Суддя та його кат - Дюрренматт Фридрих - Страница 11

І він продовжував, уважно і трохи глузливо спостерігаючи за комісаром:

— Так ми і жили. Ти все життя мав начальників, працював по якихось поліцейських дільницях, сидів у затхлих чиновницьких кабінетах, слухняно сходив угору драбиною скромних досягнень, сходинка за сходинкою, змагався зі злодіями і фальшивомонетниками, цими бідолахами, які ніколи не вміли дати собі раду в житті. Максимум, на що тобі щастило, — це якесь миршавеньке вбивство. Натомість я зникав у нетрях великих міст, а потім з'являвся у всьому блиску високих посад, обвішаний орденами, навіть робив доброчинні речі, коли виникало бажання трохи пожартувати над тобою, а згодом настрій мінявся, і я знову брався за старе. Задоволення справжнього авантюриста! Твоїм прагненням було зруйнувати моє життя, а моїм — самоствердитися тобі на зло. Ця єдина ніч дійсно поєднала нас назавжди!

Чоловік за Берлаховим письмовим столом плеснув у долоні, один-єдиний раз, це прозвучало моторошно.

— І ось ми підійшли до завершення нашого життєвого шляху, — вигукнув він. — Ти повернувся до свого Берна, це була майже поразка. Опинився в цьому заспаному, нудному місті, в якому ніколи до кінця не відомо, скільки тут мертвих, а скільки живих, а я повернувся до Ламбуена, і це знову було спонтанне рішення, зміна настрою. Люди люблять повертатися, от і я тепер опинився в цьому Богом забутому селі, де мене колись народила якась жінка, що давно вже зогнила в землі. Вона нічого собі при цьому не думала, не гадала, і це народження було позбавлене сенсу, а потім, однієї дощової ночі через тринадцять років, я так само безглуздо втік собі геть. І ось ми з тобою знову тут. Припини, друже, це не має сенсу. Смерть не чекає.

І він майже непомітним рухом метнув ножа, злегка зачепивши щоку Берлаха. Ніж глибоко врізався у крісло комісара, той не поворухнувся. Чоловік за письмовим столом засміявся.

— Гадаєш, я вбив цього Шміда?

— Я маю розслідувати цю справу, — відповів комісар.

Гість встав і взяв теку.

— Я заберу її з собою.

— Одного разу я таки зможу довести твої злочини, — вдруге сказав Берлах. — І нині я маю останню нагоду.

— У теці зібрані єдині, хоча і дуже мізерні докази, що їх Шмід назбирав для тебе в Ламбуені. Без цієї теки ти програв. Копій ти не маєш, я тебе знаю.

— Ні, — погодився комісар. — Не маю.

— Не хочеш скористатися револьвером, щоб зупинити мене? — знущально спитав гість.

— Ти витяг патрони, — незворушно сказав Берлах.

— Точно, — підтвердив гість і поплескав комісара по плечу. Він пройшов повз Берлаха, двері відчинилися і знову зачинилися, за ними були ще одні двері. Берлах продовжував сидіти у своєму кріслі, притулившись щокою до холодного леза ножа. Але раптом він схопився за зброю і виявив, що вона заряджена. Скочив з місця, вибіг у передпокій, потім на вулицю, ривком відчинив вхідні двері, тримаючи револьвер у руці.

Вулиця була порожня.

І тут прийшов біль, жахливий, жорстокий, колючий біль, сонце, яке сходило в ньому всередині, кидало його на полум'я багаття, скручувало, примушувало труситися в лихоманці. Комісар повзав по кімнаті на руках і ногах, метався, як тварина, катався по килиму і нарешті зупинився десь у кутку, на підлозі, поміж стільцями у своїй кімнаті, весь вкритий холодним потом.

— Що є людина? — тихо простогнав він. — Що є людина?

Але він знову підвівся. Після нападу відчув себе краще, йому зовсім не боліло, такого не траплялося вже давно. Він пив підігріте вино маленькими обережними ковтками, і це була вся його трапеза. Але не зміг відмовити собі в задоволенні пройти звичним маршрутом через місто. Берлах був сонний, але кожен крок на свіжому повітрі покращував його стан. Лютц, якого він зустрів незадовго після цього в офісі, нічого не зауважив, можливо, він просто надто переймався власними докорами сумління. Він вирішив сказати Берлахові про домовленість із фон Швенді сьогодні після обіду, а не ввечері. Навіть обрав для цього спеціальну позу, випнув груди вперед, як генерал на картині Траффелета, що висіла над ним. Він скоромовкою сказав про все Берлахові, подавши суху інформацію в телеграфному стилі, і був страшенно здивований, коли комісар не висловив жодних заперечень, на все погодився і сказав, що вважає єдиним оптимальним кроком чекати на рішення федерального суду і сконцентрувати розслідування на біографії самого Шміда. Лютц так здивувався, що навіть забув про свою старанно підготовану позу і став говірким та привітним.

