Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 6

Ч я думаю т?лько, Ч каже ѕетро, Ч що ти, пан?матко, з мене глузуЇш, от ? все!

Ч Ќ?, не глузую, козаче. —лухай да на ус мотай, що сказала ворожка. Ђј що ж, Ч каже, Ч пан?, сей тоб? сон пророкуЇ дочку ?з з€тем. ?очка в тебе буде на весь св?т красою, а з€ть Ч на весь св?т славою. Ѕудуть ?з’њжджатись з усього св?ту пани й гетьмани, дивоватимутьс€ крас? твоЇњ дон?, дароватимуть њй ср?бло-злото, та н?хто њњ не обдаруЇ краще од судженого. —уджений буде €сен красою м?ж ус?ма панами ? гетьманами; зам?сть очей будуть зор?, на лоб? Ч сонце, на потилиц? Ч м?с€цьї. “ак промовила мен?, в?щуючи, стара бабус€. як ось, справд?, дав мен? господь дочку Ч справдилось бабусине слово: н?вроку њй, не посл?дуща м?ж д?вчатами. “рошки згодом зашум?ло по ¬крањн?, закип?ло, мов у казан?, ? стали з’њжджатись у ињв пани да гетьмани Ч справдилось друге бабусине слово. ”с? дивовались на мою дитину, даровали њй сережки, дорог? перстен?; т?лько ж н?хто так не обдаровав њњ, €к той гетьман, що мен? снивс€. ?орожчий над ус? подарунки був його подарунок, ? кращий над усе панство ? лицарство був молодий гетьман: зам?сть очей Ч зор?, на лоб? Ч сонце, на потилиц? Ч м?с€ць. —правдилос€ ще раз ворожчине слово. ”с?х пан?в ? гетьман?в затемн€в в?н красою. ? говорить мен?: ЂЌе оддавай же, пан?матко, своЇњ дочки н? за кн€з€, н? за лицар€; не буду женитись, поки виросте Ч буду њй в?рною дружиноюї. ?ай же, боже, ? ти, мати божа, щоб ? се справдилось на щаст€ й на здоров’€!

“ут саме вињхали вони ?з-за гори. ѕеред ними так ? заблищало, так ? замигот?ло, так ? замережило церквами, хрестами, горами ? будинками. —в€тий город с?€в, €к той русалим. —онце ще не п?дн€лось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелен? сади, ? все, що заглед?ло око в иЇв?, усе гор?ло, мов парча золототкана€.

ѕрочане перехрестились ? сотворили молитву. ј ѕетро њде соб? ? не бачить, ? не чуЇ н?чого: так опентала його „ереваниха.

?V

¬есело й т€жко згадувати нам тебе, старий наш д?ду иЇве! Ѕо й велика слава не раз тебе ос?€ла, ? велик?њ злигодн? на тебе з ус?х бок?в збирались… —к?лько-то кн€з?в, лицарства ? гетьман?в добуло, воюючи за тебе, слави; ск?лько-то на твоњх улиц€х, на тих старосв?тських стогнах, на валах ? церковних цвинтар€х пролито кров? христи€нськоњ! ”же про тих ќлег?в, про тих —в€тослав?в, про т?њ €сири половецьк?њ н?чого й згадувати. “у славу, т?њ злигодн? вибила нам ?з голови безбожна татарва, €к уломивс€ Ѕатий у твоњ «олот? ворота. Ѕуде з нас ? недавн?х споминок про твою руњну.

?ще ж от ? дванадц€ти л?т не нал?чив Ўрам, €к у той нещасливий Ѕерестецький р?к прийшов до иЇва –адз?в?лл ?з литвинами, усе попалив ? пограбував, а м?шане, с?вши на байдаки, мусили до ѕере€слава вт?кати.

“а люта пожежа ?ще не зовс?м загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по њй просл?док. Ќа коморах, на стан€х, на огорожах, пом?ж св?жим деревом чорн?ють колодки, а ?нде гарний колись сад стоњть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищ? стирчать т?лько печ? да ворота; а де чи д?лованн€, чи щит над вор?тьми, чи €ка хоромина, то все те нове, ?ще й дерево не посин?ло.

—мутно, було дивитись Ўрамов? на т?њ признаки пожеж?. “?льки й краси було в иЇв?, що церкви бож?њ, да городи з червоними маками, да ще т?њ гори круто€р?, з зеленими покотами.

“од? ще трохи не весь ињв м?стивс€ на ѕодол?; ѕечерського не було зовс?м, а —тарий, або ¬ерхн?й город п?сл€ ’мельнищини безлюдовав. ?е-не-де сто€ли по ѕодолу кам’€ниц?: а то все було дерев’€не: ? ст?ни з баштами круг ѕодолу, ? замок на гор? исел?вц?. ”лиц? були узеньк?, плутались то сюди, то туди; а ?нде зам?сть улиц? майдан, ? н?хто його не забудовуЇ, ? н?чого на йому нема, т?лько гуси пасутьс€.

ѓдуть наш? прочане по тих закоулках, аж дивл€тьс€, Ч посеред улиц? збились вози у купу. Ўрам послав сина прочистити дорогу. ѕоскочив ѕетро до воз?в; гл€не, аж за возами, коло хати, перед іаночками, сидить юрба людей. ѕосередин? килим, на килим? пл€шки, чарки ? вс€ка страва.

