Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 9

— Що-о-о?

— Немає, — повторила вона. — Це роблять тепер роботи.

Запала мовчанка. Я сидів і міркував, що нелегко буде мені перетравити цей новий світ. І раптом мені спало на думку таке, до чого я навряд чи домислився б, якби хтось змалював мені щось подібне лише як теоретичну можливість: мені здалося, що цей захід, який знищує у людині вбивство, є… каліченням.

— Наїс, — сказав я, — вже дуже пізно. Я, мабуть, піду.

— Куди?

— Не знаю. Справді не знаю. На вокзалі на мене мав чекати представник Адапту. Я зовсім забув! Не міг його знайти, розумієш? От. Ну так… піду пошукаю якогось готелю. Готелі ж, мабуть, існують?

— Існують. Ти звідки?

— Звідси. Я тут народився.

З цими словами я знову відчув нереальність усього навколишнього: я вже не міг ручатися, чи існувало насправді те місто, яке я колись покинув і яке жило тепер у моїй уяві, і чи реальним є це — примарне, з квартирами, до яких зазивали голови велетнів. У мене майнула думка, що, може, я ще й досі на борту корабля і мені лише верзеться ще одно, найхимерніше, диво повернення.

— Брег, — долинув до мене неначе звідкись здалеку голос Наїс. Я здригнувся, бо зовсім забув про неї.

— Слухаю…

— Залишайся.

— Що?

Вона мовчала.

— Ти хочеш, щоб я залишився?

Вона мовчала. Я підійшов до неї, нахилившись над кріслом, взяв її за холодні руки, підвів. Вона безвольно встала. Голова її відкинулася назад, зуби заблищали. Я нічого від неї не хотів. Хотів лише сказати: «Адже ж ти не боїшся?» І хотів, щоб вона підтвердила, що ні. Нічого більше. Очі у неї були заплющені, потім під віями блиснули білки, я нахилився над її обличчям, зазирнув зблизька у ці осклілі очі, наче хотів відчути її страх, розділити його з нею. Важко дихаючи, вона почала вириватися, але я не відчув цього, і лише коли вона простогнала: «Ні! Ні!» — випустив її. Вона мало не впала. Зупинилася під стіною, закривши собою частину великого, товстощокого обличчя, яке сягало до стелі і яке там, за склом, без упину щось говорило, ворушачи величезними губами, м’ясистим язиком.

— Наїс… — тихо промовив я, опускаючи руки.

— Не підходь!

— Та ти ж сама сказала…

Її очі виглядали стомленими.

Я пройшовся по кімнаті. Вона стежила за мною поглядом так, ніби я був… ніби вона була у клітці…

— Піду вже, — озвався я. Вона нічого не відповіла. Я хотів щось додати, кілька слів вибачення, подяки на прощання, але не міг. Коли б вона боялась лише, як жінка боїться незнайомого чоловіка, хай навіть страшного, невідомого — це було б іще сяк-так. Але тут було інше. Я поглянув на неї і відчув, що мене охоплює лють. Взяти б за ці білі оголені плечі, трусонути…

Я повернувся і вийшов; вхідні двері відчинились від мого поштовху, великий коридор був майже темний, Я не знав, як вийти на ту терасу, аж поки не натрапив на сповнені слабким синюватим світлом циліндри — скляні шахти ліфтів. У тій, до якої я наблизився, ліфт уже піднімався вгору; можливо, для цього досить було стати ногою на поріг. Ліфт спускався довго. Я бачив поперемінно поклади темряви і розрізи перекрить — білі з червонуватими прокладками, мов шари сала на м’ясі, — що відлітали вгору; я втратив їм лік. Ліфт спускався, все ще спускався, це було як подорож на дно: ніби мене кинули в незнану глибочінь стерильного проводу і цей гігантський будинок, що поринув у спокійний сон, випроваджував мене. Аж ось частина прозорого циліндра розчинилася, я вийшов.

Твердий широкий крок, руки в кишенях. Темрява. Я жадібно вдихав холодне повітря, відчуваючи, як розширюються ніздрі, як спокійно працює серце, нагнітаючи кров. У розколинах доріг палахкотіли вогні, час від часу їх закривали безшумні стрімкі машини. Жодного перехожого. Між чорними силуетами я побачив заграву і подумав, що то, можливо, готель. Виявилося, що це лише освітлений тротуар. Я поїхав ним. Наді мною пропливали контури якихось конструкцій, десь далеко, над чорними силуетами будинків, рівномірно пересувалися сяючі літери останніх новин: аж раптом тротуар разом зі мною вплив до освітленого приміщення. Тут він і закінчувався.

Широкі сходи, що сріблилися, як застиглий водоспад, спливали вниз. Мене дивувало це безлюддя: відколи покинув Наїс, я не зустрів жодного пішохода. Ескалатор був дуже довгий. Унизу світилась вогнями широка вулиця, з обох її боків було видно пасажі в будинках. Під деревом з голубим листям (зрештою, це, може, не було справжнє дерево) я побачив дві постаті, наблизився до них і пройшов мимо. Вони цілувалися. Я йшов назустріч приглушеним звукам музики; якийсь нічний ресторан чи бар, нічим не відділений від вулиці, постав переді мною. Там було трохи людей. Я вирішив зайти і спитати, де тут готель, коли раптом усім тілом наштовхнувся на невидиму перешкоду. То була абсолютно прозора шиба. Вхід був поруч. Всередині хтось засміявся, показуючи на мене іншим. Я увійшов. Чоловік у чорному в’язаному одязі, трохи навіть схожому на мій светр, але з якимсь дивним, ніби надутим, коміром, сидів із склянкою в руках, боком до столика, й дивився на мене. Я зупинився перед ним. Сміх завмер на його напіврозтулених устах. Стало тихо. Чути було лише музику, що долинала ніби десь з-за стіни. Якась жінка тихо зойкнула. Я глянув на скам’янілі обличчя присутніх, вийшов і вже на вулиці пригадав, що збирався спитати про готель.

