Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 30

ЇЇ МАРЕННЯ

…Якось прокинувшись опівночі, Аугустина почула дивний спів - довгий, як нитка меду, що ніяк не стече з ложки. В той час стояла зима і вона спала, із головою накрившись ковдрою. У напівсонному стані підійшла до вікна і замість снігу побачила білу скелю, так щільно обліплену теракотовими дахами, ніби то були ластівчини гнізда. Спів долинав звідти, з різьбленої чотирикутної вежі. Це була пісня муедзина…

Аугустина ніколи не була (і не буде!) на Сході. А тому, притулившись до скла, несамовито дослухалася та придивлялася до перенесенного сюди за тисячі кілометрів міражу. Тепле вологе повітря огортало місто ластів’ячих гнізд і його лінива довга хвиля час від часу накочувала на нього запах моря.

Потім це траплялося часто, без будь-якої системності, без жодної залежності від пережитого за день, будь-де, в будь-якому місці, будь-якої хвилини.

…Вона бачила жінку з гладко зачісаним назад блискучим волоссям, у білій сукні, з низкою яскравих зірок на шиї. Плечі її огортало хутро.

Вона стояла на балконі поруч із чоловіками в чорних смокінгах і військовій формі. Жінка на хвилину відвернула від сотень камер усміхнене обличчя й поглянула вглиб кімнати, в темряву, де стояла невидима Аугустина. Аугустина побачила її очі, - мов чаша, переповнена останньою краплею нестерпного болю. А цей рух головою до Аугустини, в темряву розкішної зали, дав їй змогу скинути цю краплю з вій, аби знову повернутися до сонячного дня, до натовпу, котрий скандує внизу незрозуміле для Аугустини слово «е-ві-та…»

…Вона бачила тендітну жінку в чорній сукні - та повзла по килиму в номері готелю, із розмазаним червоним ротом, з якого якусь годину тому вилітав неземний голос «Bravo pour le clown!!», а зараз хрипло викрикував «I am a dog!». Жінка перевертала вазу з фруктами та реготала, і так само на мить обертала голову туди, звідки на неї дивилась Аугустина…

…Вона бачила холодну залу в пурпурово-золотих відблисках і десятка три чоловіків на лавах. Посеред неї бачила жінку стрижену під хлопчика, із обкусаними нігтями, під якими запеклася кров. Чоловіки ставили їй складні софістичні запитання, а та дивилася поверх їхніх голів - туди, де сиділа Аугустина, і відповідала так просто, як тільки може відповідати людина, що чує Голоси…

…Вона бачила залу, переповнену людьми та картинами, і ліжко, на якому лежала жінка з чорними бровами, такими чорними на тлі пергаментно-згаслого бличчя, що вони здавалися мертвою ластівкою, розпластаною на чолі. З тіла жінки колючками стирчали загуслі чорні нитки крові, а стегно пронизував спис автобусної рейки…

Багато чого бачила Аугустина. Певно, через те, що ще в утробі почула, як її кличуть, - почула і вийшла зарано, не позбувшись пам’яті, з якої зіткана ноосфера, в якій крім померлих душ плавають зародки немовлят.

ЇЇ ПОМИЛКА

…Аугустина була впевнена, що таким зором володіють й інші.

ЇЇ ВІК

…Аугустина не мало віку.

ЇЇ ЛЮБОВ

…Якби Аугустину запитали, чи кохала вона коли-небудь і хто саме був її обранцем, вона би промовчала, розкурюючи люльку, з якою не розлучалася з п’ятнадцятирічного віку. Промовчала, бо не могла і не хотіла брехати.

Коли б сказала правду, її б засудили - вголос, а позаздрили б - подумки.

Аугустина любила двох. Двоє любили Аугустину. Між ними не було суперництва, адже ті двоє могли віддати життя один за одного, і обидва життя - за Аугустину. А от Аугустина не могла б віддати своє життя за них, адже було воно у неї одне на двох, а як розподілити його між ними вона не знала.

Можливо, ці двоє були незбагненною помилкою природи, що змилостивилась, не зробивши їх сіамськими близнюками (це було неможливо ще й тому, що їх народили різні матері), подарувавши два окремих тіла і два протилежних характери, які могли хіба доповнювати одне одного - і лише разом утворювали одну гармонійну людину. Гумор, легкість, веселість одного компенсувалася розважливою філософічністю іншого. Збираючись втрьох, вони відчували, що становлять одну гармонійну систему - нерозривне коло, безперервну замкнену лінію.

Захоплені цим відкриттям, вони пішли далі, і з ретельністю геометрів-астрологів довели, що їхнє коло - сварга, універсальний символ давніх слов’ян, символ єдиного Роду, цілісності та єдності, первинної досконалості. А трикутник, що волею-неволею утворювався всередині, із перевернутою верхівкою, - як свідчили давні й досить химерні для їхнього реалістичного розуму вчення - символ Мари, діви смерті або… Венериного трикутника.

Все починалося з несамовитої жаги досліджень. Вони жили в одному дворі, разом ходили в один дитсадок, і там, граючись в «лікарню» під час тихої години - гру, що вигадала Аугустина, - прискіпливо вивчали анатомію своїх тіл. Це не мало нічого спільного з чуттєвістю чи брутальністю. Пізніше вони так само вивчатимуть різні стани організму під час вживання алкоголю, паління чи під дією пігулок. А потім з такою ж пристрастю накинуться на книжки і живопис, сперечаючись про найменший епітет чи штрих, або слухатимуть «ворожі радіостанції» і порпатимуться в «самвидавах», щоб скласти власне уявлення про ті речі, котрі їм вкладали в голови вчителі.

Світ в їхньому колі був яскравий і дивний, а з набуттям досвіду та знань - ще більш, ще невідворотніше [неминучіше] нерозривним.

Тому, коли настав час вибору - вони його проминули, адже руйнувати коло не було можливим. Це коло, мов легким серпанком, було сповнене ніжності. Це неможливо було пояснити іншим - краще приховувати, як злочин, аби ніхто із зовнішнього світу не прийшов за ними із довбнею суспільного обурення.

Дві повістки до армії, котрі вони принесли показати Аугустині, були як дві «чорні мітки» з піратського човна. Але самотньо чекати двох для Аугустини виявилося кращим, ніж залишитися з кимось одним. Вона зупинила час, немов справжній археоптерикс застиг в камені.

В один із таких днів чекання, Аугустина несподівано заснула посеред білого дня - просто схилилася над недописаним рядком листа і поринула під воду якоїсь дивної галюцинації.

І побачила таке. Синю товщу води перетинала чорна тінь днища старої баржі, оброслої молюсками. Баржа трималася [погойдувалася] на воді, а під її заіржавілим килем, майже притиснувшись до днища і наростів, незворушно прилаштувалась маленька тінь. Невидима Аугустина підпливла ближче і з жахом побачила одного з них [кого?]- він висів у позі зародка, зі стиснутими кулаками, а біля його обличчя плавала [теліпалася] трубка, певно, випущена ним з вуст, і немов пуповина, простягалась до порожнього балона за його заокругленою спиною.

Аугустина відкрила очі, побачила останній рядок свого листа: «…мені здається, що море, яким ти мариш, це синя паща без жодної надії для тих, хто в неї потрапляє…»

Аугустина зрозуміла, що того, кому вона писала, більше немає. А згодом збагнула, що невдовзі втратить й іншого. Хоча листи від обох, щойно отримані, лежали перед нею.

Аугустина взяла аркуш і тремтячою рукою вивела: «27 грудня, в понеділок, о 16.37 ти матимеш можливість залишитися. Зроби це. І залишся!»