Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 11

У білій швейцарській кімнаті, що скоріше нагадувала перевернуту ванну велетня, сидів чудово виконаний робот, напівпрозорий, з довгими тендітними руками. Ні про що не запитуючи, він подав мені книжку. Я записав своє ім’я і прізвище, взяв маленький трикутний значок і поїхав угору. Хтось, не знаю до пуття хто, допоміг мені відчинити двері, а точніше, відчинив їх сам. Стіни з льоду, а в них — циркуляція вогників; з-під вікна, коли я до нього підійшов, вихилилося кріселко і підсунулось до мене, а згори вже опускався плескатий прямокутник, па ходу перетворюючись на щось подібне до письмового столу. Але я волів ліжко. Я не міг його знайти, навіть не пробував шукати. Ліг на низенькій канапці й одразу ж заснув у штучному світлі цієї бєзвіконної кімнати; бо те, що спочатку видалося мені вікном, виявилось, ну, звичайно ж, телевізором; і я засинав з думкою, що звідти, з-за скляної щибки, викривляється до мене величезне обличчя, розглядає мене, сміється, говорить, бурмоче. Визволив мене від цього видіння сон, міцний, як смерть; навіть час зупинився в ньому.

2

Ще з заплющеними очима я торкнувся пальцем грудей: я був у светрі. Якщо я спав одягнений, значить, була моя вахта. «Олаф!» — хотів покликати і сів. Це був готель, а не «Прометей». Я пригадав усе: лабіринти вокзалу, дівчину, втаємничення, її страх, блакитну гору Терміналю над чорним ставом, співачку, левів…

Шукаючи душову, я ненароком знайшов ліжко — в стіні. І висувалось воно звідти пухким перламутровим квадратом тоді, коли щось там натискалося. У душовій я не виявив навіть кранів, там не було нічого, крім блискучих плиток у стелі і невеличкого заглиблення на підлозі для ступнів, вистеленого губчастим пластиком. На душ це теж не скидалося. Я відчував себе неандертальцем. Швидко роздягнувшись, я зупинився з одежею в руках, бо тут не було й вішалок. Нарешті побачив невеличку шафку в стіні і запхав у неї речі. Поруч — три кнопки: блакитна, червона й біла. Натиснув білу — погасло світло, натиснув червону — щось зашуміло, але не вода, а якийсь потужний вихор, що пахнув озоном і ще чимось. Він огорнув мене всього, на шкірі осідали густі блискучі краплинки, які відразу ж зникали. Я не відчував навіть вологи; враження було таке, наче шкіру поколювала сила-силенна електричних голок, масажуючи тіло. Я натиснув блакитну кнопку, і вихор змінився, тепер він уже ніби прошивав мене наскрізь; дуже дивне відчуття. Я подумав, що до нього можна звикнути і навіть полюбити. В Адапті на Місяці цього не було; там звичайні душі і ванни. Не знаю чому.

Кров циркулювала швидше, ніж звичайно, я почував себе чудово, не знав тільки, чим і як почистити зуби. Кінець кінцем я відмовився від цієї думки. У стіні помітив ще одні дверцята з написом: «Купальні плащі». Зазирнув усередину. Ніяких плащів. Там стояли лише три металеві пляшки, що нагадували сифони. Але я й так був абсолютно сухий, і мені не обов’язково було витиратися.

Я відчинив шафку, до якої раніше сховав одяг, і остовпів: вона виявилась порожньою. Добре, що хоч труси поклав на неї зверху. Надівши їх, я повернувся до кімнати й почав шукати телефон, щоб довідатись, що сталося з моїм одягом. Телефон знайшовся нарешті коло вікна (як я охрестив телевізійний екран); він вискочив із стіни щойно тоді, коли я почав голосно сипати прокльонами; схоже, що він реагував на голос. Ото ще мені ідіотська манія ховати все в стінах. Одізвався хтось з відділу обслуговування. «Ви його поклали до чистки, — відповів м’який баритон. — Буде через п’ять хвилин».

«Коли так, то добре!» — подумав я. Сів коло столу, який підсунувся під мої лікті ледве я встиг нахилитись. Як це робилося? Не треба цікавитись такими речами. Більшість людей користається з технічних надбань своєї цивілізації, не цікавлячись подробицями.

