Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 10

Ескалатор починався в проході між будинками: майже одразу я потрапив у сріблястий тунель, стіни якого пульсували золотом, ніби під ртутною поверхнею і справді плинув благородний метал. Я відчув теплий його подих, потім світло зникло, і я опинився в заскленому павільйоні, що формою нагадував черепашку, його віялоподібний верх ледь помітно мерехтів зеленню — це світло випромінювали тендітні жилочки, його можна було порівняти з люмінесценцією одного у багато разів збільшеного тремтячого листка; на всі боки виходили двері, за ними — темрява і дрібні літери, що стелилися по землі: Парк Терміналь, Парк Терміналь.

Я вийшов. Це й справді був парк. Шуміли невидимі у темряві дерева, хоч я не відчував вітру; він віяв десь вище. Темрява і монотонний шум дерев наді мною. Вперше я відчув себе самотнім, але це було інше відчуття, не те, що в натовпі. Тут я почував себе добре. У парку, мабуть, було чимало людей. Я чув шепіт, інколи світлою плямою мелькало чиєсь обличчя, раз я навіть зіткнувся з кимось. Крони дерев сходилися вгорі, у просвітах блимали зірки. Я пригадав, що до парку їхав униз, і вже там, на тому майдані з танцюючими кольорами, бачив над собою небо, щоправда, затягнуте хмарами. Але як все-таки сталося, що тепер, рівнем нижче, я бачу небо, зоряне небо? Цього я не міг собі пояснити.

Дерева розступилися, і я відчув запах води, мулу, трухлявини, прілого листя. Я завмер.

Хащі чорним колом оточували озеро. Я чув шелест очерету, а вдалині, навпроти мене, суцільною масою підносилися сяючі скляні скелі — напівпрозора гора над рівнинами ночі: примарне ніжне голубувате сяйво йшло від її прямовисних урвищ, кришталеві бастіони над бастіонами й амбразури проваль, і весь цей сяючий велет — фантастичний і неймовірний — відбивався, тільки довший і блідіший, у чорних водах озера. Я зупинився, приголомшений і захоплений. Вітер доносив ледь чутні звуки музики. Напружуючи зір, я побачив яруси горизонтальних терас цього велетня, і раптом у мене сяйнула думка, що це вже вдруге я бачу вокзал, гігантський Терміналь, де блукав минулого дня і де зустрівся з Наїс.

Чи це була ще архітектура, чи вже творення гір? Вони зрозуміли, що, переступаючи певні межі, треба відмовитися від симетрії, від пропорційності форм і вчитися у найвеличнішого вчителя — кмітливі учні планети!

Я обійшов озеро. Велет ніби супроводив мене своїм застиглим, сяючим зльотом. Так, треба було мати відвагу, щоб задумати таку форму, надати їй суворості гір, відтворити шерехатість урвищ, не впадаючи в той же час у механічне копіювання, нічого не загубити, не сфальшувати. Я повернувся під стіну дерев. Бліда блакить Терміналю, пронизуючи чорне небо, світилася крізь віти, аж поки я не зайшов у гущавину. Довелось відводити руками гнучке гілля, колючки чіплялися за мій светр, за холоші штанів, роса з високої гілки дощем посипалася мені на обличчя. Я вхопив ротом кілька листків, пожував їх, вони були молоді, гіркі. Вперше після повернення я почував себе добре; нічого вже більше не хотів, не шукав, не бажав; мені було досить іти в цій темряві, у шелестінні хащів, наосліп, без мети. Чи ж не це малював я собі в уяві протягом десяти років?

Кущі розступилися. Звивиста алейка. Рінь шаруділа у мене під ногами, я йшов уперед, туди, де під кам’яною ротондою бовванів людський силует. Не знаю, звідки там бралося світло; навколо було безлюдно, якісь лавки, кріселка, перекинутий столик, пісок, сипкий і глибокий, я відчував, як грузнуть у ньому ноги і який він теплий, незважаючи на нічну прохолоду.

Під склепінням, що спиралось на потріскані, понадбивані колони, стояла жінка, ніби чекала на мене. Я вже бачив її обличчя, бачив, як іскрилися діамантові пластинки, що закривали їй вуха, білу сукню, що невиразно світилася в тіні. Невже це було можливим? Сон? Я був кільканадцять кроків від неї, коли вона заспівала. Серед невидимих дерев її голос здавався слабким, майже дитячим, я не міг розібрати слів, можливо, їх і не було, уста у неї залишались напіврозтуленими, так, ніби вона щось пила; її обличчя застигло в спокої, і тільки уважний, зосереджений погляд свідчив, ніби вона бачила щось, чого інші не можуть побачити, і саме про це співала. Я боявся, що вона мене помітить, і уповільнив кроки. Я був уже в смузі світла, що огортала кам’яне коло. Голос жінки зміцнів, прорізуючи темряву, він благав про щось; нерухома, зі звислими руками, вона наче взагалі забула про них. Здавалося, що ця співачка вже не мала нічого, крім голосу, в якому розчинялась сама, що вона втратила все найдорожче і тепер прощалася з ним, знаючи, що з останнім завмираючим звуком скінчиться не тільки спів.