ѕетро зараз догадавсь, що се, мабуть, чолов?ков? дав бог родини абощо, так на радощах частуЇ вс€кого, хто б не йшов або њхав улицею. ёрба гостей з?бралась уже чималенька, ? все були м?щане. «нат? були м?щане раз уже з того, що не носили шабель, Ч т?лько н?ж коло по€са: одн? пани да козаки ходили при шабл€х. ј вдруге, знат? були з того, що п?дпер?зувались по жупану, а кунтуш? носили наопашки (тод? було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не п?дпер?зуйсь, щоб ?нде носа не втерто). ?ще ж ?з того були вони знат?, що не важились ходити у кармазинах: ходили тод? в кармазинах т?лько люде значн? да шабльован?, а м?щане од€гались синьо, зелено або в горохв€ний цв?т; убог?њ носили личакову одежу. „ерез те козаки дражн€ть було м?щан личаками, а м?щане дражнили козак?в кармазинами.

vост? сид?ли за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що ѕетро мусив добре гукнуть через вози Ђ?обриденьї. ќбернулось тод? до нього дв? чи три голови.

Ч ѕане господарю! Ч каже. Ч ? ви, шановна€ громадо! ѕросить паволоцький Ўрам пропуска через табор.

—коро назвав Ўрама, зараз де€к? повставали да й дивл€тьс€; а господар п?знав ѕетра да й каже:

Ч ?е ж той Ўрам? ?е х?ба дес€та дол€ старого Ўрама.

Ч ?е тоб? дес€та! Ч п?дхопили, шуткуючи, гост?. Ч ’?ба сота!

Ч ? сотоњ нема! Ч закричали ус? гурбою. Ч ’оч тис€чу таких красних жупан?в ?зложи докупи, то все-таки не буде Ўрама!

”с? були рад? з такоњ вигадки; ?нш? аж реготали: клюкнули вже зранку добре. як ось п?д’њхав ? сам Ўрам. —коро заглед?ли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть ? повиходили до його назустр?ч. vосподар ?з пл€шкою й чаркою попереду.

Ч ќт наш старий Ўрам! Ч кричали м?щане. Ч ќт наш батько!

Ч ўо се, “арасе? Ч каже тод? Ўрам господарев? (а господар колись був у охочих козаках у Ўрама сурмачем). Ч —упротив кого се ти заложив такий табор? «даЇтьс€ ж тихо на ¬крањн??

Ч ?е тоб? тихо, пане полковнику чи панотче?.. я вже не знаю, €к тепер тебе й величати, Ч каже “арас —урмач. Ч ?е тоб? тихо? —ьогодн? народивсь у мене такий лицар, що аж земл€ затрусилась. ?ав мен? бог сина, такого ж, €к ? €, “араса. оли миш голови не одкусить, то й в?н по-батьк?вськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

Ч Ќехай велик росте да щаслив буде! Ч каже Ўрам.

Ч „им же тебе шанувати, вельможний пане?

Ч Ќ?чим не треба, “арасе.

Ч як то н?чим? Ч здивовавшись, каже —урмач. Ч ’?ба зарок положив?

Ч Ќе зарок, “арасе, а, прибувши до иЇва, вс€к христи€нин повинен перше поклонитись церквам божим.

Ќе так?вський же був ? “арас, щоб угомонивсь одразу.

Ч ?оброд?ю м?й, Ч каже, Ч любезний? оли б € знав, що така мен? на стар?сть буде честь од пана Ўрама, то враг мене в?зьми, коли б € засурмив вам хоч на один приступ! ’?ба ж ти не рад моЇму “арасков?, що не хочеш попорськати його пелюшок? “об?, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закор€в?е, €к жидовча!

Ч –ад € йому з щирого серц€, Ч каже Ўрам, Ч пошли йому, господи, щастЇ й долю; т?лько ж не та пора тепер, щоб гул€ти нап?дпитку.

Ч “а на добре д?ло, доброд?ю, завс?ди пора. ?ивись, ск?льки воз?в коло хати! Ќ?хто не одцуравсь моЇњ хл?ба-сол?. ?нший на €рмарок бравс€, ?нший у гай по к?лл€, ?нший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне д?ло, що треба прив?тати нового чолов?ка, то нехай €рмаркуЇ соб? хто хоче, нехай свин? лаз€ть у город, а ж?нка рве на соб? волосс€, Ч тут ось треба запоб?гти, щоб новому чолов?ков? не г?рко було на св?т? жити. ј то скаже: Ђќт у мене батько такий-с€кий був! ѕоскупивсь ?справити €к сл?д родини, а тепер ? њж хл?б пополам ?з сл?зьми!ї

Ч ќдумайс€, бога ради, “арасе! Ч каже Ўрам (уже йому докучило слухати п’€не верз€канн€). Ч „и до реч? ж отеЇ чолов?ков?, прињхавши до церков божих, до мощей св€тих, застр€ти на хрестинах?

Ч “а що ти, куме, коло нього панькаЇш? Ч сказав хтось ?збоку товстим голосом. Ч ’?ба не знаЇш, що се таке? «най нас, пан?в! ќт воно що! —казано Ч кармазини. —ебто вже наш брат њм не кунпан?€, Ч от воно що!