Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей - Страница 44

Клосс кинув на стіл пачку американських цигарок.

— Закурите?

— Закурю, — сказав професор і здивовано поглянув на цигарку. — Це військові трофеї? — запитав він.

— Припустімо, — Клосс зважував кожне слово в цій розмові. — Ви завтра виїздите, професоре?

— Так.

— Звичайно, ви розумієте, що ця морська подорож не дуже безпечна…

— Знаю. Не знаю тільки, чи можна сьогодні десь бути в безпеці? Але чим я завдячую вашому візиту?

— Це не так просто, професоре, — сказав Клосс. — Цього року ви відзначаєте щось ніби ювілей, чи не так?

— Ви, здається, жартуєте, капітане…

— Ні. Двадцять років тому доцент Гласс провів кілька місяців у берлінському Моабіті за допомогу колезі, який…

— Про це всі знають, — перебив його професор.

— Так. Безперечно. А от ви, здається, забули… Потім ваші знання видатного фізика віддано служили Третьому рейху. Нагороди, відзнаки… Нарешті цей завод.

— Ви мене дивуєте, капітане. Невже вам наказано перевірити мою лояльність?

— Мене лише цікавить, — провадив далі Клосс, знаючи, що ризикує дедалі більше, — чи у вас нічого не залишилося від тих років… Ваш найкращий друг, доктор Борт…

— Годі. — Гласс підвівся, підійшов до вікна. Він рознервувався. — Я гадав, що контррозвідка Третього рейху має серйозніші клопоти, ніж моя особа.

Отже, він усе ще нічого не розумів!

— Атож, має, — сказав Клосс. — Доктора Борта, пане професоре, розстріляно в Гамбурзі.

Гласс відчинив двері, що вели з кабінету на ґанок. Він стояв до Клосса спиною, дивлячись на темний сад.

— Замкніть двері!

Професор рвучко повернувся.

— Провокація?! — Це було сказано надто голосно. Але двері він таки замкнув і повернувся на своє місце. Клосс увімкнув приймач, долинула мелодія військового маршу.

— Я розумію, що ви враховуєте можливість провокації. Звичайно, є така можливість. Але уявімо собі, що хтось вам сказав би: професоре Гласс, не треба евакуйовуватись. Не лише тому, що шлях небезпечний, але й для того, щоб врятувати щось зі свого життя.

— Уявімо собі, — Гласс вже опанував себе, — що це питання я повторив би в гестапо.

— Той, хто питає, повинен був би мати якесь виправдання.

— Він міг би просто блефувати.

— Як у покері, — підтвердив Клосс. — Перевіряють, відкриваючи карти, якщо, звичайно, доходить до відкривання.

Гласс знову наповнив чарки.

— Бачите, — сказав він, — я математик і люблю теоретичні міркування. Вдамося до нової фігури: той, хто питає, по-перше, повинен був би мати право ставити питання, а по-друге — давати якісь гарантії.

— Ви думаєте про гарантію збереження життя? А якби це був лише один шанс? Єдино можливий за даних обставин?

— Це надто загадково, капітане. Але, скажімо, я не фанатик і теоретично міг би розглянути різні обставини…

— Це вже симптоматично, — сказав Клосс.

— Міг би, — повторив професор, — але тільки з тими, хто має відповідні повноваження. Крім того, ви, здається, забуваєте, що для німця обов’язок — передовсім.

— Обов’язок! І в ім’я цього, професоре, ви згодні на все. Вічна капітуляція?

— Ви заходите надто далеко. Це ризиковано, капітане. — Ми ведемо теоретичну розмову.

— Отже, тепер ви відступаєте. — У голосі професора Клосс вловив нотку розчарування. — Навіть для теоретичних розмов я повинен мати гарантії, що маю справу з солідною людиною.

— А якщо так? Ви розглянули б конкретні пропозиції?

— У певних межах, — сказав Гласс.

— Вимога проста. — Клосс відкривав карти. — Не евакуюватись.

— Чия вимога? Хто почує мою відповідь?

Клосс знову підійшов до приймача. Військовий марш залунав гучніше.

— Що ви знаєте про свого сина, професоре Гласс?

Гласс схопився зі стільця.

— Боронь боже! — Зараз він був щирий. — Я нічого не знаю. Він загинув чотири місяці тому на Східному фронті. Я не хотів вірити в його смерть. Він живий? Кажіть мерщій — він живий?

— Так, — сказав Клосс. — Він у полоні.

Гласс упав на стілець. Він затулив обличчя руками, потім витер хусточкою очі.

— Це точно? — запитав він. — Звідки ця інформація?

— Чи треба мені відповідати? Гадаю, ви й так зрозуміли?

— Зрозумів, — шепнув Гласс.

— А якби ви схотіли відтворити кому-небудь цю розмову…

— Не кажіть. Я все зрозумів.

— Війна — безжалісна гра, професоре, — говорив Клосс. — Ви продукуєте не цяцьки для дітей, а прилади для ракетних снарядів, що падають зараз на Лондон.

— Знаю.

— І йдеться про те, щоб вас більше для цього не використовували.

— Знаю, — знову повторив Гласс.

— Я вважаю, що ми все сказали один одному. Але це зовсім не так просто: не евакуюватись. Вже завтра вони не дадуть вам спокою. Саме тому я пропоную: через дві години ми зустрінемося на розі Поммернштрассе та Гінденбургплац.

Професор підвівся. Здавалося, він забув про Клосса.

— Курт живий, — шепотів він. — Курт живий…

Він сидів у темній, вузькій комірчині на єдиному стільці, що стояв поруч з ліжком. Бася старанно затулила вікно, потім підійшла до дверей і обережно повернула ключ у замку. В квартирі було тихо.

— Професор пішов спати, — шепнула вона, — він завжди у цей час дрімає. А стара — в їдальні.

Бася сіла на ліжко. Після розмови з Глассом Клосс обійшов навколо вілли, вийшов на вулицю і Повернувся сюди. Бася, як вони й домовилися, лишила вікно в своїй кімнатці за кухнею відчиненим.

— Розповідай, — сказав Клосс.

Вона говорила дуже тихо. Ті, що на фабриці, — Бася не називала прізвищ, — поставилися до її повідомлення з недовірою. Вони твердили, що це може бути провокація, що навіть ліквідація есесівця ні про що не свідчить. Бася запевняла: ніхто не міг знати, куди вона тікатиме, випадковість не можна передбачити, що коли їй вірять… Нарешті переконала думка, що втрачати їм нічого; бо якщо вони залишаться самі, то, безперечно, загинуть, а завод буде знищено. Бася розповіла Клоссові план операції, яку збираються здійснити на заводі підпільники. Він слухав уважно, час від часу ставлячи питання, на які Бася найчастіше не знала відповіді: у кого з німців є пістолети? скільки робітників належить до організації? чи знають вони схему сигналізації на заводі — така схема неодмінно має бути?

Нарешті він упевнився, що у них є надія на успіх, але повстання треба очолити.

“Може, — думав він, — це моя остання операція, і, мабуть, настав час…”

— Тобі доведеться ще раз піти туди, — сказав Клосс.

Бася кивнула головою. Вона була готова до цього: домовилася з майстром Кролем, що за півтори години один з них — Кроль чи Левон — чекатиме на неї у тому місці, де заводський мур підходить до заплавних лук, які тягнуться аж до каналу. Бася не хотіла більше ризикувати, йдучи повз вартового.

— Ти скажеш їм, — мовив Клосс, — що їхній план в основному непоганий. Та лише в основному. Я хочу бути на місці особисто й очолити операцію. Для цього не о другій сорок, а рівно о другій двадцять п’ять група з двох-трьох чоловік зніме вартового біля брами. Це треба зробити дуже вправно, щоб німець не встиг і писнути. О другій тридцять ти і я увійдемо до заводу. І тоді почнеться операція. Ти скажи їм, що я зв’яжуся з нашими. Розумієш?

— Розумію.

Клосс подивився на годинник. Треба ще зайти до Броха, а потім піти на Кайзерштрассе. Косек мусить передати повідомлення і одержати відповідь. Наступ на завод через канал має розпочатись щонайпізніше о другій. Все це ризиковано, проте іншої можливості Клосс не бачив. Закурив цигарку. Полум’я сірника вихопило з темряви обличчя Басі. Темні кола під очима, знекровлені губи.

— Тримайся, дівчино, — сказав Клосс. — О другій я прийду до твого вікна. — Він завагався. Може, не брати її на завод? Треба. Бо члени організації його не знають, і він їх не знає. — Що робили Гласси після того, як я пішов? — запитав Клосс наприкінці.

Професор сказав дружині: “Не пакуйся, ми лишаємось”. Вона кричала й протестувала, а він поклав їй тоді руку на плече і мовив: “Курт живий. Він у полоні”. І ще щось, а що саме — Бася не зрозуміла. Потім дружина Гласса схлипувала, сидячи на великій, вже спакованій валізі, а він повернувся до кабінету.