Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей - Страница 45

Почулися кроки, хтось увійшов до кухні.

— Це вона, — шепнула Бася. — Готує професорові цілющу травицю.

— Запам’ятай, — тихо говорив Клосс, — нехай на заводі приготуються, але обов’язково чекають на мене. Найважливіше — зняти вартового.

Знову кроки. Клосс підвівся, підійшов до вікна, і саме тоді пролунав крик дружини Гласса.

— Фріц! — гукала вона. — Фріц!

За мить дружина Гласса була вже в кухні. Ще не встиг Клосс вислизнути у вікно, як вона вже гатила кулаками в двері служниці.

— Відчини, — кричала вона, — відчини!

Клосс зник у сутінках саду. Бася стала на порозі.

— Чому ти замикаєшся? Хто в тебе був?

— Нікого, прошу пані.

— Де мій чоловік?

— Адже пан професор спить у кабінеті, — відповідала Бася своєю школярською німецькою мовою.

— Він зник! — Дружина Гласса знову побігла через кухню та їдальню. Вони зупинилися на порозі кабінету. Двері на ґанок були відчинені, вітер поздував папери з письмового столу, поруч з невеличкою канапою, затиснутою між книжковими шафами, лежали нічні пантофлі професора Гласса.

— Може, він десь вийшов ненадовго, — сказала Бася.

— Без черевиків? — Дружина Гласса вибігла на ґанок, потім — до садка. І знову почувся її крик: — Фріц! Фріц!

Коли вона повернулася до кабінету, в її очах були сльози.

— Боже мій, боже мій, — шептала вона. — Що з ним сталося?

Вона взяла телефонну трубку, через силу набрала номер.

— Це дружина Гласса, — сказала вона. — Я хочу поговорити зі штурмбанфюрером…

Бруннер з’явився у помешканні Глассів через кілька хвилин. Не знімаючи кашкета, він ходив по кабінету професора, нетерпляче й ніби неуважно слухаючи розповідь дружини Гласса. Він оглянув нічні пантофлі професора, понишпорив у паперах і шухлядах, вислав двох чоловік у сад, щоб ретельно обшукали територію вілли.

Потім Бруннер сів на канапу і випростав перед собою ноги в лискучих чоботах.

— Ви сказали, фрау Гласс, що тут був гауптман Клосс. — Саме це, либонь, найбільше його зацікавило.

— Так, — шепнула вона.

— Вони розмовляли в кабінеті. Ви не знаєте — про що?

— Я не підслуховую, пане штурмбанфюрер.

— Шкода. Що було потім?

— Я вже казала. — Вона притулила хусточку до очей. — Чоловік наказав мені припинити пакування речей.

— Чому?

— Я не знаю. І не питала його, бо він сказав мені, що Курт живий. Ви розумієте? Ми стільки часу нічого не знали про нашого хлопчика… Я розплакалася. Він у полоні, але живий.

— Звідки таке повідомлення?

Вона знизала плечима.

— Може, через Червоний Хрест?

— Жартуєте. Про Курта чоловік вам сказав, коли пішов Клосс?

— Так.

— І що було далі?

— Я побігла на ґанок, до садка, потім до служниці, польки. Вона замкнулася на ключ. Мені здавалося, що я чула голоси, що хтось у неї був. Ви допитаєте її?

— Допитаю, — нетерпляче відповів Бруннер. — Ну, гаразд, покличте її.

Він розглядав Басю без будь-якого зацікавлення. Узяв її за підборіддя, легко ляснув рукою по обличчі.

— Що ти знаєш?

— Нічого, прошу пана.

— Не бреши. У тебе був хлопець?

— Ні, прошу пана… Мій хлопець працює на заводі. Пані Гласс причулося.

Бруннер знову вдарив її. Трохи дужче.

— Німцям не здається, ду… Коли ти бачила професора востаннє?

— Пан пішов спати до кабінету.

— Ми ще перевіримо, чи ти часом не брешеш. Скажи мені…

Але він не встиг запитати. До кабінету увійшов есесівець, шепнув Бруннерові кілька слів на вухо і зник. Штурмбанфюрер споважнів, скинув кашкета…

— Забирайся геть! — наказав Бруннер Басі, потім звернувся до дружини Гласса: — Ми повинні бути мужніми, — сказав він, — ми німці. Ваш чоловік загинув. Щойно, недалеко звідси; за садом знайдено його труп. Ви повинні поїхати зі мною. Треба розпізнати тіло.