Я не йняв віри всьому. Жінка замовкла, а її голос усе ще бринів у моїх вухах. Раптом позад себе я почув дріботіння легких кроків. Я оглянувся і побачив дівчину, за якою хтось гнався. Сміючись коротким горловим сміхом, вона промчала сходами, прорізала собою жінку — наскрізь! — і вже мчала далі; темний силует переслідувача майнув біля мене; потім вони зникли з поля зору. Знову я почув звабливий сміх дівчини і став як укопаний, не знаючи — сміятися мені чи плакати. Неіснуюча співачка щось тихо замугикала. Я не хотів її слухати. Відійшов у темряву, зажурений, немов дитина, якій довели брехливість казки. Це було як профанація. Я йшов, а її голос переслідував мене. Алея тяглася далі, я повернув і побачив зелень живоплоту; мокрі фестони листя звисали над металевою хвірткою. Відчинив. Здавалося, там було світліше. Живопліт утворював широке коло, на траві лежали наче кам’яні брили. Одна з них ворухнулася, виросла, я побачив два блідих вогники очей і завмер. Кроків за п’ять від мене був лев. Він важко підвівся, спершись на передні лапи; тепер я бачив його усього, бачив його скуйовджену густу гриву. Він потягнувся раз, другий і повільно, безшумно рушив просто на мене. Перший переляк минув. «Ну, ну, не лякай», — промовив я. Звір не міг бути справжнім. Привид, як та співачка, як оті отам, унизу, біля чорних автомобілів. Лев зупинився за крок від мене, позіхнув, у чорній пащі блиснули ікла, клацнув зубами, наче замкнув пащу на засув, я відчув його смердючий подих, що…

Лев пирхнув. Крапельки слини впали мені на руку, і перш ніж я встиг здивуватися, він штурхнув мене своєю здоровенною головою в стегно, муркочучи, почав тертись об мене, підставляючи підгорля. Очманілий, я почухав його, він муркотів дедалі дужче, за ним уже блищала друга пара очей, другий лев, ні, левиця; вона штовхнула його. Щось забулькотіло у нього в горлі, це було муркотіння, а не ричання. Левиця наступала. Він ударив її лапою. Вона сердито пирхнула.

«Це погано скінчиться» — подумав я. У мене не було зброї, а леви такі живі, такі справжні, яких тільки можна собі уявити. Я стояв, вдихаючи важкий запах їхніх тіл. Левиця знову пирхнула. Раптом лев вирвав свої шерсткі кудли з моїх рук, повернув до неї величезну голову й заревів. Левиця припала до землі.

«Зараз вони візьмуться за мене», — майнула думка, і я повільно позадкував у бік хвіртки. Ця хвилина була не з приємних. Та лев, здавалося, вже взагалі мене не помічав. Він важко опустився па землю і знову став схожий на видовжену кам’яну брилу. Левиця стояла над ним і терлася об нього мордою.

Зачинивши за собою хвіртку, я мусив зробити над собою зусилля, щоб не побігти. Коліна у мене підгиналися, у горлі пересохло, і раптом я зареготав, мов навіжений. Я пригадав собі, як говорив до лева: «Ну, ну, не лякай» — переконаний, що це лише ілюзія…

Крони дерев вимальовувалися на тлі неба все чіткіше. Світало. І я навіть зрадів, бо не знав, як вибратися з цього парку. Він був уже зовсім безлюдний. Я проминув кам’яну ротонду, де перед тим співала жінка. У наступній алеї натрапив на робота, що підстригав траву. Він нічого не міг сказати про готель, зате пояснив мені, як дістатись до найближчого ескалатора. Я з’їхав униз на якихось кілька поверхів і, вийшовши на вулицю рівнем нижче, здивувався, коли знову побачив небо над головою. Але навіть здатність дивуватися в мене вже майже вичерпалась. З мене було досить. Якийсь час я йшов, потім, пам’ятаю, сидів біля фонтана (а може, це й не фонтан?), нарешті підвівся й попрямував далі у сяйві нового дня, аж поки мене не вивели з цього забуття великі яскраві літери: ГОТЕЛЬ «АЛЬКАРОН».