Суддя та його кат - Дюрренматт Фридрих - Страница 10

— Цей Ґастманн просто неймовірний нахаба! — вигукнув він.

— Себто? — перепитав Берлах.

— Шмід з'являвся в будинку Ґастманна під прізвищем Прантль.

— Тоді це мало би означати попередження, — сказав комісар, але далі не розпитував. Вони їхали через Мурістальден, де жив Лютц. Лютц подумав, що настав відповідний момент поговорити про Ґастманна і про те, що його не можна чіпати, але промовчав. Він вийшов із машини в Бургенцілі, і Берлах залишився сам.

— Відвезти вас до міста, комісаре? — спитав водій.

— Ні, вези мене додому, Блаттер.

Блаттер поїхав швидше. Дощ трохи вщух, і раптом в якийсь момент у Мурістальдені Берлаха освітив різкий промінь світла. Сонце на мить продерлося крізь хмари і зникло, потім знову відірвалося від переслідувань і продовжувало гру із туманом та хмарами, цими чудовиськами, які примчали із заходу, зібралися біля гір і відкидали велетенські тіні на місто над річкою, що розпростерлося, ніби безвладне тіло поміж лісами та горбами. Втомлена рука Берлаха провела по мокрому пальті, його очі блищали, він жадібно вбирав очима цю виставу: земля була дуже гарна. Блаттер зупинився. Берлах подякував йому і вийшов зі службової машини. Дощ припинився, і тільки вітер дув, мокрий, холодний вітер. Комісар постояв ще трохи, зачекав, поки Блаттер розверне важку машину, ще раз помахав йому на прощання. Потім підійшов до Ааре. Вода в річці піднялася і стала брудно-брунатною, аж рудавою. За течією пливли старий, заіржавілий дитячий візок, гілки, невеличка ялинка, а далі крутився на місці, немов танцював, невеличкий паперовий кораблик. Берлах довго дивився на річку, він любив її. Потім пішов через садок до будинку.

При вході взувся в інші мешти і зайшов до коридору, але зупинився на порозі. За письмовим столом сидів чоловік і гортав папку Шміда. Його права рука бавилася турецьким ножем Берлаха.

— Це ти, — сказав комісар.

— Я, — відповів той другий.

Берлах зачинив двері і сів у крісло за свій письмовий стіл навпроти відвідувача. Він мовчки дивився на свого гостя, який продовжував гортати сторінки в теці Шміда. Чоловік мав майже селянську зовнішність, виглядав спокійним і замкнутим, мав глибоко посаджені очі на кістлявому, хоча і круглому обличчі, коротке волосся.

— Отже, тепер ти називаєш себе Ґастманном, — врешті сказав Берлах.

Гість витягнув люльку, набив її, не відриваючи погляду від обличчя Берлаха, запалив і відповів, постукуючи вказівним пальцем по теці:

— Ти добре про це знаєш і знаєш давно. Ти прислав до мене цього хлопця і повідомив йому всі дані.

Потім він знову закрив теку з паперами. Берлах подивився на письмовий стіл, де лежав його револьвер, повернутий ручкою до комісара, варто було лише простягнути руку, і сказав:

— Я ніколи не перестану переслідувати тебе. Колись мені таки вдасться довести твої злочини.

— Мусиш поспішати, Берлах, — відповів чоловік. — У тебе залишилося не так багато часу. Лікарі дають тобі ще рік, якщо зараз ти погодишся на операцію.

— Це правда, — сказав комісар. — Ще один рік. Але я не можу зараз лягти на операцію, мушу залишатися на ногах. Це мій останній шанс.

— Справді останній, — підтвердив співрозмовник, і вони знову замовкли, сиділи один навпроти одного і мовчали.

— Минуло вже понад сорок років, — почав говорити чоловік. — Відтоді, як ми вперше зустрілися у якійсь напіврозваленій жидівській кнайпі в районі Босфора. З неба замість місяця світило щось схоже на безформний уламок швейцарського сиру, пробивалося крізь хмари, крізь прогнилі балки і освітлювало наші голови, я дуже добре це пам'ятаю. Ти, Берлах, був тоді ще юним поліцейським зі Швейцарії, присланим до Туреччини, тебе прислали, щоб реформувати тамтешню поліцію. А я був блукальцем, шукачем пригод, як і тепер, жадібним пізнавати життя, яке дається тільки раз. Пізнати цю планету, яку більше ніколи не випаде побачити. Ми сподобалися одне одному відразу, з першого погляду, тоді, коли сиділи за одним столом поміж євреями в лапсердаках та брудними греками. Але ці кляті шнапси, які ми пили тоді, цей сік, що перебродив із бозна-яких фініків, це вогняне вариво з чужоземних нив, десь під Одесою, яке ми заливали собі в горлянку, і воно пекло, починало діяти, наші очі світилися в темряві турецької ночі, як вуглинки, і розмова була жвавою. Я так люблю пригадувати ту хвилину, яка змінила життя кожного з нас!

