11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 114

А нижче, червоними літерами, що, здавалось, кричать:

«ДЖИМЛА!»

Через два дні я ввійшов до «Космічної електроніки» і почекав, поки мій контрагент продасть якомусь хлопцю з повним ротом жувальної гумки транзисторний приймач розміром як ай-Под. Коли той вийшов за двері (уже заткнувши собі куди слід навушник маленького радіо), Тихий Міч повернувся до мене:

— О, та це ж мій старий приятель Доу. Чим я можу допомогти вам сьогодні? — А тоді, стишивши голос до конспіративного шепоту: — Ще потрібні лампи з жучками?

— Не сьогодні, — відповів я. — Скажіть-но мені, чи ви чули про таку річ, як ненаправлений мікрофон?

Губи його розійшлися, оголивши зуби:

— Друже мій, — усміхнувся він, — ви знову прийшли в правильне місце.

Розділ 18

На моє замовлення мені встановили телефон, і першою особою, якій я подзвонив, була Еллен Докерті, котра радо поділилася зі мною адресою Сейді в Ріно.

— У мене є номер телефону того будинку умебльованих квартир, де вона живе, також, — сказала Еллен. — Хочете продиктую?

Звісно, що я хотів, проте, якби мав той номер, я врешті-решт піддався б спокусі й подзвонив. Щось мені підказувало, що це було б помилкою.

— Достатньо й самої адреси.

Щойно повісивши слухавку, я написав їй листа, дратуючись від неприродної штучності власної інтонації, я, проте, не знав, як її уникнути. Та проклята швабра так і залишалася між нами. А якщо вона познайомилася там з якимсь високого польоту солоденьким дяпчиком і зовсім забула про мене? Що тут неможливого? Вона достеменно знає, як якнайкраще розважити його в ліжку; вона була талановитою ученицею і не менш жвавою там, аніж на танцмайданчику. Знову забриніла та ревнива жилка, і я закінчив лист поспіхом, з розумінням того, що він, мабуть, вийшов нудним і неуважливим. Бодай хоч щось чесне прорвалося крізь ту штучність.

Підписався я Джорджем, що, здавалося, перекреслило всю ту мою силувану чесність. Нижче я ще додав: «На випадок, якщо ти захочеш мені подзвонити», і написав свій номер телефону. Потім я пройшовся до Бенбрукської бібліотеки [511]і вкинув лист до великої синьої скриньки на її фасаді. То було найкраще, що я міг наразі зробити.

У нотатки Ела було вкладено три фото, роздруковані з різних інтернет-сайтів. Одне з них зображувало Джорджа де Мореншильда в сірому «банкірському» костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені. Його зачесане назад волосся мало властивий топ-менеджерам тієї епохи проділ. Усмішка, в якій були розправлені його губи, нагадала мені постіль меншого ведмежатка з казки про Золотоволоску: не надто жорстка, не надто м’яка, саме така, як треба. Ані натяку не було на того автентичного психа, котрий, як я це невдовзі побачу, розриватиме на собі сорочку на ґанку будинку № 2703 по Мерседес-стрит. А може, якийсь натяк все ж таки був? Щось у цих темних очах. Якась зарозумілість? Рештки задавненого «та пішли ви всі на хер».

На другому фото було гніздо уславленого стрільця, збудоване з картонних коробок на шостому поверсі Техаського книгосховища.

Третє зображувало Освальда; одягнений у чорне, в одній руці він тримав придбану ним за поштовим каталогом гвинтівку, а в другій пару лівацьких журналів. Револьвер, з якого він під час своєї нещасливої втечі застрелить офіцера Далласької поліції Дж. Д. Тіппіта [512]— якщо я не зупиню його — стирчав у Оззі з-за пояса. Цей знімок зробила Марина менш ніж за два тижні перед замахом на життя генерала Вокера. Місце фотографування — закритий бічний дворик двоквартирного будинку № 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі.