— Ясна річ, що я зібрав інформацію про Ґастманна, — сказав він. — І знаю про нього достатньо, аби мати переконаність, що він ніяк не може бути вбивцею.

— Звичайно, — відповів комісар.

Лютц, який в обід отримав інформацію з Біля, удавав упевненого в собі. — Народився в Покау, в Саксонії в родині власника торговельної фірми з продажу шкіряних виробів, спочатку мав аргентинське громадянство і був послом цієї країни в Китаї, мабуть, ще в юності емігрував до Південної Америки. Потім змінив громадянство на французьке, багато подорожував. Кавалер ордена Почесного легіону. Став відомим завдяки своїм публікаціям з біології. Важливим елементом його біографії є відмова стати членом Французької академії, мені імпонує цей крок.

— Цікава деталь, — сказав Берлах.

— Про двох його слуг інформація ще збирається. У них французькі паспорти, але походять вони, здається, з Емменталя. Це вони були виконавцями того жахливого жарту під час похорону.

— Здається, такі жарти типові для Ґастманна, — сказав комісар.

— Напевно, він гнівається за те, що застрелили пса. Але справа зі Шмідом для нас ще більш неприємна, бо виставляє нас у непевному світлі. Нам пощастило, що ми друзі із фон Швенді. Ґастманн — світська людина, і найвідоміші бізнесмени цілком йому довіряють.

— Тоді він справді невинний, — сказав Берлах.

— Його особа поза підозрами.

— Гаразд, — кивнув комісар.

— Але про Шміда ми цього, на жаль, сказати більше не можемо, — зробив висновок Лютц і почав телефонувати до федерального суду.

А коли він чекав на з'єднання, Берлах, уже у дверях, повернувся і сказав:

— Я змушений просити вас про тиждень відпустки.

— Добре, — відповів Лютц, затуляючи слухавку рукою, бо на тому кінці дроту вже відповіли. — У понеділок можете не приходити!

У кабінеті на Берлаха чекав Чанц, який підвівся назустріч комісарові. Він удавав спокій, але Берлах відчув, що той нервується.

— їдьмо до Ґастманна, — сказав Чанц. — Настав час.

— Ні, до письменника, — відповів комісар і вдягнув пальто.

— Це хибний шлях, — нарікав Чанц, спускаючися сходами слідом за начальником.

Комісар зупинився у вхідних дверях.

— Там стоїть синій «мерседес» Шміда.

Чанц сказав, що купив його на виплату, бо хтось же мусив взяти собі цю машину, і сів за кермо. Берлах сів поруч із ним, і Чанц поїхав через вокзал до Бетлегема. Берлах пробурчав:

— Ти знову їдеш через Інс.

— Мені подобається цей маршрут.

Берлах подивився на чисто вимиті дощем поля у яскравому спокійному освітленні. Тепле м'яке сонце стояло в небі, і вже почало трохи схилятися до вечора. Обидва мовчали. Тільки одного разу, між Керцерсом і Мюнтшеміром, Чанц спитав:

— Фрау Шьонлер сказала мені, що ви взяли з кімнати Шміда якусь теку.

— Нічого службового, Чанц, тільки приватне.

Чанц нічого не відповів і не розпитував далі, але Берлах змушений був постукати пальцем по спідометру, на якому вже було понад сто двадцять.

— Не так швидко, Чанц, не так швидко. Не те що я боюся, але мій шлунок не дуже здоровий. Я вже старий чоловік.

Письменник прийняв їх у своєму кабінеті. Це було приміщення старого будинку із низькою стелею, і обидва змушені були пригнутися, коли заходили у двері. Надворі за ними ще продовжував гавкати невеличкий білий песик із чорною мордою, а десь у будинку верещала дитина. Письменник сидів біля готичного вікна, вбраний у комбінезон та шкіряну куртку. Він повернувся до гостей на своєму кріслі, не виходячи із-за письмового столу, заваленого паперами. Він навіть не підвівся, ледь кивнув на знак привітання і відразу ж запитав, що потрібно від нього поліції. Берлах подумав, що господар неввічливий і не любить поліцію, письменники ніколи не любили поліцейських. Комісар вирішив бути обережним, Чанцо-ві ситуація теж явно не подобалася. Обидва вирішили, що в жодному випадку не дадуть спостерігати за собою, бо ще опиняться в якійсь книзі. Але коли вони сіли у м'які крісла, що на них помахом руки показав письменник, то з подивом зауважили, що сидять проти світла, тоді як обличчя самого письменника їм було майже не видно у цій зеленій кімнаті із низькою стелею і численними книгами, так підступно сліпило їх світло.