Він засміявся.

Берлах сидів і мовчки дивився на нього.

— Тобі залишилося жити ще рік, — вів далі чоловік. — А сорок років ти старанно шпигував за мною. Такий рахунок. Про що ми сперечалися тоді, в тому брудному шинку передмістя Тофани, в диму турецьких цигарок? Ти стверджував, що більшість злочинів скоюються через те, що людська природа недосконала, що ми ніколи з певністю не можемо передбачити дії інших, а крім того, не враховуємо у наших роздумах роль випадку, який так багато вирішує. Ти вважав скоєння злочину дурістю, бо не можна поводитися з людьми, як із шаховими фігурами. Я натомість висловив думку, більше для того, щоб заперечити, ніж із переконання, що саме заплутаність стосунків між людьми уможливлює скоєння злочинів, які не розкриваються, і саме через це велика кількість злочинів так і залишається в таємниці, люди навіть не здогадуються про їх скоєння, не кажучи вже про якесь розкриття. І ми продовжували сперечатися, наша кров підігрівалася пекельними напоями, що їх підливав нам корчмар, наша юність додавала нам упевненості і спокушала продовжувати розмову, і тоді ми побилися об заклад. На ту мить місяць уже заховався десь у Малій Азії, наші слова самовпевнено полинули до неба, так по-богохульськи ми пожартували тоді, але нам страшенно подобалася ця диявольська спокуса духа духом.

— Це правда, — спокійно погодився комісар. — Тоді ми справді побилися об заклад.

— Коли наступного ранку ми прокинулися із важкими головами в цьому брудному шинку, ти на обдертій лаві, а я під столом, ще вологим від горілки, ти не думав тоді, що я дотримаю свого слова.

— Я не думав, що людина може дотримати такого слова, — відповів Берлах.

Вони помовчали.

— І не введи нас у спокусу, — знову почав гість. — Твоя правильність ніколи не наражалася на загрозу спокуси, але ця твоя правильність спокушала мене. Я дотримав слова і здійснив у твоїй присутності страшний злочин, але ти не маєш змоги довести мою провину.

— Через три дні, — тихо сказав комісар, занурившись у спогади. — Коли ми їхали із німецьким купцем через міст Махмуда, ти на моїх очах зіштовхнув його у воду.

— Цей бідолаха не вмів плавати, і ти також не надто впевнено почував себе у воді, тому після невдалої спроби врятувати його тебе самого ледь витягли на берег із брудних хвиль Золотого Рогу і привели до тями, — незворушно сказав гість. — Вбивство трапилося чудового сонячного літнього турецького дня, з моря віяв приємний вітерець, по мосту прогулювалися закохані з європейської колонії, чоловіки-мусульмани, місцеві жебраки, але попри це все ти так нічого і не зміг довести. Ти кинув мене до в'язниці, але це не допомогло. Багатогодинні допити теж виявилися безрезультатними. Суд повірив у мою версію, згідно з якою купець скоїв самогубство.

— Тобі пощастило довести, що на нього чекало банкрутство, а спроба врятуватися за допомогою обмана тобі не вдалася, — сухо додав комісар, його обличчя було блідішим, ніж завжди.

— Я старанно обирав свою жертву, мій любий, — засміявся гість.

— Так ти став злочинцем, — відповів комісар. Його гість розсіяно бавився турецьким ножем.

— Я не заперечую, що мене можна назвати кимось на кшталт злочинця, — недбало мовив він. — Я ставав щодалі кращим злочинцем, а ти — щодалі кращим слідчим. Але я був на один крок попереду, і ти так і не зміг мене наздогнати. Я часто з'являвся у твоєму житті, як сірий привид. У мене знову і знову виникало бажання скоїти у твоїй присутності якийсь сміливий, жорстокий, блюзнірський злочин, і ти жодного разу так і не спромігся довести мою провину. Ти легко перемагав дурнів, але я перемагав тебе.