11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 113

— Не бажаєте прогулятися до футбольного поля, перш ніж від’їжджати? — спитав Дік. — Тренер Борман просив вас привести, якщо трапиться шанс. Там уже, поза всякими сумнівами, йде тренування.

— У вечірній прохолоді принаймні, — уточнила Еллі, підводячись. — Дякуємо Богу за маленькі подарунки. Діку, пам’ятаєте, як у того хлопчика, Гастінгса, трапився тепловий удар три роки тому? І як всі спершу думали, що то інфаркт?

— Не уявляю, чому йому раптом схотілося зі мною побачитись, — сказав я. — Я ж перевів одного з його призових захисників на темний бік світоладу. — Понизивши голос, я прохрипів. — Театральне мистецтво!

Дік усміхнувся:

— Йо, але ви врятували іншого від можливого червоного светра в Бамі. Чи принаймні так вважає Борман. Саме так, синку, йому розповів сам Джим Ла-Дью.

Спершу я абсолютно не второпав, про що він говорить. А потім пригадав танці на Вечірці Сейді Гокінс і розсміявся.

— Я всього лиш запопав трійко учнів, котрі по черзі причащалися з пляшки отруйного пійла. Взяв і закинув її за паркан.

Дік перестав усміхатись.

— Одним з тих учнів був Вінс Нолз. Ви знали, що він був п’яний, коли перекинувся з пікапом?

— Ні. — Але це мене не здивувало. Машини і випивка завжди залишаються популярним і подеколи летальним коктейлем серед старшокласників.

— Йо-сер. Це, в сукупності з тим, що ви тоді сказали цим хлопцям, зовсім віднадило Ла-Дью від алкоголю.

— А що ви їм тоді сказали? — спитала Еллі.

Вона намацувала у себе в сумочці гаманець, але я вже надто глибоко поринув у спогади про той вечір, щоб сперечатися з нею про сплату рахунку. «Не пройобуйте власне майбутнє», — ось що я їм тоді сказав. І Джим Ла-Дью, з його зазвичай лінивою усмішкою футбольного героя, як виявилося, прийняв це близько до душі. Ми ніколи не знаємо, на чиї життя впливаємо, і коли це буває, і чому. Допоки майбутнє не пожирає теперішнє, принаймні. Ми взнаємо, коли вже буває запізно.

— Не пам’ятаю, — сказав я.

Еллі швидко пішла, щоб сплатити рахунок.

Я промовив:

— Діку, скажіть міз Докерті, щоб приглядалася, чи не помітить де чоловіка з цього знімка. І ви теж назирайте. Він, можливо, й не з’явиться тут, я вже починаю думати, що помилився щодо цього, але все може трапитись. А він з тих, кого було б варто тримати на припоні.

Дік пообіцяв, що буде уважним.

Я ледь було не відмовився йти на футбольне поле. Джоді виглядало таким гарним у косому світлі того раннього липневого вечора, і, гадаю, почасти через це моя душа воліла якомога швидше забратися звідти назад у Форт-Ворт, поки я зовсім не втратив бажання туди повертатися. Можна загадуватися, наскільки все пішло б інакше, якби я ухилився від тієї маленької прогулянки? Можливо, не відбулося б ніяких змін. Можливо, їх сталося б дуже багато.

Борман якраз уже підводив до завершення останню (з серії двох чи трьох) навчальну гру допоміжних груп команди, а нападники й захисники, знявши шоломи, тим часом сиділи на лавах зі спливаючими потом лицями. «Друга червона зона» [509], — закричав тренер. Помітивши нас з Діком, він підняв розчепірену долоню: «П’ять хвилин». А тоді знову обернувся до маленької і вже виснаженої компанії на полі: «Іще разок! Ану побачимо, чи не з’явився у вас врешті дух із серунів стати бідаками, що скажете?»

Перевівши погляд далі, я побачив по той бік поля якогось парубка в спортивному піджаку такого кольору, що аж верещав. Він перебігав туди-сюди між бічними лініями, в навушниках на голові і з чимось, що скидалося на салатницю, в руках. Когось нагадали мені його окуляри. Спершу я не вловив зв’язку, а потім це сталося: він трішки був схожим на Тихого Міча Мак-Ічерна. Мого особистого пана Чудотворця.

— Хто це? — спитав я у Діка.

Дік примружився:

— Щоб мені пропасти, аби я знав.

Тренер поплескав у долоні й наказав своїм хлопцям іти в душ. Підійшовши до трибун, він поплескав мене по спині:

— Як воно нічо’о, Шекспіре?

— Нічого, — відповів я, бадьористо усміхаючись.

— Шекспір провалився у сортир, так ми приказували в дитинстві, — розреготався він з непідробною веселістю.

