11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 115

Визирнувши, я побачив що Освальди балакають з парубком із «Крайслера». На голові в нього сидів «Стетсон» [515], шия була пов’язана ранчерською краваткою, на ногах закрутисто розшиті чобітки. Одягнений краще за мого орендодавця, але типаж того самого племені. Я міг навіть не слухати їхню розмову; жести хазяїна були наче з букваря. «Я розумію, що тут не по-багатому, але ж і вине багатії. Хіба не так, паа’тнери?»То була надто важка сентенція для такого мандрівника світами, як Лі, котрий вважав, що він заслуговує принаймні на славу, якщо вже не на багатство.

На плінтусі була розетка. Я ввімкнув у неї магнітофон, сподіваючись, що мене не вдарить струмом або не виб’є запобіжники. На апараті загорівся маленький червоний вогник. Я надяг навушники і просунув миску в проміжок між шторами. Якщо вони подивляться в мій бік, то будуть мружитися на сонце, а завдяки тіні від піддашка понад вікном вони або нічого не побачать, або якусь неясну білу пляму, що може бути будь-чим. Я нагадав собі, що мисочку все одно варто буде заліпити чорною ізоляційною стрічкою. Будеш завжди обачним, ніколи не жалкуватимеш.

Так чи інакше, а не почув я нічого.

«Йо-йо, оце то так,— подумав я. — Блискучий, курва, апарат. Вельми красно дякую тобі, Тихий Мі…»

Та тут я помітив, що на магнітофоні стоїть на нулі регулятор ГУЧ. Я провернув його до кінця в бік позначки «+», і мене оглушилоголосами. Я з прокльонами зірвав з голови навушники, крутнув регулятор гучності до середньої позиції і спробував знову. Результат виявився пречудовим. Немов бінокль для вух.

— Шістдесят за місяць мені вбачається дещо задраною ціною, сер, — говорив Лі Освальд (зважаючи на те, що Темплтони платили на десять доларів менше, мені теж так вбачалося). Тон у нього був поважний, вимова лише трішки позначена південним акцентом. — Якби ми могли погодитися на п’ятдесяти п’яти…

— Я можу поважати людину, котра бажає дріб’язково торгуватися, але навіть не пробуйте намагааться, — мовив чоловік у чоботах зі шкури змії. Він похитувався вперед-назад на своїх набористих каблуках, як той, кому вже хочеться піти геть. — Я оо’римаю саме те, що хочу оо’римати. Якщо не оо’римаю цього від вас, оо’римаю від когось іншого.

Лі з Робертом перезирнулися.

— Взагалі-то, можна зайти досередини, роздивитися, — промовив Лі.

— Будинок гарний, вулиця заселена сімейними людьми, — сказав містер Зміїні Чобітки. — Проте варто обережно наступати на першу сходинку, тре’а би парою цвяхів її підбити. У мене ба’аць’о домів, а люди їх геть запаскуджують. Ос’аанні тут такі були, що ой-бо.

«Прикуси язика, срако, — подумав я. — Це ж ти на сім’ю Айві брешеш».

Потім вони зайшли досередини. Я втратив голосовий контроль, потім знову їх почув, коли Зміїні Чобітки підійшов до переднього вікна. Того, про яке Айві казала, що крізь нього все можуть бачити сусіди з-навпроти, і виявилася щодо цього на сто відсотків правою.

Лі запитав, що його потенційний орендодавець збирається робити з дірами в стінах. У його голосі не звучало ні обурення, ані сарказму, але й раболіпства також ніякого, хоча наприкінці кожного речення він і додавав «сер». Усе промовлялося з ввічливою, проте беземоційною інтонацією, якої він, либонь, навчився у морській піхоті. Для нього самого найкраще пасувало визначення безбарвний. Він мав обличчя й голос людини, що вдало вміє прослизати крізь шпарини. Принаймні таким був його прилюдний образ. Тільки Марина бачила інше його обличчя, чула інший його голос.

Містер Зміїні Чобітки обіцяв щось непевне, але гарантував, що точно буде новий матрац у великій спальні, замість того, що «тут лежав, але його вкрала та остання банда». Він знову повторив, що, якщо Лі не хоче винаймати цей дім, це зробить хтось інший (ніби той не простояв порожнім цілий рік), а потім запросив братів подивитися на спальні. Мені стало цікаво, як вони поставляться до мистецьких досягнень Розетти.

Голоси зникли, потім, коли чоловіки з’явилися в кухні, я вловив їх знову. Я зрадів, побачивши, що повз Похилу Пізанську Лампу вони пройшли, навіть не поглянувши на неї.

