні викликатимеш лише тих, кого я скажу… Не за чергою.

Марія кивнула і розсунула фіранки. З вікон кухні було видно лише дорогу, що змійкою огортала пролісок. Глянула у вікно на дорогу, втягнула дим з люльки. Коли вона випустила з вуст синій дим, насичений смаком вишні, з-за лісу повільно випірнув білий автомобіль.

Аугустина посміхнулася…

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. ЄВА. ДАН

- Що це за черга? - зацікавлено кинула Єва, повертаючи до села.

- Певно, в сільпо завезли італійські чоботи… - посміхнувся Дан.

- Ти що?! Таке було сто років тому! - заперечила Єва. - Я пам’ятаю, як їздила до чорта на роги, аби купити щось імпортне в якому-небудь зашмульганому сільпо. Та зараз цей номер вже не пройде. Краще поглянь на карту - де ми є?

Дан витяг з бардачка карту.

- Слухай, - сказав він за хвилину, - ми завернули не в той бік.

Єва пошепки вилаялась.

- Ну так. Точно. Треба було їхати прямо, - підтвердив Дан. - Тепер доведеться робити коло…

- Два кола! - скрушно вигукнула Єва. - Адже ти тільки поглянь, цю чергу доведеться об’їжджати два дні! І чого вони тут чекають?!

- У нас є нагода дізнатися! - весело проказав Дан.

- Ні. Досить з мене твоїх експериментів! Я втомилася, я хочу додому. А ще їхати і їхати.