Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 32

Авто вже рухалося повз натовп, що оточував хату. Люди сиділи і стояли довкола паркану, гомоніли, розстеляли на траві ковдри, розкладали на них сніданки - яйця, хліб, молоко, - годували дітей, неголосно перегукувались.

- Ти тільки поглянь… - прокоментула Єва, повільно об’їжджаючи зграйки людей і пильно розглядаючи юрму.

За вікном автомобіля пропливали обличчя насторожених чи зосереджених підлітків в інвалідних візках, матерів з немовлятами на руках, родин, одягнутих по-святковому…

- Зупини хоч на хвилину! - не витримав Дан.

Двічі просити не довелося. Єва зупинила машину біля кількох автівок, серед яких були й іномарки.

Одразу розпочати із запитань [розпитувань] їм здалося незручним, тому довелося знайти кінець черги й зачекати, поки вляжеться ревнива увага людей у черзі.

- Це надовго? - навмисно байдужим тоном спитала Єва у жінки в білій хустці. Та здивовано поглянула на неї:

- Хто ж зна… Я тут зі вчорашньої ночі…

- Ого! - присвиснув Дан і жінка докірливо зиркнула в його бік.

- Жити захочеш - постоїш… - пробурмотіла вона.

- А що це означає? - наважилася запитати Єва, штовхаючи Дана в бік.

Той стенув плечима, відійшов від натовпу, закурив, поглядаючи, як Єву в одну мить оточило кілька жінок. Роззирнувся. Краєвид нагадував попередні ліс з полем, але день був теплішим, і тому це поле звучало невидимими комашиними оркестриками: стрекотали коники, гули бджоли, навіть звідкись у цю музику час від часу втручалося жаб’яче кумкання. Від слухання цієї симфонії його відірвав Євин голос, що пролунав повним дисонансом із навколишніми звуками.

- Значить так, - сказала вона. - Це будинок святої Аугустини…

- Що? - не зрозумів Дан.

- Саме так! Вона лікує і передбачає майбутнє. Часом знаходить пропалих безвісти. Ну і таке інше…

- Ага, чергове шоу… Рушаймо далі… - ліниво промимрив заколисаний полем Дан, котрому вже марилося нагріте сонцем сидіння автівки і кілька солодких снів про посмішку глухоїнімої офіціантки. Тепер, у цих снах, він міг робити з нею все, що завгодно.

- І тобі це зовсім не цікаво?

- Зовсім.

- А от мені цікаво! - різко відказала Єва. - Я ніколи не бачила провидиць. І якщо ми вже тут, варто скористатися нагодою.

- Ти хочеш сказати, що ми стирчатимемо в цій шаленій черзі?!

- Жіночки кажуть, що часом вона приймає досить швидко. Ну давай побудемо тут хоча б годинку!

- А що я можу сказати, не я ж тут керую… - пробурмотів Дан.

- Ну от і гарний хлопчик! - зраділа Єва, - Тільки у нас із тобою один «мінус» - немає цукру.

- Якого ще цукру?

- Кажуть, що до Аугустини несуть грудку цукру, на якій треба поспати ніч.

- Що за маячня? Я зараз злітаю в місцевий магазин і куплю цілу пачку рафінаду!

- Пачку не треба, а от пару шматочків не завадить, - згодилась Єва.

- Звісно, поспати на них ми не встигнемо.

Вони засміялись.

Єва зайняла чергу за балакучою жінкою, котра одразу ж почала переповідати різні випадки чудес «святої Аугустини». Єва майже не слухала її, затуливши очі сонцезахисними окулярами. В темряві їй примарилася остання картинка, побачена у дзеркальце заднього бачення: постать Івана на дорозі, котра зменшувалась і зменьшувалася, доки не перетворилася на малесеньку чорну цятку…

Дан повернувся з цукром. Тут ще продавали його на вагу і тому він тримав у долоні два невеличких безформених шматочки - таких, які вона бачила лише в дитинстві.

Дан сів поруч.

В якусь хвилину черга загула і зарухалась - певно, надійшов час «прийому».

- Слухай, а навіщо це нам? - не вгавав Дан.

- Візьмемо інтерв’ю, - безапеляційно заявила Єва. - Гадаю, їй потрібна реклама, як усім іншим смертним. Дивись… - смикнула його за рукав.

Обличчя людей немов за командою повернулися до входу в будинок.

На поріг вийшла жінка в білому фартусі, кивнула головою до присутніх і запала мертва тиша.

Жінка в фартусі промовила:

- Десять жінок із дітьми до трьох років!

Одразу ж черга зарухалась, з неї почали виходити жінки, тримаючи малих. Жінка пропустила всіх до середини і зачинила двері.

- Не люблю я всього цього… - промовив Дан.

- Я, в принципі, також…

З дверей почали виходити жінки. Їхні обличчя були урочистими, дехто ледь стримував сльози.

Далі все пішло досить швидко:

- Чоловік п’ятидесяти семи років з чорною рукою!

- П’ять осіб із болями в шлунку!

- Сім безплідних жінок до тридцяти років…

І так далі, і тому подібне. Дан і Єва занудьгували - нічого незвичайного. Всі виходили з однаковими мінами на обличчях. Хтось навіть прикладався вустами до землі під парканом.

- Маячня… - посміхнувся Дан, коли жінка в фартусі знову вийшла на подвір’я. - Зараз викличе безногих… Потім - безруких… Село…

Жінка уважно роздивлялася публіку, вирішуючи, як правильно сформулювати наступний виклик. А потім помахала комусь рукою.

Дан штовхнув Єву в плече:

- Це - нам?

Єва озирнулась - за її синою нікого не було, отже жест стосувався їх. Єва вказала на себе і Дана пальцем і жінка закивала головою.

- Камеру взяти? - запитав Дан.

- Спочатку домовимось… - пошепки відповіла Єва і пішла до дверей. Натовп розступався перед ними.

- Доброго здоров’я, - привіталась із ними жінка. - Я не знала, як вас покликати. Аугустина мені сказала: «Жінка в джинсах і чоловік із камерою».

- Камери у мене немає… - чомусь зніяковів Дан.

- Проходьте.

Жінка впустила їх до хати і зачинила двері. Темрява і прохолода пахли м’ятою, вишнями і кавою.

Довгий передкопкій закінчувався просторою кімнатою. Там за столом сиділа та, котру називали Аугустиною. Єву охопило дивне почуття: вона вже знала, що ніколи не запам’ятає обличчя цієї жінки, скільки б не дивилась на нього. І ніколи не визначить скільки їй років…

Жінка в фартусі кудись зникла. А ця із посмішкою мовчки дивилася на них.