Треба було доповісти Броху про ситуацію на п’ятій дільниці. П’ята дільниця — це саме канал, найслабкіше місце оборони, яке оберста найбільше непокоїло. Наступного дня… лише наступного дня він збирався відрядити туди два батальйони фольксштурму, у нього жевріла надія, що противник не починатиме з форсування водного рубежу. Треба було підтримати цю його надію. Між каналом і заводом лежали луки й пасовиська, на них майже зовсім не було укріплень, там проходив тільки протитанковий рів, у якому де-не-де тримала оборону нечисленна піхота, озброєна фауст-патронами. Клосс вважав, що ця перешкода не дуже грізна. Якщо наступ почнеться рано, наші війська повинні вступити на завод вчасно.

Брох сидів над картами — він навіть не звів очей, коли капітан увійшов до кабінету.

Клосс сказав:

— На п’ятій дільниці не помічено ніякого руху ворога.

— Гаразд, — оберст показав йому стілець. — Я думаю, що вони почнуть наступ на казарми й вокзал. В усякому разі, на їхньому місці я саме так і робив би. Це дає нам надію утримати порт і завод принаймні до завтрашнього вечора. А потім…

Задзвонив телефон, оберст узяв трубку, уважно слухаючи чиєсь донесення.

Видно, справа була важлива, бо Брох не перебивав доповідача. Може, це вже про Гласса доповідають? Що, власне, могло скоїтися з професором? Клосс, вистрибнувши з вікна Басиної кімнатки, обійшов ще навколо вілли й ступив на ґанок. Він чув голос дружини Гласса, яка розмовляла по телефону з Бруннером. На ґанку було повно брудних слідів. Вони вели до хвіртки, що виходила на вулицю. Клосс обстежив садок, але нічого не виявив, та й часу не лишалося, бо першої-ліпшої миті могло з’явитися гестапо. Професора вбито? Викрадено? Хто? Чому? Нащо?

Клосс почув голос Броха.

— Гаразд. Я все зрозумів… Візьміть взвод жандармерії та взвод з батальйону Фалькенгорна. Про все доповідати. — Брох поклав трубку.

— Запеленговано координати ворожої радіостанції, — сказав він. — Вона працює тут, у місті. Неймовірно!

Клосс ледь стримував хвилювання. Найважливіше зараз — не подати й знаку і бути на Кайзерштрассе раніше за німців. А повідомлення? За півгодини треба вийти в ефір: якщо Косек не передасть, що наступати слід уночі, Що о другій сорок робітники беруться до зброї, все загине.

— За годину Фалькенгорн почне прочісувати квадрат, — сказав Брох.

Клосс підвівся.

— Я повертаюсь на п’яту, пане оберст. Можна йти?

Брох кивнув головою, і цієї миті на порозі з’явився Бруннер. Він недбало гаркнув “Хайль Гітлер!” і відразу звернувся до Клосса.

— Ти поспішаєш, Гансе?

— Поспішаю, — Клосс хотів обминути Бруннера.

— А проте доведеться тобі залишитись. Я хотів би, — він підійшов до письмового столу Броха, — написати важливий рапорт, пане оберст, і поставити у вашій присутності кілька питань капітанові Клоссу.

Брох неприязно глянув на нього.

— Що скоїлось? Нагадую, що в цьому місті нема нічого важливішого за нашу боротьбу з ворогом.

— Це стосується професора Гласса. — Бруннер стисло переповів суть справи. Сказав, що есесівці знайшли труп ученого поблизу саду. Тіло було страшенно понівечене.

Брох скривився, але зреагував на цю звістку байдуже.

— Ви розумієте, що це означає? — казав Бруннер. — Треба негайно надіслати радіограму рейхсфюрерові.

— То надсилайте. А що це має спільного з капітаном Клоссом?

— Має. Капітан Клосс за кілька хвилин до смерті Гласса був на віллі професора.

Брох знизав плечима.

— Ви були там, Клосс?

— Був, — відповів він байдуже. — Повертаючись з п’ятої дільниці. Я пригадав, що маю дещо переказати професорові, а лишився тільки цей останній вечір. — Клосс думав швидко: дружина Гласса, напевно, повторила Бруннерові те, що чоловік сказав їй після того, як Клосс пішов…

— Про що ти говорив з професором? — питав Бруннер.

— Це нічого спільного не має з тією справою, — різко кинув Клосс. Він дивився Бруннерові просто в очі. — Проте я можу сказати оберстові… Під час боїв за Поммернштеллюнг я зустрів одного офіцера зі 148-ї дивізії, який був другом молодого Гласса. Він сказав мені, що син професора поранений, попав у полон. А оскільки я їхав до Тольберга, він просив переказати це його батькові. — Клосс щойно вигадав цю історію — вона звучала досить вірогідно.