Суддя та його кат - Дюрренматт Фридрих - Страница 12

— Ми прийшли у справі Шміда, — почав комісар. — Якого було вбито у Тванні.

— Я знаю. У справі доктора Прантля, який шпигував за Гастманном, — відповіла темна маса між ними і вікном. — Ґастманн розповів мені про це.

Світло падало на обличчя письменника лише зрідка і на коротку мить. Письменник запалив цигарку. Потім гості побачили, як на його обличчі з'явилася крива посмішка.

— Ви хочете почути моє алібі?

— Ні, — сказав Берлах.

— Не вважаєте мене здатним на вбивство? — розчаровано спитав письменник.

— Ні, — сухо відповів Берлах. — Вас — ні. Письменник застогнав:

— І ось знову маємо типову картину. У Швейцарії літераторів мають за ніщо!

Комісар засміявся:

— Якщо ви хочете пояснень, то ми, звичайно, вже знаємо про ваше алібі. О пів на першу тієї ночі, коли трапилося вбивство, ви зустріли десь поміж Ламлінгеном і Шернельцом лісничого і поверталися додому разом із ним. Вам було по дорозі. Баннварт казав, що ви були дуже дотепним тієї ночі.

— Я знаю, поліцейський із Тванна уже двічі допитував лісничого про мене. І всіх інших місцевих мешканів також. Навіть мою тещу. Отже, ви таки підозрювали мене у вбивстві, — гордо заявив літератор. — Теж своєрідний письменницький успіх!

І Берлах подумав, що таке гіпертрофоване прагнення серйозного ставлення з боку оточення — це вияв марнославства. Усі троє мовчали, а Чанц напружено намагався роздивитися обличчя письменника. Хоча при такому освітленні це було неможливо.

— Тоді що вам ще потрібно? — спитав господар.

— Ви часто буваєте у Ґастманна?

— Допит? — спитала темна маса і ще ближче присунулася до вікна. — У мене зараз немає часу.

— Не будьте таким безжальним, — сказав комісар. — Ми хотіли тільки трохи поспілкуватися з вами.

Письменник пробурмотів у відповідь щось невиразне. Берлах повторив:

— Ви часто буваєте у Ґастманна?

— Час від часу.

— Навіщо?

Комісар підготувався почути різку відповідь, але письменник засміявся, видихнув їм обом в обличчя цигарковий дим і сказав:

— Цей Ґастманн цікавий чоловік, а на таких людей письменники злітаються, як мухи. Він чудово готує, просто божественно, чуєте?

І письменник заходився розповідати про кулінарні таланти Ґастманна, описувати одну страву за другою. Хвилин п'ять вони уважно слухали його, потім слухали ще п'ять хвилин, але після п'ятнадцяти хвилин розмови про кулінарне мистецтво Ґастманна і тільки про це Чанц встав і сказав, що вони прийшли сюди не для того, щоб послухати, як добре готує Ґастманн. Але йому заперечив Берлах, сказавши, що його це дуже цікавить, і активно підтримував розмову. Комісар пожвавився і також почав розповідати про кулінарне мистецтво турків, румунів, болгарів, югославів, чехів, і вони з письменником почали перекидатися назвами страв, ніби м'ячем. Чанц спітнів і подумки проклинав обох. Але їх уже не можна було відірвати від розмов на улюблену тему, аж через сорок п'ять хвилин вони зупинилися, ніби виснажені після тривалої трапези. Письменник запалив сигару. Стало тихо. Десь поряд знову заплакала дитина. Внизу загавкав пес. І тут Чанц раптом сказав кудись у простір перед собою:

— Шміда убив Ґастманн?

Питання було примітивним, і комісар похитав головою, а темна маса перед ними сказала:

— Ви справді йдете навпростець.

— Я просив би вас відповісти, — рішуче сказав Чанц і нахилився вперед, але обличчя письменника роздивитися так і не зміг.

Берлахові стало цікаво, як відреагує той, кого питали.

Літератор залишався спокійним.

— Коли вбили цього поліцейського? — спитав він.

Чанц відповів, що десь близько опівночі.

Письменник сказав, що не знає, чи закони людської логіки поширюються також і на поліцію, але сумнівається, щоб так воно було, бо якщо поліція люб'язно встановила, що о пів на першу він був на дорозі до Шернельца, де зустрів лісничого, а хвилин за десять перед тим попрощався із Ґастманном, то навряд чи Ґастманн міг би бути вбивцею.