Вичікуючи, поки Освальди переїдуть до Форт-Ворта в халупу навпроти моєї, я часто навідував Нілі-стрит. Загалом Даллас, як сказали б мої учні в 2011 році, «відсмоктував по-крупному», проте вулиця Нілі містилася в дещо пристойнішому районі, аніж Мерседес-стрит. Звісно, там смерділо — у 1962 році більша частина центрального Техасу смерділа, як несправний нафтопереробний завод, — але запахи лайна й каналізації там були відсутні. Вулиця хоча й порепана, проте замощена. І там не блукали кури.

Наразі на другому поверсі дому № 214 жила пара з трьома дітьми. Коли вони звідти виїдуть, на їхнє місце переїдуть Освальди. Мене ж цікавила нижня квартира, бо, коли Лі, Марина і Джун житимуть нагорі, я хотів жити під ними.

У липні 62-го в нижній квартирі мешкали дві жінки й чоловік. Жінки були товстими, повільними любительками пожмаканих суконь без рукавів. Одній було за п’ятдесят, вона ходила, сильно накульгуючи. Другій було близько сорока в той чи інший бік. Схожість облич підказувала, що вони мати й дочка. Чоловік був вкрай худим і прикутим до інвалідного візка. Волосся він мав, немов ріденька біла пилючка. На колінах у нього лежав приєднаний до товстого катетера мутний мішечок для сечі. Курив він безперервно, струшуючи попіл в попільницю, яку було приладнано до одного з поручнів його візка. Того літа я завжди бачив його в одному й тому самому одязі: червоні атласні баскетбольні шорти, що ледь не до промежини демонстрували його чахлі ноги, майка на бретельках, майже так само жовта, як сеча в його катетерній рурці, сяк-так полагоджені ізоляційною стрічкою кросівки і великий чорний ковбойський капелюх із биндою нібито зі зміїної шкіри. Спереду його наголовка була емблема: дві перехрещені кавалерійські шаблі. То його дружина, то мати вивозили його на галявину, де він сидів згорблено під деревом, нерухомий, як статуя. Неспішно проїжджаючи повз нього, я почав вітати його помахом руки, але він жодного разу не відповів мені жодним жестом, хоча почав впізнавати мою машину. Можливо, він боявся відповісти на моє вітання. Можливо, він гадав, що то Янгол Смерті приглядається до нього, курсуючи Далласом не верхи на чорному коні, а за кермом старіючого кабріолета «Форд». У якомусь сенсі, гадаю, я й був саме ним.

Це тріо, схоже, жило тут уже довгенько. Чи житимуть вони тут і наступного року, коли мені знадобиться це місце? Цього я не знав. У нотатках Ела нічого не було з цього приводу. Наразі все, що я міг робити, це лише спостерігати й чекати.

Я забрав нове обладнання, яке Тихий Міч зібрав для мене власноруч. Я чекав, чи не задзвонить мій телефон. З ним це траплялося тричі, і я кидався до нього в надії. Двічі там була міз Еллі, дзвонила, просто щоб потеревенити. Одного разу Дік, він запросив мене на обід, і його запрошення я прийняв із вдячністю.

Сейді не дзвонила.

Третього серпня на коліях, що правили за під’їзну алею будинку № 2703 зупинився седан «Бель Ер» 58-го року [513]. Слідом за ним під’їхав сяючий «Крайслер». З «Бель Ера» вилізли брати Освальди й мовчки стали поряд.

Я простягнув руку крізь завіси рівно настільки, щоб підняти раму, впустити досередини звуки вулиці й подих гарячого й вологого, негожого повітря. А потім метнувся у спальню, де дістав з-під ліжка своє новопридбане обладнання. Тихий Міч просвердлив дірку в денці миски «Тапервер» [514]і вставив туди ненаправлений мікрофон — наразі першокласний, як він мене запевнив, — який стирчав там, наче палець. Я приладнав дроти мікрофона до контактів на тильному боці магнітофона. Там же містилося гніздо для підключення навушників, які були, знову ж таки за словами мого електронного приятеля, також найвищого класу.