— …підвал? — спитав Роберт.

— Ніякого підвалу нема! — відповів Зміїні Чобітки з притиском, так, ніби відсутність підвалу була неабиякою вигодою. Очевидно, він саме так і вважав. — У цьому районі всі тільки те й роблять, що вичерпують воду. Сирість знову ж таки, ой-бо!

Тут я знову втратив аудіосигнал, бо він відчинив задні двері, щоб показати їм заднє подвір’я. Яке не було ніяким подвір’ям, а просто порожньою ділянкою.

За п’ять хвилин вони знову з’явилися перед фасадом. Цього разу старший брат, Роберт, спробував поторгуватися. Успіху він досяг не більшого, ніж перед тим Лі.

— Дасте нам хвилинку? — спитав Роберт.

Зміїні Чобітки поглянув на свій громіздкий хромований годинник і дозволив, ніби проти власних обставин.

— Але в мене ’уустріч на Черч-стрит, то ви, хлопці, не’оовго, вирішуйте вже щось.

Брати відійшли, ставши позаду Робертового «Бель Ера», і, хоча заговорили вони стиха, щоб не чув Зміїні Чобітки, направивши мисочку на них, я вловив більшість з ними сказаного. Роберт був за те, щоб подивитися житло ще деінде. Лі сказав, що хоче оселитися тут. Для початку і це цілком годиться.

— Лі, це ж суща діра, — заперечив Роберт. — Це викидати твої… — мабуть, «гроші на вітер».

Лі промовив щось, чого я не добрав. Роберт зітхнув і підняв руки, показуючи, що здається. Вони повернулися туди, де чекав Зміїні Чобітки, і той коротко потис руку Лі, похваливши мудрість його рішення. Далі почалося запальне навернення до Святого Письма Орендодавця: перший місяць, останній місяць, завдаток за пошкодження. Тут уже втрутився Роберт, кажучи, що ніякого завдатку за пошкодження не буде, допоки не полагодять стіни, поки не з’явиться матрац.

— Новий матрац буде точно, — пообіцяв Зміїні Чобітки. — І я подбаю, щоб полагодили ту сходинку, щоби маленька жіночка не підвернула собі ніжку. Але якщо зараз відре’онту’ати тамті стіни, я змушений буду підняти місячну плату на п’ятірку.

З нотаток Ела я знав, що Лі винайме це помешкання, проте все одно очікував, що він не стерпить такого відвертого нахабства й піде геть. Натомість він витяг миршавий гаманець і видобув звідти тоненький стосик банкнот. Більшість з того стосика він відрахував у простягнуту долоню хазяїна будинку, в той час як Роберт, осудливо хитаючи головою, пішов до своєї машини. Він поглянув на мій дім на протилежному боці вулиці і, не затримавшись на ньому очима, відвів байдужий погляд.

Зміїні Чобітки знову струснув руку Лі, стрибнув до свого «Крайслера» і швидко рвонув геть, залишаючи по собі скрипіт пилюки.

Прудко підкотилася на іржавому самокаті одна з тих стрибучих дівчаток.

— Ви в’їжджаєте в дім Розетти, містере? — спитала вона в Роберта.

— Не я, він, — кивнувши великим пальцем у бік Лі.

Дівчинка поштовхала свій самокат до чоловіка, котрий збирався відстрелити праву половину голови в президента Кеннеді, і запитала в нього, чи має він дітей.

— Маю маленьку дитинку, — відповів Лі. Щоб зрівнятися з дівчинкою, він нахилився, упершись руками собі в коліна.

— Вона граненька?

— Поки ще не така, як ти, і ще не така велика.

— Вона вміє стрибати через скакалку?

— Любонько, вона ще навіть ходити не вміє. Його «не вміє»прозвучало, як «неуіє».

— Ну й какавелька вона. — І дівчинка на самокаті чкурнула в напрямку Вінскот-роуд.

Двоє братів відвернулися в бік будинку. Це дещо притлумило їх голоси. Але я підкрутив регулятор і більшість ними сказаного зумів розібрати.

— …кота в мішку, — говорив Роберт. — Коли це побачить Марина, вона налетить на тебе, як та зграя мух на собаче лайно.

— Я… Рині, — говорив Лі. — Але ж, брате, якщо я не… від Ма, з тієї крихітної квартирки. Я вже ледь не готовий її вбити.

— Вона вміє бути… але… любить тебе, Лі. — Роберт зробив кілька кроків у бік вулиці. Лі приєднався до нього, і їхні голоси зазвучали чисто, мов дзвіночки.