Я зайшов до пасажу. Суцільні вітрини. Всілякі бюро подорожей, магазини спорттоварів, манекени у різних позах. Власне, вітринами це можна було назвати лише умовно, бо все стояло і лежало просто на вулиці, з обох боків дещо піднесеного тротуару, що пролягав посередині. Кілька разів мені здалося, що там, у глибині, люди. То були рекламні ляльки, які по черзі виконували одні й ті самі рухи. Одну з них — майже таку, як я, завбільшки, що, карикатурно надимаючи щоки, грала на флейті — я розглядав досить довго. Вона робила це так вправно, що мені аж хотілося заговорити до неї. Далі йшли зали якихось атракціонів, там оберталися великі райдужні кола, подзвонювали підвішені на певній відстані одна від одної срібні трубки, мигтіли призматичні дзеркала, але скрізь було порожньо. Аж у кінці пасажу в темряві блиснув напис ТУТ ГАГАГА. І зник. Я рушив туди. Знову заблищало ТУТ ГАГАГА і знову зникло, ніби хтось його здув. Коли засвітилося знову, я побачив вхід і почув якісь голоси. Я пройшов крізь завісу теплого подуву.

Віддалік я побачив два автомобілі, з тих без коліс, світилося кілька ліхтарів, коло них, ніби сперечаючись, жваво жестикулювало троє чоловіків. Я підійшов до них.

— Алло, громадяни!

Вони навіть не озирнулися; розмовляли собі далі, а я стояв, мало що розуміючи.

— Ну й сопи, ну й сопи, — пискливе повторював низенький, з невеличким животиком. На голові в нього стирчала висока шапка.

— Послухайте, я шукаю готель. Де тут…

Вони не звертали жодної уваги, ніби взагалі я тут не існував. Це вже мене розлютило. Ні слова не кажучи, я ступив уперед і став поміж нимию Той, що був найближче (я бачив придуркуватий вираз його очей і тремтячі губи), зашепелявив:

— Що? Я маю сопіти? Сопи сам!

Можна було подумати, що він звертався до мене.

— Навіщо ви вдаєте з себе глухих? — запитав я, і в ту ж мить з місця, де я стояв, ніби з мене, з моїх грудей почувся пискливий крик:

— Я тобі! Я тобі зараз!

Я відскочив і лише тоді побачив власника голосу, того товстуна в шапці. Хотів схопити його за руку, але мої пальці пройшли крізь неї і зімкнулись у повітрі. Я остовпів, а вони розмовляли далі; раптом мені здалося, що згори, з темряви понад автомобілями хтось на мене дивиться. Я приглянувся і побачив білі плями, схожі на людські обличчя; там, угорі, було щось на зразок балкона. Яким блазнем я мав бути в їхніх очах! Я побіг, ніби за мною хтось гнався. Наступна вулиця йшла вгору і закінчувалась ескалатором. Я подумав, що, можливо, мені пощастить знайти якийсь Інфор, і поїхав блідо-золотими сходами. Потрапив на круглий, не дуже великий майдан. У центрі його стояла висока прозора колона, немов із скла, щось сновигало в ній — пурпурові, коричневі й фіолетові безформні фігури — ніби ожив якийсь абстрактний малюнок, тільки дуже смішний. Ці кольорові фігури то одна, то друга тужавіли, концентрувалися, кумедно розросталися, набиралися людського вигляду, хоч і були позбавлені облич, голів, рук, ніг. Борсаючись, вони виглядали карикатурно. Скоро я збагнув, що фіолетовий чоловічок був ніби буфон — зарозумілий, пихатий і водночас боягузливий. Коли він розсипався зливою стрибаючих кульок, його змінив блакитний. Цей був ангельський, скромний, зосереджений, але якийсь святенницький, ніби сам на себе молився. Не знаю, як довго я дивився. Ніколи в житті мені не доводилось бачити нічого подібного. Крім мене, тут не було нікого, лише чорних автомобілів стало більше. Я не знав навіть, чи ці машини з пасажирами, чи порожні, бо вони не мали вікон. З цього округлого майдану вело шість вулиць: одні — вгору, інші — вниз; їхні перспективи тяглися тонкою мозаїкою кольорових вогників, мабуть, на цілі милі. І жодного Інфору! Я добре-таки стомився, і не лише фізично — мені здавалося, що я вже ніяк не реагуватиму на нові враження. Іноді ноги в мене підгиналися, і я вже не пам’ятаю, як і коли вийшов на широку алею; на перехресті я уповільнив крок, підвів голову й побачив у хмарах відблиск заграви над містом. Я здивувався, бо вважав, що й досі перебуваю під землею. Попростував далі, тепер уже серед моря рухливих вогнів, вітрин без скла, серед манекенів, що жестикулювали, крутились, мов дзиґи, заповзято виконували гімнастичні вправи, подавали один одному блискучі предмети, щось надимали, але я навіть не дивився в їхній бік. Віддалік я помітив кілька рухливих постатей, проте я не був певен, люди то чи лише ляльки, а тому не брався їх наздоганяти. Будинки розступилися, і я побачив великий напис ПАРК ТЕРМІНАЛЬ і сяючу зелену стрічку.