— А ми приказували: тренер-тренер муху зжер.

Тренер Борман подивився спантеличено:

— Справді?

— Та нє, то я типу так з вас жартуйу. — З жалем, що не піддався тоді першому імпульсу, не вшився з міста зразу після обіду. — Як зараз команда?

— Вау, все добрі хлопці, стара’имуця як сліід, але без Джимі зовсім не те. Ви бачили той новий білборд, де 109 дорога відходить від шосе 77-го? — Тільки це в нього прозвучало, як «сіісясьоо».

— Та вже так був до нього звик, що й не роздивлявся.

— То роздивіться, як назад їхатимете, ку’олего. Рекламники чітко придумали. Джимова мама ’едь не плакала, коли те побачила. Я розумію, я завинив вам купу подяк за те, що хлопець поклявся більше ніколи не пити. — Він зняв з себе картуза з великою літерою Т на наголовку, утер рукою піт з лоба, знову нацупив картуз і важко зітхнув. — Мо’, й тому курв’ячому дурасу, Вінсу Нолзу, теж подяку завинив, та най’ільше, що можу зробити, це занести його до свого молитовного списку.

Я пригадав, що тренер належить до баптистів суворого закону. На додаток до молитовного списку він, мабуть, вірить і у все те лайно про Ноєвих синів.

— Не треба ніяких подяк, — відповів я. — Я просто робив свою роботу.

Він подивився на мене проникливо.

— Могли б і далі її робити, замість дрочитися з якоюсь там книгою. Вибачаюся за прямоту, але так я думаю.

— Та все гаразд. — Так воно й було. Я потеплішав до нього за ці його слова. В іншому світі він, либонь, навіть був би правий. Я показав рукою за поле, де двійник Тихого Міча пакував свою салатницю до сталевого кофра. Навушники так і залишились висіти в нього на шиї. — Хто то, тренере?

Тренер фиркнув.

— Його, здається, звуть Гейл Дафф. А може, Кейл. Новий спортивний коментатор на Великому Бісі. — Борман говорив про ДБІС, єдину радіостанцію в окрузі Денголм, що ледь жевріла прогнозами погоди для фермерів вранці, піснями в стилі кантрі вдень і рок-музикою, коли закінчувалися заняття в школі. Не менш за музику діти втішалися джинглом станції; спочатку в ефірі лунав вибух, а потім голос старого ковбоя промовляв: «До-БІСа! Ось де велика забава!»В Країні Було це вважалося вершиною ризикованих жартів.

— А що то в нього за така хитромудра штуковина, тренере? — спитав Дік. — Ви знаєте?

— Знаю, знаю, авжеж, — відповів Борман, — і якщо він гадає, ніби я йому дозволю нею користатися під час трансляції матчів, нехай хоч із трусів вискочить. Думає, ніби я хочу, аби кожен, хто має радіо, почув, як я обзиваю хлопців бандою клятих пісюх, коли вони не зуміли миттю перейняти прорив у третій зоні.

Я обернувся до нього, і то дуже повільно:

— Про що це ви говорите?

— Я йому спершу не повірив, отож тоді випробував сам, — пояснив Борман. А далі, з форсованим запалом: — Я почув, як Буф Редфорд каже одному з новачків, що яйця в мене більші за мозок!

— І справді, — промовив я. Серце в мені вже билося значно швидше.

— Даффер говорить, ніби він зліпив цю штуку сам у себе в гаражі. — Тренер гримів. — Говорить, якщо її ввімкнути на повну потужність, почуєш, як кіт перднув у сусіднім кварталі. От цевже брехня, свісно, але Редфорд був на іншому кінці поля, коли я почув той його тупий жарт.

Спорткоментатор, котрому на вигляд було не більш ніж двадцять чотири роки, підняв свій сталевий кофр і помахав вільною рукою. Тренер помахав у відповідь, а потім пробурмотів стиха:

— Якщо настане такий день, коли мені доведеться допустити його на своє поле з цією штукою, я того ж дня приліплю до мого сраного «Доджа» [510]наліпку «За Кеннеді».

Було вже майже темно, коли я дістався місця, де схрещувалися дороги 77 і 109, але на сході здіймався розпухлий помаранчевий місяць і його світла вистачало, щоб роздивитися білборд. На ньому красувався усміхнений Джим Ла-Дью з футбольним шоломом в одній руці, з м’ячем у другій і з кучериком волосся, що героїчно спадало йому на лоба. Над цим зображенням зірчастими літерами було написано: ВІТАННЯ ДЖИМУ ЛА-ДЬЮ, КРАЩОМУ КВОТЕРБЕКУ ШТАТУ 1960–1961! ЩАСТИ ТОБІ В АЛАБАМІ! МИ ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО!