Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей - Страница 46

— Ти довго зволікав, Гансе, — шепнув Бруннер.

— Я мушу визнати, що забув про це, — Клосс адресував свої відповіді оберстові Броху.

— Коли ти пішов, — вів штурмбанфюрер, — професор сказав дружині, що передумав евакуйовуватись…

— Мені він про це не казав.

— Хіба, Клосс?

Вони стояли зараз один навпроти одного, як два забіяки, що готуються до бійки.

— Тепер я, Бруннер, хотів би поставити тобі кілька запитань…

— З якої речі?

— Панове, — Брох навіть не підвищував голос. — Ви в кабінеті начальника — ведіть далі свою розмову десь в іншому місці…

Брох дав зрозуміти, що його не цікавить справа Гласса.

Вони вийшли до ад’ютантської.

— Де ти знайшов труп, Бруннер? — запитав Клосс.

— За садом, недалеко від паркана. Там, де вже починаються луки.

— Дивні вбивці… Вони вдома не хотіли вбивати, чи що?

— Я не люблю цей тон, Клосс.

— Ти забув, Бруннер, що ти вже згадував сьогодні прізвище професора Гласса. Тоді він ще жив.

Штурмбанфюрер раптом зареготав.

— Ти хочеш грати проти мене?

— Це ти граєш проти мене. Я хочу лише подивитись на тіло.

— Можеш, — байдуже сказав Бруннер. — Його вже розпізнала дружина Гласса.

Труп був страшенно понівечений. Клосс довго не дивився: він упізнав лише куртку. У цій куртці Гласс приймав його в кабінеті. І сорочку… темно-червону з м’яким комірцем.

— Страшне видовисько! — шепнув Бруннер. — Тобі не до серця такі картини?

— Я звик до різних смертей, — сухо сказав Клосс. І запитав: — Розтин, звичайно, не робили. І докладний огляд теж.

— Ні.

— Дружина Гласса впізнала тіло чоловіка по куртці й сорочці.

— Так.

— Ти міг би й не показувати їй цей жах, Бруннер. Це було зайве. Як ти гадаєш, нащо професор так кумедно надів сорочку?

Вони дивились один на одного. В очах Бруннера Клосс помітив страх і ненависть.

— Може, ти на це відповіси? — шепнув штурмбанфюрер.

— Може, й відповім, — сказав він, — але не зараз. Мені тепер ніколи.

Клосс вийшов із штабу. Чи встигне він? Вулиці були темні, безлюдні: на небі знову схрещувалися промені прожекторів, але не чути було ні гудіння літаків, ні гуркоту артилерії. На землі і в повітрі панувала тиша. Він перейшов ринок, на Кайзерштрассе вже побіг. Брох сказав, що Фалькенгорн за годину почне прочісувати квадрат; Клосс подивився на годинник: було близько двадцяти одної тридцяти — час Косека виходити в ефір. Вони мусять передати повідомлення про завод, а якщо рація почне працювати, пеленгатори Фалькенгорна відразу визначать координати з абсолютною точністю. Що робити?

У підвалі сержант уже чекав. Клосс коротко пояснив йому ситуацію. Усе ще відсапуючись, він підійшов до віконця, замаскованого чорною ганчіркою,

— Напишіть текст, пане майор, — сказав сержант, старанно набиваючи люльку.

— Ми передаємо. Знищуємо шифри, папери. Рація теж більше не знадобиться, — говорив Клосс, швидко нотуючи повідомлення. — Викликай!

Цієї миті до них долинув гуркіт вантажних машин. Вони їхали по Кайзерштрассе.

— Вже приїхали, — сказав Клосс. — Ми не встигнемо.

— Встигнемо, — сержант сів до апарата. — Ідіть звідси, майоре.

— Ти збожеволів!

— Ідіть звідси, — повторив Косек. — Треба виходити в ефір, потім я більше не буду потрібний, а без вас загинуть ті, що на заводі.

Знову почувся гуркіт моторів.

— Нащо нам гинути вдвох, — сказав сержант, — вистачить і одному. — Він узяв рюкзак і витягнув з нього гранати. Поруч поклав автомат. Він робив це все старанно, не кваплячись. — Раз мати народила, — шепнув він.

Клосс розумів, що Косек має рацію: йому не слід вагатись, негайно треба йти з підвалу. Сержант мусив загинути, виконуючи своє завдання, а він, Клосс, повинен вижити, щоб виконати своє. Такий закон війни, але Клосс повставав проти нього, відчував, що не зможе лишити в підвалі цього хлопця, який уже надів навушники й ще раз показав майорові рукою на двері. Раптом йому спало на думку ще раз спробувати здійснити одну з тих божевільних ідей, які не раз виручали його із, здавалося б, безнадійних становищ. Відчиняючи двері, він востаннє думав: “Ні, я не зроблю цього, мені не можна”. Сержант уже передавав, він навіть не повернувся, коли Клосс виходив, майор не побачив його обличчя. Коридор був довгий і темний. Всі двері до підвалу замкнені, а їхні — треті від входу. Він знайшов труп есесівця, вбитого кілька годин тому. Тіло було важке, Клосс ледве ніс його. Машини вже гальмували на Кайзерштрассе: він чув голоси і тупіт чобіт, коли ударом ноги відчинив двері “їхнього” підвалу. Сержант саме закінчив сеанс радіозв’язку — глянув на Клосса із здивуванням і навіть злістю.

— Якого біса вам тут треба?! — буркнув він, не дотримуючись уже жодних військових статутів.

— Стягай з нього мундир і переодягайся в це есесівське ганчір’я, — наказав Клосс. Він вимкнув ліхтарик, зірвав запинало з вікна. Німці вже вбігли на подвір’я: вони прямували до прибудови та до підвальних дверей. Клосс натиснув на гашетку автомата — він стріляв влучно, короткими чергами. Думав лише про бій, бачив лише мушку, прицільну планку і тіло ворога. Сержант застебнув есесівський плащ, за мить він став поруч. Німці залягли на подвір’ї, ведучи безладний вогонь. Кулі трощили стіну над вікном.

— Годі! — наказав Клосс.

Німці ще стріляли, поступово наближаючись до підвальних дверей…

— Гранати, — сказав Клосс. Вони схопили по одній і вибігли у коридорчик. Коли перший солдат з’явився біля входу, Клосс кинув свою гранату. Вибух струсонув стіни, полетіли уламки. На мить запала тиша. Німці відскочили од дверей.

— Тепер ти, — сказав Клосс і показав на “їхній” підвал. Лише тепер сержант зрозумів план майора. Косек кинув гранату. Вони впали на землю, в підвалі кілька секунд вирувало справжнє пекло. Німці, які оточили подвір’я, побачили чорний дим, що валив з вузенького віконечка.

Клосс і Косек пробігли коридором і увійшли до першого від входу підвалу. Вони зупинилися біля дверей, затамувавши подих. Минуло кілька хвилин, перш ніж німці насмілились увірватись до підземелля. Так, як і передбачав Клосс, усі побігли до підвалу, звідки стріляли і який знищено вибухом. За мить вони знайдуть рештки рації та понівечене тіло. Подумають, що радист сам підірвав себе гранатою.

На них чекало ще найважче… Клосс оглянув сержанта, застебнув йому ґудзик на плащі і відчинив двері. В коридорі, де юрмилися німецькі солдати, було чорно від диму, Клосс зупинився, роздивляючись…

— Оглянути всі приміщення! — гаркнув він.

“Як добре, — думав Клосс, — що я маю діло з вермахтом, а не з СС. СС займається портом”.

Якийсь фельдфебель біля входу глянув на нього здивовано. Але негайно виструнчився, коли Клосс підійшов до нього й сказав майже пошепки:

— Що це за балаган? Наведіть порядок і доповідайте майорові Фалькенгорну.

Вони пройшли через подвір’я, а коли опинились на вулиці й повільно минали колону військових машин, Клосс подумав, що знову здійснилося неймовірне…

— Вони прийняли повідомлення? — запитав він сержанта.

— Прийняли, — відповів Косек. І додав: — Я гадав, що це буде моя остання передача. Пробачте, пане майор…

Клосс подивився на годинник. Лишилося ще чотири години до операції на заводі.

Інженер Альфред Кроль ішов спорожнілими вулицями Тольберга. Він ішов дедалі повільніше, виставляючи поперед себе ціпок, немов сліпий. Від заводу до штабу були понад три кілометри. Він чудово знав цю дорогу, але вона ставала незмірно довшою. Звичайно, він міг протелефонувати, вони одразу приїхали б, якби він натякнув, про що йдеться, та Кроль вирішив піти особисто, ніби йому треба було ще пройтися годину, щоб остаточно зважитись. Ні, він уже не міг змінити свого наміру. Не міг вчинити інакше, заперечити собі самому, стати раптом, в останній день кимось іншим, ніж тим, ким Альфред Кроль був усе своє життя. Він пройшов повз Гінденбургплац і затримався перед гімназією Бісмарка. Тут Кроль захищав атестат зрілості, тут вступив до гітлерюгенду, сюди приходив згодом уже як офіцер, щоб розповідати про фронтові пригоди. За рогом, у завулку з гордовитою назвою Гельденштрассе, мешкала Інга. Вона загинула в Гамбурзі під час бомбардування влітку сорок третього року. Вони умовилися, що після війни житимуть тут, у Тольбергу, в будинку над морем. Інга вірила в перемогу, радила йому вступити до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, але він не поспішав визначити своє ставлення до цього. Потім був фронт і знову Тольберг, але вже без Інги… І раптом, в останній день, він, офіцер-фронтовик, інвалід війни, кавалер залізного хреста, повинен був би відкинути все своє минуле, зрадити (бо це таки була б зрада) лише для того, щоб вижити? Надто висока ціна, яку не можна сплатити. Може, від завтрашнього дня удавати з себе ворога гітлеризму, може, послатися на нібито польське походження родини Кролів? Ні. Він, звичайно, не любить Бруннера, як і всіх тих типів з черепами на кашкетах, які дивились на нього з погордою і ніколи насправді не довіряли йому, але ж то німці: його пов’язує з ними військова доля. “Я з переможеними, а не з завтрашніми переможцями”,— повторював він собі.