Я сидів тільки в трусиках і міркував. Можна було відправитись до Адапту. Коли б ішлося лише про ознайомлення з технікою та звичаями, я б не роздумував, але вже на Місяці я звернув увагу, що вони намагаються навчити нас сприймати певні явища, ба, навіть давати оцінку цих явищ. Пропонували готову шкалу вартостей, і коли я з чимось не погоджувався, вони витлумачували це як консерватизм, своєрідний підсвідомий опір, рутину старих звичок і тому подібне. Але досвід ночі, що проминула, нічим не змінив моїх попередніх поглядів. Не хотів я ані їхніх щеплень, ані щоб вони мене визнали, у всякому разі, не з такою вже готовністю, не відразу я збирався відмовлятися від своїх давніх звичок, «опорів», аж поки не переконаюся, що те все, що вони пропонують, краще. Цікаво, чому вони не піддали мене отій своїй бетризації. Треба буде довідатись. Я міг би спробувати знайти когось із своїх, Олафа наприклад. Це б уже явно суперечило побажанням Адапту. О, вони ж нічого не наказували, а без кінця повторювали, що діють саме в моїх інтересах, що я можу робити все, що хочу, навіть скочити з Місяця просто на Землю (це все той дотепний доктор Абс), якщо мені вже аж так не терпиться. Щодо Адапту, то мені було байдуже, але, можливо, це не влаштовувало Олафа. На всякий випадок я йому напишу. Я маю його адресу.

Робота. Клопотання про роботу? Пілотом? І що ж? Курсувати по трасі Марс — Земля — Марс? На цьому я знався, але…

Несподівано я пригадав, що в мене мусять бути якісь гроші. Щоправда, тепер вони називаються інакше, та мені байдуже, оскільки за них, як і колись, можна все придбати. Я попросив з’єднати мене з містом. У трубці почувся далекий спів. Телефон без номерів, без диску. Може, слід було просто назвати банк? У мене він записаний, але все те лишилося в одязі. Я заглянув до душової. Усе лежало вже в шафці, ніби щойно випране. В кишенях — різні мої дрібні речі, серед них блокнот з потрібним записом.

Банк не був банком: він називався Омнілокс. Я сказав цю назву і одразу ж, ніби на мої слова вже чекали, озвався густий бас:

— Омнілокс слухає.

— Мене звуть Брег, — сказав я. — Халь Брег. Здається, на моє ім’я у вас відкрито рахунок… Я хотів би знати, скільки там є?

Щось клацнуло, й інший, тонший голос промовив:

— Халь Брег?

— Так.

— Хто відкрив рахунок?

— Космофлот. Космічний флот на клопотання Планетологічного інституту і Космічної комісії ООН, але це було сто двадцять сім років тому…

— У вас є якийсь документ?

— Ні, тільки посвідка з Адапту на Місяці від директора Освама…

— Усе гаразд. На вашому рахунку двадцять шість тисяч чотириста сім ітів.

— Ітів?

— Так. Чи є у вас ще якісь побажання?

— Я хотів би одержати трохи гро… тобто ітів.

— У якому вигляді? Може, ви бажаєте кальстер?

— Що це таке? Чекова книжка?

— Ні. Ви зможете одразу ж платити готівкою.

— Так? Гаразд.

— На яку суму відкрити вам кальстер?

— А хіба ж я знаю… П’ять тисяч…

— П’ять тисяч. Гаразд. Прислати вам до готелю?

— Так. Хвилиночку, я забув, як називається цей готель.

— Це не той, з якого ви дзвоните?

— Той.

— «Алькарон». Зараз пришлемо. Дозвольте одне запитання: ваша права рука не зазнала яких-небудь змін?

— Ні… А що?

— Нічого. Бо коли б це сталося, ми повинні були б змінити кальстер. Зараз ви його одержите.

— Дякую, — сказав я, кладучи трубку. Двадцять шість тисяч… Скільки це? Я поняття не мав. Щось замугикало. Радіо? Ні, це був телефон. Я зняв трубку.

— Брег?

— Так, — відповів я. Серце моє тьохнуло, але тільки раз. Я впізнав її голос. — Звідки ти довідалася, де я? — запитав я, бо вона раптом замовкла.

— 3 Інфору. Брег… Халь… слухай, я хотіла тобі пояснити…

— Не треба нічого пояснювати, Наїс.

— Ти гніваєшся? Але ж зрозумій.

— Я не гніваюсь.

— Халь, справді? Прийди до мене обов’язково сьогодні. Прийдеш?

— Ні, Наїс. Скажи, будь ласка, скільки це — двадцять з чимось тисяч ітів?

— Як то — скільки? Халь… ти повинен прийти.

— Ну… скільки на них можна жити?

— Скільки схочеш, адже життя нічого не коштує. Але облишимо це. Халь, коли б ти схотів…