Чанц поцікавився, чи о цій порі в будинку Ґастманна ще залишалися інші члени товариства.

Письменник заперечив.

— Шмід попрощався з усіма?

— Доктор Прантль переважно ішов передостаннім, — трохи знущально відповів письменник.

— А останнім?

— Я.

Чанц не попускав:

— Слуги були при цьому присутні?

— Не знаю.

Чанц спитав, чому не можна дати однозначну відповідь.

Письменник відказав, що, на його думку, відповідь достатньо однозначна, він ніколи не звертав увагу на присутність слуг.

Чанц спитав, чи хороша Ґастманн людина, у його голосі при цьому прозвучала якась безнадія і одночасно вседозволеність. Берлаха це змушувало сидіти як на голках. Йому здавалося, що станеться якесь диво, якщо їх не опишуть у наступному романі.

Письменник видихнув Чанцові в обличчя таку густу хмарку диму, що той аж закашлявся; у кімнаті на більш тривалий час запала тиша, не чути було навіть дитячого плачу.

— Ґастманн — погана людина, — врешті сказав письменник.

— І попри це ви все одно часто його відвідуєте. Це тільки тому, що він добре готує? — обурено спитав Чанц після нового нападу кашлю.

— Тільки тому.

— Я не розумію цього.

Письменник засміявся. І сказав, що теж вважає себе кимось на зразок поліцейського, але без влади, без держави, без закону і без в'язниці за плечима. Його професія також передбачає необхідність стежити за людьми.

Чанц розгублено промовчав, а Берлах сказав:

— Розумію. — І після паузи додав: — Таким чином мій підлеглий загнав нас у глухий кут, з якого нам тепер так просто не вийти. Але юність має і свої позитивні сторони, радіймо з того, що бик своїм непомірним завзяттям пробив нам дорогу (після цих слів Чанц почервонів від злості). Тож будемо задовольнятися питаннями та відповідями, які прозвучали тут з Божої волі. Будемо намагатися схопити можливість за хвоста. Як ви собі уявляєте цей випадок? Чи здатен Ґастманн, на вашу думку, стати вбивцею?

У кімнаті стемніло, але письменникові не спало на думку увімкнути світло. Він зручніше вмостився у віконній ніші, і обидва поліцейські почувалися ніби ув'язнені у печері.

— Я вважаю Ґастманна здатним на будь-який злочин, — прозвучав від вікна жорстокий вирок, у голосі літератора відчувалася прихована ворожість. — Але я переконаний, що не він убив Шміда.

— Ви добре знаєте Ґастманна, — сказав Берлах.

— Я маю уявлення про нього, — відповів письменник.

— Ви маєте власне уявлення про нього, — холодно виправив комісар темну масу перед собою у віконній рамі.

— Найбільше у ньому захоплює навіть не кулінарне мистецтво, хоча мене і важко здивувати чимось іншим. Мені подобається сам факт існування людини — справжнього нігіліста за своєю суттю, — сказав письменник. — Коли якесь загальновідоме поняття раптом трапляється тобі в житті, від цього завжди перехоплює подих.

— Завжди перехоплює подих, коли слухаєш письменника, — сухо сказав комісар.

— Можливо, Ґастманн зробив більше добра, ніж усі ми троє разом узяті. Ми, які сидимо в цій перекособоченій кімнаті, — продовжував письменник. — І якщо я вважаю його поганою людиною, то тільки тому, що він робить добро просто під настрій, випадково, і так само чинить зло. Він ніколи не чинитиме зла, щоб досягнути чогось, як роблять інші, скоюючи злочини задля грошей, через жінку або задля влади. Він робитиме це тільки тоді, коли воно позбавлене змісту, у момент, коли можливими є обидві речі — добро і зло, а вирішує все випадок.

— Ви говорите про все це як про математику, — сказав комісар.

— Але це і є математика, — відповів письменник. — Можна сконструювати свою протилежність, свій злий прототип, як можна побудувати віддзеркалену геометричну фігуру, і я навіть переконаний, що така людина десь існує, можливо, ви навіть її зустрінете. Якщо бачиш позитив, побачиш і негатив.

— Це звучить як програма, — сказав комісар.

— Це і є програма, чому б і ні? — відповів письменник. — Так я уявляю собі дзеркальне відображення Ґастманна-злочинця, бо зло є його мораллю, його філософією, якої він дотримується так само фанатично, як хтось інший чинить добро.